Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 20)

— А шкода. Моєму Собаці було б не нудно в подорожі.

— Та в мене то така собака, — Кхара з посмішкою озирнулася на мене, — неслухняна й примхлива.

Я зайнялася покусуванням хвоста.

Ренцо взяв свій костур і шкіряну торбу на довгому ремені. Перекинув торбу через плече, зняв шапку, подивився на Кхару, наморщивши лоба, і поволі всміхнувся.

— Ну то прощавайте, — він на мить замислився, — любий сер. Я на північ. А ви?

Кхара просто мовчки дивилася на нього, впершись руками в боки.

— Якщо ти теж туди, то обережно, — попередив Ренцо. — Шпигуни Мурдано всюди. Кажуть, він збирається йти на Дрейландію.

— Ну, так далеко ми не зайдемо, — відказала Кхара.

— Отже, нам по дорозі. Може, наші стежки ще перетнуться.

— Не перетнуться, — запевнила Кхара, — якщо тобі жити не набридло.

Ренцо пішов, і його собацюра, проминаючи нас, зупинився, щоб торкнутися зі мною носами. Від нього тхнуло дохлим скунсом, білячим послідом і ще всяким, про що мені думати не хотілося.

— Гайда, Собако, — гукнув його Ренцо. — Не хочуть вони з нашим братом гратися.

Ми провели їх очима, доки вони зникли за поворотом.

— По-моєму, цілком безкривдний, — сказав Тоббл.

— Про його собаку я б так не сказала, — пробурмотіла я, встаючи й розгинаючи пальці.

Кхара знову сунула ніж у халяву й узяла в руки вуздечку Валліно.

— І люди, і собаки, доки ми не прийдемо на місце, — мовила вона, кинувши ще один погляд на стежку, — можна сказати, всі — і це не жарти — бажають вам зла.

20

Питання

Швидко під’ївши, ми вирушили.

Я йшла поряд із Кхарою, і моя голова опинялася на рівні її ніг, що звисали з боків Валліно. Тоббл, якого, здається, переповнювала радість життя, часто забігав наперед. Він швидко навчився не йти назирці за Валліно. Коні інколи відкладають за собою «подаруночки».

Ми йшли весь ранок. Кхара вела нас на північний захід в обхід Терійських боліт.

— Так повільніше, — зауважила вона, — зате принаймні в багно не вліземо.

— Ще й змії там! — додав Тоббл.

Приблизно опівдні ми зупинилися біля струмка й поїли трохи в’яленого зміїного м’яса з тонко накраяною цибулею, якої накопав Тоббл.

Я позичила в Кхари ніж, примотала його до палиці й похвалилася своєю дейрнською майстерністю в риболовлі. Не одразу, але загарпунила дві рибини — невеликого пструга і трохи більшу кущицю. Загалом здобич не надто видатна — будь-хто з моїх братів і сестер міг би наловити більше.

Ми рухалися вперед, і я відчувала, що Кхара боїться значно менше, хоча в неї наростає якась нова тривога. Вона й далі перевіряла, чи ми не лишаємо по собі помітних слідів, час від часу питала мене, чи не чую я яких-небудь незвичайних запахів. Але відчувалося, що думками й надіями дівчина лине вперед.

На ніч отаборилися в низовині посеред гірської долини.

Ми з Тобблом назбирали хмизу, і Кхара запалила багаття. Повечеряли ми печеною рибою (я і Кхара), жуками-вертячками (Тоббл) і ягодами (всі).

Після вечері я лягла на спину й задивилася на те, як зорі заселяють нескінченні небеса. Відчувала химерну полегкість, мене заколисувало тихе місце, яке не будило в мені питань. Довгі хвилини я не згадувала минулого й не турбувалася майбутнім. Не питала себе, чи погляну колись в очі іншому дейрну.

Я просто наслухала мірне бриніння пісні цвіркуна — ніби биття серця самої землі.

Кхара й Тоббл теж наче заспокоїлися. Вони сиділи біля багаття, задивлялися на гіпнотичний танок полум’я. Я гадала, про що ж вони думають, і нарешті цікавість мене перемогла, хоч як не хотілося мені переривати свій супокій.

— Здається, ти вже не турбуєшся щодо браконьєрів, — сказала я Кхарі.

Дівчина здивовано звела брови.

— Чому ти так вважаєш?

— Мабуть, дейрнське чуття.

— Ну, виходить, що ти маєш рацію. Браконьєри у всьому королівстві поза законом. Але, по суті, що ближче до заселеного краю, то в більшій вони небезпеці.

— То ми вже близько?

Кхара махнула рукою на схід.

— Отам у кількох лігах — об’єднання селищ Долґрейт. — Вона розвернулася й показала на північний захід. — А отуди — місто-держава Вільноторг за кілька ліг. Нам і далі треба пильнувати, щоб не натрапити на людей Мурдано, але солдати не скрадаються й не ховаються. Ми їх легко почуємо, якщо вони будуть близько.

— То ти добре знаєш ці місця? — спитала я.

— Доволі добре.

Я повагалася, чи ставити наступне питання, з огляду на те, як мені самій було його чути. Проте про цю дівчину мені треба було ще чимало дізнатися.

— У тебе тут неподалік є... родичі?

Кхара подивилася на мене без особливого виразу.

— Можна сказати.

— А друзі?

— У мене немає друзів.

Тоббл зробив великі очі:

— Але ж у всіх є друзі!

— У мене не було, — сказала я. — Тобто моїми друзями, мабуть, були брати й сестри.

— Друзі — це розкіш, яку ми не завжди можемо собі дозволити, — незворушно промовила Кхара.

Я хотіла ще її розпитати, але починала розуміти, чому Кхара небагатослівна. Вона говорила, коли хотіла, а решту часу мовчала. Жодними вмовляннями я не добудуся від неї того, чого вона не готова сказати.

Дівчина взяла мене в полон — але я для неї виявилася не надто зручною полонянкою. У мене до Кхари тисячі питань. А в неї навіть на одне відповісти не завжди є охота.

Мама казала: «Мені дуже подобається, що ти ставиш дуже багато питань. Так ми вчимося».

Хоч інколи питання не мають відповіді. А коли відповідь і є, то вона може бути не для наших вух.

Повівав легенький вітерець, повний знайомих ароматів меду й лаванди — запахів з мого минулого, з життя, в яке ще не прийшла біда.

Я заплющила очі, стримуючи сльози, — на мене холодною, гіркою хвилею накотила туга за домівкою.

Ми йшли ще два дні. Коли в Тоббла чи в мене втомлювалися ноги, Кхара підвозила нас на спині Валліно. А ми, зі свого боку, збирали ніжні запашні квіти бджо-ляниці край дороги й частували ними коня.

Іноді він вдячно торкався нас носом чи задоволено іржав. Здається, особливо йому сподобався Тоббл.

— Цікаво, про що Валліно цілий день думає? — промовив якось Тоббл, їдучи на спині великого коня на другий вечір нашого переходу.

— Гадаю, в нього є дві думки, — сказала я. — Перша: «Я голодний».

— А друга? — спитала Кхара.

— «Я не голодний».

— Ти таке кажеш, бо належиш до панівного виду, — зауважив Тоббл. — А це не означає, що Валліно не здатний міркувати над важливими філософськими питаннями.

Немов у відповідь на це Валліно підняв хвіст і відклав на стежку свій дуже пахучий «подаруночок».