Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 21)
— Та нехай, — сказав Тоббл, і ми з Кхарою засміялися.
Коли стежка перейшла в битий шлях, дівчина промовила:
— Ну що, пора мені знову перетворюватися на хлопця.
— Чому? — спитав Тоббл.
— Скоро ми почнемо зустрічати інших подорожніх. А будь-що простіше владнати, якщо ти чоловік, — пояснила йому Кхара, зав’язуючи волосся на потилиці.
— Так нечесно, — сказав Тоббл. — Такі речі не мають залежати від того, чоловік ти чи жінка.
— Нечесно, — погодилася Кхара. — Але в цьому житті дуже рідко щось буває чесно. — Вона уважно огледіла мене. — Тобі теж треба трохи змінитися, Биш.
— Тому що я дейрна.
— Так. Ти рідкісне створіння. А все рідкісне привертає зайву увагу.
— А як? — спитала я, переминаючись із ноги на ногу.
Хоча, звичайно, розуміла, про що йдеться.
Кхара усміхнулася.
— Якщо будеш ходити на чотирьох, не розмовлятимеш і вряди-годи помахаєш хвостом...
Я важко зітхнула.
— Розумію. Але дозволю собі нагадати: я — не собака.
— Та знаю, — відказала Кхара. — Коли б ти була собакою, то я би з тобою тут розмов не вела.
— А я ніколи не любив собак, — докинув Тоббл. — Вони вобиків ганяють. І їдять нас.
— Тут така річ, — промовила я. — Раніше слово «собака» було для дейрнів образою. Я не хочу сказати, що ми зневажаємо собак. Ми їх любимо...
— Це тебе голодний псюра на дерево не заганяв — отоді послухав би я, що ти думаєш про собак, — перебив мене Тоббл.
— Але в історіях давніх часів, — продовжила я, — коли люди і дейрни жили поряд, одна з образ, якими нас намагалися зачепити, була «ви просто собаки».
— Пробач, Биш, — мовила Кхара. — Це заради твого ж добра.
— Знаю, — гучно зітхнувши, я стала на чотири лапи. — Гав, — невпевнено додала я.
— Це ж треба, — Кхара злегка погладила мене по голові, — вкласти в гавкання таку гірку образу!
21
Цивілізація
Собача хода була зручна для моїх кісток і м’язів, але долоні в мене були не такі міцні, як підошви. Я старалася не ступати на бруківку дороги Мурдано і йшла порослим травою узбіччям. Весь час стискала пальці в кулаки й не показувала живіт, щоб не було видно сумки. Перетинки помітні лише тоді, коли я розкидаю руки, тож вони проблеми не становили.
Здається, перехожі не відрізняли мене від собаки. Одного разу, коли повз нас проїжджав загін лицарів, один звісився зі свого величезного бойового коня й почухав мені загривок, сказавши: «Хороша собачка!»
Тоббл і Кхара тихцем розсміялись, але мене це не розвеселило.
Маю відзначити, що до собак люди загалом ставляться добре. Не раз хтось кидав мені шматки їжі, які я змушувала себе підбирати без рук. Діти підбігали погладити мене по голові й почухати спину.
По правді, мені така взаємодія була на диво приємна. Приємна, але зовсім не поважна.
— Яка в тебе м’якенька собачка! — вигукнула якась дівчина з дерев’яним відром. — У нас пес не такий пухнастий.
— Це вона щойно скупалася, — пояснила Кхара, швидко ведучи нас далі.
Згодом ми зупинилися біля невеликого ставка, і вона намазала мене грязюкою.
— Ви, дейрни, набагато пухнастіші за собак, пояснила дівчина. — Коли грязюка засохне, це буде не так помітно.
Я понюхала свій брудний хвіст.
— Ти мене попереджай, якщо придумаєш іще якийсь спосіб, як мені принизитися.
Кхара зробила крок назад, милуючись своєю маскувальною роботою.
— Попереджу.
Що далі ми йшли, то більше людей зустрічали: і тих, хто йшов у той самий бік, і назустріч нам. Деякі їхали возами, що їх тягли коні. Хтось ніс на спині торби. Хтось ішов цілеспрямовано. Хтось підходив то туди, то сюди й вів веселі розмови. Чоловіків я бачила значно більше, ніж жінок, а дітей — зовсім мало.
Одного разу ми побачили старого чоловіка в ошатному одязі — він спинився серед дороги просто перед нами. Я помітила, що він кульгає — припадає на одну ногу. Старий скинув черевик і жбурнув його подалі з вигадливою лайкою.
Наближаючись, ми чули, як він вимовляє химерний, немилозвучний набір складів.
— Певне, теургія, — прошепотів Тоббл.
Раптово в хмарі рожевого диму на нозі чоловіка з’явився новий черевик.
Тільки тепер це була вишукана дамська рожева туфелька.
Тоббл закотив очі.
— Казав я, що магія — це сміх та й годі.
Кхара стримала усмішку, коли ми проминали того чоловіка, який тепер лаявся ще вигадливіше.
— По-моєму, доволі сумнівно визначили шість панівних видів, — промовила вона. — Хіба те, що цей дід може начаклувати собі черевик, дає йому більше могутності, ніж, наприклад, сміливому й кмітливому вобикові?
Тоббл усміхнувся, вочевидь радий чути такі слова.
— Цікаво, а до теургії не можна вдатися, щоб Биш змогла знайти інших дейрнів? — спитав він. — Оце було б корисно.
— Сумніваюся, — мовила Кхара. — Можливості теургії обмежені, хіба що її багато років вивчає людина, якій це дано від природи.
Приблизно за годину повіяло морем, і я пошепки сказала про це Кхарі, коли поряд нікого не було.
— Ми вже близько, — підтвердила вона.
— А ми знайдемо чим допливти до острова? — спитав Тоббл.
— Знайдемо натітів. Вода — їхнє володіння. Вони нас перевезуть, якщо схочуть... або відмовлять.
— Ти коли-небудь бачила натіта, Биш? — спитав Тоббл.
Він час від часу забував, що мені не можна розмовляти. Або ж хотів подражнити.
Я ледь мотнула головою, заперечуючи.
— Ну то натітів багато різних буває, — почав пояснювати Тоббл, ступаючи біля мене. — Одні такі великі, як кити. Інші завбільшки як люди, але в них на шиї такі складки, щоб дихати під водою. І шкіра в них зелена. — Трохи помовчав і додав: — А ще деякі з них небезпечні. — Ще помовчав і продовжив: — І, звичайно, вони доволі слизькі.
Коли Тоббл замовк, Кхара заспівала грубуватим чоловічим голосом, який маскував її ніжний власний тон: