Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 23)

— Я везу цінний науковий зразок одному з академіків.

— Правда? А який цінний зразок?

— Він призначений не для вас, — відрубала Кхара. — У мене наказ передати його певним людям. Певним високоповажним ученим.

Такою Кхару я ще не бачила. Вона говорила зверхньо, командним тоном.

Охоронець не без остраху придивився до Кхари.

— Прошу ваше ім’я.

— Кхара Мелісандра.

— Ви з роду Мелісандра? Що ви робите у Велті? Адже ваші володіння на півдні.

— Ми вільні землевласники, — мовила Кхара. — Маєток мого батька вдвічі більший за ваше смердюче містечко. І я вже пояснив, чому прибув сюди.

Я уявлення не мала, що означає «Мелісандра». Тільки розуміла, що Кхара каже неправду, і, на мій глибокий подив, охоронці того не помічали.

Чому вона не каже правду?

Але я мовчала. Мовчала, як собака.

Не те щоб це мене ображало...

Охоронець знизав плечима:

— Я з вами не знайомий. У вас немає з собою грамоти від натітів, тож мусите з ними поговорити. Прив’яжіть коня і заходьте до он тієї будівлі. Розкажіть їм свою історію.

Я відчула, що Кхара нервує, але вона слухняно прив’язала Валліно біля входу до будівлі. Ми увійшли в темну браму двоповерхової будівлі — не перехнябленої, а гордої й випростаної, не обшарпаної, а свіжо-пофарбованої в синє й зелене.

Більша частина будівлі стояла просто над водою на палях.

Ми зупинилися на вузькому помості. Було темно, у залі світив лише один смолоскип, і той догоряв. Більше світла давало сонце, яке, пройшовши крізь воду, кидало стрибучі викривлені зблиски на стіни.

Просто перед нами з потужної лебідки на стелі були натягнуті чотири мотузки. Поряд стояло ще двоє людей зі знудженими лицями, у синіх і зелених одностроях. Щойно побачивши нас, вони зітхнули й потягли за мотузки, від яких закрутилася корба вгорі.

Із води, подібно до великої морської потвори, здійнялася іржава сталева клітка.

Тоббл вражено подивився на неї. Навіть у Кхари очі розширилися.

У тій клітці я побачила створіння зі сну, дивну фантазію з риб’ячою лускою та блискучою зеленою шкірою.

— Оце, Биш, — сказав Тоббл, — такий натіт.

22

Пором

Натіт був менший за людину, але більший за дейрна. Його голова нагадувала ніс судна: між двома темно-синіми, як вечірнє небо, величезними очима пролягав кістковий гребінь. Рот у натіта був трикутний, трохи сплющений зверху, а вуха — ажурні, високо посаджені Просто під вухами розташовувалися зябра — три складки криваво-червоної плоті, які тяглися уздовж шиї.

Я намагалася не затримувати погляд на його тілі. Воно дещо нагадувало своїми обрисами людське, хоча з людиною це створіння було б годі переплутати. Плечі й груди його були зелені й м’язисті, а з лопаток росли два звивисті мацаки.

Тулуб натіта переходив у лускатий риб’ячий хвіст. На його кінці були горизонтальні плавці, як у кита, але з неприємною несподіваною деталлю: між двох плавців стримів ріг із пильчастим краєм і блискучим гострим кінцем; довжина цієї небезпечної прикраси становила десь фут.

Натіт сидів у майже елегантній позі на сталевому стільці, пригвинченому до дна клітки. Я помітила, що клітка закрита з трьох боків, а ззаду стіни немає. Клітка призначалася для того, щоб захищати натіта — ну, мабуть, від нас.

Створіння поволі зморгнуло. Його око вкрилося прозорою плівкою, потім вона відслонилася, а друге око вкрилося такою самою плівкою.

— Ерет вік фунг воа чулас скріт? — промовило воно.

Один зі знуджених людей переклав:

— Чому ми маємо пропустити вас через море, наш дім?

— Ми хочемо потрапити на острів, — промовила Кхара і повторила ту саму брехню, яку казала до того.

— Воа ерет ескапіль ньєт?

Це, як виявилося, означало: «Чому ви не маєте грамоти на перетин?»

— Вона згоріла в пожежі.

Натіт обміркував ці слова. Тоді через перекладача повідомив:

— Ви маєте сплатити криваву данину.

Кхара обурено похитала головою, але ще три спроби домовитися з натітом по-іншому нічого не дали.

— А що це — «кривава данина»? — прошепотів Тоббл, озвучивши мою думку.

— Схоже, зараз побачите, — похмуро відповіла Кхара.

Вона підійшла до краю платформи. Натіт подався вперед і, викинувши вперед один зі своїх мацаків, обшив ним зап’ястя Кхари.

Натіт посунувся ще ближче і з блискавичною швидкістю — аж у мене вирвався зовсім не собачий вигук здивування — увігнав зелені зуби-голки на кінці свого мацака в її зап’ястя.

Кхара здригнулася від болю.

Кілька секунд натіт ссав кров з її руки. Потім мацак розмотався, і Кхара прибрала руку — все зап’ястя було вкрите слизом, на ньому видніли два червоні проколи.

— Ду астер кун валлек, — сказав натіт. Що означало: «Ти можеш користуватися поромом».

Служники почали опускати клітку назад у море.

— Вони п’ють кров? — писнув Тоббл, коли ми вийшли на сонце й віддихалися.

— Ні, — сказала Кхара. — Натіти читають кров. Вони вміють у ній визначати щось таке, що є лише в однієї людини. І в якийсь невідомий нам спосіб одразу діляться цим знанням з усіма натітами світу.

Коли вони таким чином тебе «прочитають», то своїм особливим чуттям упізнаватимуть тебе, навіть якщо рана вже давно заросте. Це все одно як мати грамоту.

— Боляче було? — Тоббл від цього питання навіть сам зіщулився.

— Трохи, — сказала Кхара. — Але біль — то таке. Річ у тому, що тепер щоразу, як я пливтиму кудись морем, натіти знатимуть, хто я. — Пошепки вона додала: — Я не хочу, щоб мене будь-хто знав, а тим більше щоб мене могли до кінця життя знайти будь-де, коли мандруватиму по воді. Раніше мені завжди робили фальшиву перепустку. Зазвичай хабар усе вирішував і не було б потреби проходити... через оце. Але я не могла ризикувати, даючи хабара, з тобою, Биш.

Ми забрали Валліно, який підозріливо понюхав зап’ястя Кхари.

Пором мав два поверхи. На нижньому в темряві на лавах сиділи стомленого вигляду чоловіки з веслами.

— Це хто? — пошепки спитав Тоббл.

— Законтрактовані, — відказала Кхара, насупивши брови. — Може, в’язні які-небудь.

Ми перейшли на рівну основну палубу. Вона була відкрита — тут на свіжому повітрі юрмилося майже стільки народу, як на вулиці Велта. Вітру не було.

Згодом матроси почали віддавати швартові, і залунав барабанний бій. Весла занурилися у воду — і почали рухатися в такт.

Я дивилася, як позаду лишається Велт — брудний, обшарпаний, шалений. Я не бажала більше його бачити. Мене дужче бентежило, що нас чекає попереду. І, скориставшись своїм собачим статусом, я пролізла на ніс і задивилася вдалину.

Море було всіяне суднами: одні прямували на острів, другі плавали між більших суден, треті розпускали вітрила, вирушаючи у відкрите море.

Та хоч яке то було чарівне видовище, але місто Кора ді Скола вабило око найдужче. Навколо нього здіймався кам’яний мур — може, в два людські зрости, — з якого на рівній відстані здіймалися ще вдвічі вищі вежі. За тим муром видніли й мармурові храми з колонами, і міцні будівлі з круглими вікнами, оздобленими кам’яним різьбленням у формі язиків полум’я.

Над усім панував зикурат — прямокутна вежа на круглій основі, по колу опоясаній сходами, що здіймалися до вершини ярус за ярусом. Великий храм червонів у призахідному сонці.

До мене підійшли Кхара і Тоббл. Кхара кивнула, помітивши, куди я дивлюся. Удаючи, що звертається тільки до Тоббла, вона пояснила:

— Це Стовп Істини. За ним стежать учені. Кожен ярус присвячений одному з великих панівних видів.

— І для дейрнів теж є? — спитав Тоббл, немов читаючи мої думки.