Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 22)
Вона сором’язливо розсміялася.
— Співаю я так собі. Там ще багато всього сказано.
— Розкажи! — попросив Тоббл.
— Ну, це здебільшого міф, але Урманський тис досі росте — це найдавніше дерево. Розказується, що там зійшлися всі істоти — на височині, коли більшу частину землі накрив потоп.
Про потоп я, звичайно, чула, а про чарівне дерево — ні.
— Там усі зібрались облаштовувати світ після потопу. Проголосили, що будуть кілька панівних видів і кожен матиме свої володіння і своє право.
Я кивнула. Чула це від Дейлінтора. «Як же багато, — з раптовою тугою і ніжністю подумала я, — навчив мене старий мудрий дейрн!»
— А вобикам ні права, ні володіння не дали, — буркнув Тоббл.
— Вододишні натіти стали володарями всіх вод, що виходять у море. Річок теж — але тільки першої ліги від моря, разом із гирлами, затоками та фіордами. Феліветам дісталися північні ліси, де вони й нині панують і куди ніхто не має права заходити без їхнього дозволу. Вони можуть полювати і в інших лісах, але влади там не мають.
Фелівети — могутні, грізні коти. Вони з раннього дитинства ввижалися мені в страшних снах.
— Тераманти отримали землю під її корою — глибокі шахти, підземні ріки й озера, — вела далі Кхара.
Я здригнулася. Тераманти — то комахи завбільшки з коня. Ще одне моє нічне страхіття.
— Далі, звичайно, раптидони. Вони — володарі неба й верхівок дерев і гір, де гніздяться.
— А люди? — спитав Тоббл, пропускаючи віз, що їхав повз.
— Людям дісталася решта світу.
Тоббл поглянув на мене.
— А як же дейрни?
Кхара заспівала:
Я дочекалася, доки ми опинимося в тіні великого дерева корпо в рясних жовтих квітах, що пахли росяною травою, і сіла перепочити. Прихилившись до стовбура так, щоб не було видно з дороги, я відчула, що можу безпечно заговорити.
— А що це значить, Кхаро, — спитала я, — «для дейрнів, що без кривди й лжі»?
Кхара схилила голову набік.
— Хіба тебе нічого не вчили про життя власного народу?
— У нас є пісні, перекази, вірші, — мовила я. — Але... ну, вірші в дейрнів — вони тільки про дейрнів. Принаймні ті, які вчила я.
— У давнину дейрни були всюди, — мовила Кхара. — Більшість жили разом з подібними до себе, але на будь-якому зібранні їм були раді як гостям. Здатність дейрнів відрізнити правду від неправди високо цінувалася, особливо в людей. Її вважали цінною й небезпечною.
— Цінною й небезпечною, — повторила я, вдумуючись у ці слова.
Якщо я відрізняю правду від брехні там, де інші цього не можуть, якщо я одна з нечисленних дейрнів, які лишилися на землі (чи взагалі останниця), — то що на мене чекає? Чи не опинюся я в рабстві з цим умінням? Чи я сама зможу якось використати цей дар собі на благо?
Я похитала головою. Чи справді це дар — отаке вміння бачити неохайні людські серця?
Чи, навпаки, це — жахливе прокляття?
Чи тому Дейлінтор і називав вирізнення правди «важким даром»?
Можливо, мені вдасться знайти спосіб використовувати своє вміння, коли ми дістанемося острова. Може, ми з Тобблом зможемо тихо вирватися з рук Кхари й знайти шлях... знайти шлях... а куди?
Я вже не вперше зрозуміла, наскільки я беззахисна без роду, без коріння, без підтримки моєї зграї і родини. У світі дейрнів зграя — це все: корінь і крона, серце й душа.
Майшо покладала надії на північну колонію, і вся зграя теж.
Можна почати з цього.
Це дасть мені початок шляху, коли не його кінець.
У мене стислося серце — я пригадала батькове прислів’я: «Тільки дурень знає і те, чим казка починається, і чим кінчається».
Як же мені бракувало його мудрості! Скільки разів я закочувала очі, чуючи від нього всілякі старомодні вирази, приказки й прислів’я. А тепер би все віддала за те, щоб він був поруч.
Дивно, але думка про те, щоб утекти від Кхари й рушити кудись без неї, сповнювала мене жахом. Поряд із нею я почувалася відносно в безпеці.
Хоча ні, не зовсім у безпеці.
Але принаймні під меншою загрозою смерті.
Звичайно, то була ілюзія. Здасть вона мене тому Ферруччі — і що на мене чекатиме? Чи він мене ув’язнить? Уб’є? Показуватиме за гроші, як двоголового виродка? А що буде з бідолашним Тобблом, який не раз і не два виявляв мені свою відданість в цій подорожі?
Що ближче була цивілізація, то химернішим, тривожнішим — але й цікавішим — робилося все довкола. До сьогодні я не бачила майже нічого, крім своєї зграї та краєвидів, у яких ми жили й кочували. А цей світ геть не такий — тут повно високих людей і коней, їздять вози, навантажені незнайомими речами й небаченими харчами, тут багато галасу.
А ще — запахи. Безліч запахів. Деякі з них були мені знайомі. Деякі мені пояснювала Кхара, якщо я питально поглядала на неї.
Від цієї мішанини голова йшла обертом: кал, сеча, троянди, гвоздика, брудна вода, лаванда, цвіль, вугільний дим, копчене м’ясо, майоран, гнила риба, свіжий хліб, пиво, мед.
Мій бідолашний ніс від цього надміру просто виснажився.
Ми зростали коли не в дружбі, то у звичці одне до одного — так спина навикає до належаного гнізда. Трохи покрутившись, ти приймаєш власну долю — чи схожа вона на колючу суху солому, чи на холодну кам’янисту землю. Спиш погано, але цього тобі досить. Встаєш не відпочивши, але змирившись із таким станом речей.
Так було і з нашим невеликим гуртом. Ми спокійно росли кожне у власній тиші. Дивилися одне на одного при кволому вогні, у задумі про минуле життя і життя деінде.
Минуло ще два дні, і ми, стомлені й голодні, нарешті прибули до Велта — східного порту. То було шалено жваве місце, в якому тісно тулились одна до одної так-сяк споруджені дерев’яні будівлі — деякі аж по три поверхи. Вони нависали над нами, як трухлі дерева. Понад дорогою до Велта з обох боків стояли столи, а на них — глечики з оливками й перцем, квашеною шрупою, в’язки сушених коренів кам’яної ріпи й ряди головок часнику. Кхара раз у раз відганяла від пас нескінченний потік жебраків і торгівців з килимами, горщиками, ножами, смаженими на рожнах кутками, з капелюхами й комахами в бурштині. Я пробиралася між яток і ніг, і мені на диво лячно було загубити в юрбі Кхару, хоча при тому в мені жевріла надія побачити якийсь повий шлях до втечі.
Нарешті ми дісталися краю води — і перед нами заколихався цілий ліс щогл. Чимало суден я впізнала з уроків Дейлінтора: крихітні напівбаркаси, ялики та прогулянкові кораблики, навіть масивні вантажні судна.
Тоббл злякався.
— Піратський корабель! — просичав він, показуючи на судно, трохи менше за вантажні. Воно мало дві похилі щогли й блискучі мідні гармати понад кожним боком.
— Не хвилюйся. Ми до піратів справ не маємо, — запевнила його Кхара. — Нам потрібен пором на острів.
Я роззирнулася навколо й наважилася спитати:
— Якщо натіти панують у морях, то чому вони дозволяють піратам розбій?
— Хороше питання, — мовила Кхара. — Вони дозволяють ходити в морі рибалкам і вантажним суднам, але військовий флот Мурдано створити не дають. Ніхто точно не знає, з яких причин натіти поводяться саме так, але більшість людей вважають, що піратів вони терплять в обмін на інформацію про світ і суходіл. Хоча, як на мене, навряд чи причина саме в цьому.
Після довгих і нудних пошуків ми знайшли пором. Між квадратним, кутастим судном і причалом було перекинуто багато дощок. Люди, коні й вози впорядковано заходили й заїжджали туди під наглядом працівників в однакових довгих сорочках синього й зеленого кольорів.
— Не кажіть нічого! — попередила нас Кхара, яка їхала верхи на Валліно. — Це може... все ускладнити.
Ми стали позаду всіх і поволі просувалися вперед у міру того, як перед нами заходили й заїжджали. Нарешті настала черга Кхари говорити з одним із двох людей в одностроях.
— Ми їдемо на острів, — промовила вона.
— Ану що це за «ми»? — сказав охоронець трохи сердито, трохи весело, — Хлопчисько, кінь, собака й вобик. Яка ж ваша мета подорожі на острів?