Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 24)
— За останнього мого перебування був, — відповіла Кхара. — Але то просто запорошена бібліотека. Там... ніхто не працював.
«Не було дейрнів — ось що вона хотіла сказати», — з гіркотою подумала я.
Ми поїли що в нас було і випили води з бочки посеред порома. Коли настала ніч, вмостилися спати біля ніг Валліно. Я намагалася заснути, але щоразу, коли заплющувала очі, мене накривала хвиля відчаю. Що ж мені робити зараз? Що я можу зараз?
З одного боку, можу ще спробувати втекти.
З другого — а що тоді буде з Тобблом?
З третього боку, мені немає куди йти, хоч би я й утекла.
З четвертого — якщо я нічого не робитиму, то моєю долею розпоряджатиметься хтось інший.
Я розплющила очі й побачила зірки — дрібні дірочки в нічному покривалі.
Мені немає де бути. У мене немає родини, до якої треба повернутися.
Я лишилася сама.
Хтозна, куди пливу й навіщо. Немає ані плану дій, ані мети. Я — просто вантаж, який Кхара доправляє не знати куди. Але частині мого єства — і великій його частині — сором зізнатися, це було геть байдуже.
Я чітко пригадала те, що батько пошепки сказав про мене: «Мені снилося, що вона залишилася в живих останньою».
Остання. Останниця.
Я витягла з сумки пом’яту мапу. Чи лишилися такі, як я, інші дейрни — хоч десь на світі? Моя зграя вважала, що так, принаймні сподівалася.
Але тепер у мене немає зграї.
І навіть щодо того, чи ще лишилися на світі дейрни, — чи справді я хочу знати відповідь на це питання?
Коли я знову заплющила очі, то вже спала до ранку. Мені снилися батьки, брати, сестри.
Але навіть у цих снах я знала, що їх більше немає.
Частина 3
Мій похорон
23
Кора ді Скола
Хоча плавання тривало лише кілька годин, але до наступного ранку нас на суходіл не випустили, тому що на причалі не було місця. Опинитися на сухій нерухомій землі — то було велике полегшення.
Порт мав форму півмісяця, широкого й глибокого, з довгими кам’яними пірсами. Біля кожного можливого причалу по два, а то й по три стояли пасажирські й вантажні судна, приватні яхти — аж ті, хто перебував на палубі найдальшого з них, мали доходити до землі через інші палуби. Я навіть не уявляла, що на світі — не те що в одному порту — є стільки всього, що плаває.
— Тут іще жвавіше, ніж у мій останній приїзд, — насупила брови Кхара. — Щось діється.
Ми пробиралися крізь юрмище людей і коней. Мимо проходили вантажники з важкою ношею. Пишно вбрані пани сиділи в паланкінах, а їхні носії розганяли юрбу. Коні й осли змагалися за місце в потоку.
Мені чомусь раніше не спадало на думку, що острів — це теж місто. Уявлялися просто бібліотеки, повні сувоїв, де розумники обговорюють важливі питання. Але, звичайно, навіть ученим потрібно їсти, спати й купувати одяг. І Кора ді Скола — це не звичайне місто. Цс місто, повне представників панівних видів.
Не встигли ми далеко зайти, як мене, наче молотом, ударив різкий запах. Фелівета — і то дуже близько!
Я озирнулась — і кров застигла в жилах. Величезне, гнучке створіння — котяча статура, золоті смуги на чорній шкурі — невимушено прогулювалося в товаристві двох людей, які, здається, зовсім його не боялися.
Одна річ — почути запах фелівети, перебуваючи в рідній зграї. А з відстані, коли до кігтів та ікл цього звіра менше ніж стрибок, — то вже інша.
Ми з Тобблом сахнулися й зупинилися, але Кхара закликала нас рухатися вперед.
— На острові не треба боятися фелівет, — мовила вона. — Тут усі види уклали угоду про ненасильство.
І справді, повільно йдучи містом, ми бачили просто на вулиці столики кав’ярень, при яких люди сиділи на стільцях, а фелівети лежали на дерев’яних лавах. Яких тільки кольорів не мало їхнє хутро! Я бачила суцільно темно-сині, густо-бордові, чорні шуби, а також смугасті й плямисті. Проте спільна в них була грізна, міцна тілесна будова — таке тіло казало: я можу вбити тебе одним ударом лапи.
Усюди також були раптидони; часто вони сиділи на високих стовпах із перекладиною, дзьобаючи м’ясо з рожна.
Цих я хоча б бачила у минулому житті. Як і фелівети, вони, здається, теж були розмаїті своїм виглядом, але всі мали широченні крила, страшні пазурі й загнуті дзьоби, від самого вигляду яких я здригалася.
Ми навіть бачили кілька водойм із натітами. Вони ніжились у воді, зануривши в неї нижню половину тіла, і дружньо бесідували і з феліветами, і з раптидонами, і з людьми.
Терамантів я не бачила — і, правду кажучи, відчувала полегкість. Уже бачити стільки фелівет на відстані одного великого стрибка — то був чималий струс Та й від вигляду інших хижаків, здатних легко понести на закуску до гнізда дейрненя чи борсука, — раптидонів, які чистили пір’я аж надто близько від нас, — легше не ставало. Після знайомства з натітами я ще теж не зовсім відійшла. Тільки хижих комах мені й бракувало в той час — я й так почувалася дуже незатишно.
Валліно й Тоббл теж, здається, були не в захваті. Обидва сторожко роззиралися в натовпі, і весь їхній вигляд свідчив про таку ж тривогу, яку відчувала я.
— Знайдімо собі кімнату і стайню для бідолашного Валліно, — сказала Кхара. — Я знаю місце.
Ми зійшли з головної вулиці в цілу мережу таких вузьких провулочків, що Кхарі довелося зійти з Валліно і повести його за собою. Кінь зачіпав боками стіни високих кам’яниць обабіч нас.
Урешті ми дісталися великого двору. На одному боці був чепурний, побілений заїзд із вивіскою, на якій було написано «Повішена корова». Напис супроводжувала картинка, яка пом’якшувала похмурість назви: там була зображена корова, що висіла, проте була обв’язана мотузкою посеред тулуба.
— Страшнувато вони тут жартують, — прошепотіла я.
Кхара засміялася. Відв’язала від спини Валліно торбу з речами й підняла палець.
— Почекайте тут, — сказала вона. — Ні з ким не розмовляйте. Побачите — на острові більшість мешканців, незалежно від виду, розмовляє загальною говіркою, а не недаррською.
Ми провели Кхару поглядом, і вона зникла за стосом дерев’яних ящиків, навалених у далекому кутку двору. За кілька хвилин повернулася: то була вже Кхара-дівчина. Вона вбралася в довгу синю сукню з білими оборками, а волосся в неї було розпущене й розчесане.
— Тепер знову бачу, що ти жінка, — тихо сказала я. — Мені ще треба лишатися собакою?
Кхара кивнула:
— Поки що треба.
— Гав, — буркнула я.
— Навіщо ти перевдяглася, Кхаро? — спитав Тоббл.
— Острів — місце спокійніше, — відказала вона. — Тут панує свобода думки, то й до жінок краще ставляться, нарівні з чоловіками. Принаймні так раніше було.
Кхара наказала Валліно лишатися на місці, а нас із Тобблом повела в низенький вхід. Зовні заїзд був дуже тихий, а всередині в ньому аж гуло: за столами було повно галасливих відвідувачів. Крізь юрбу пробиралися дві служниці з глеками пива, меду й сидру. Господар — чималий мужчина з лисою головою, круглим животом і розмальованими руками — метушився за шинквасом, приймав замовлення, наливав і прибирав посуд.
Поки Кхара пробиралася до шинкваса, на неї дещо дивно озиралися: у залі було мало жінок. Але мене це турбувало значно менше, ніж фелівета, що вмостилася на широкій лаві під стіною в глибині: її тіло було довжиною, певне, у два людські зрости. Мускуляста кішка була захоплена розмовою із сивобородим чоловіком.
«Цікаво, про що ж вони можуть говорити», — подумала я.
— Елдоне! — гукнула Кхара до чоловіка за шинквасом. Коли той не відповів, крикнула голосніше: — Агов, Елдоне!
Шинкар озирнувся, помітив, хто його гукав, і усміхнувся.
— Кхаро! Давно ж не бачилися, — він стишив голос — Ти як — ще... робітниця лука і ножа?
— На жаль, так. А ви скучили за справою?
Елдон зітхнув і закотив очі:
— Та в лісі з дикими звірами було куди спокійніше, ніж тут.
— Я маю надію, що ви мені можете допомогти. Мені треба кімнату для себе, моєї собаки й ручного вобика, а також стайню для коня.
Тоббл трохи надувся, коли почув, що його назвали ручним. Я йому не співчувала: про мене взагалі сказали, ніби я собака.
— Кімнату? — наче не повірив власним вухам Елдон. — Та на острові зараз вільного кутка не знайти!
Кхара насупилася.
— Як? Чого?
— Через цю евмонію в місто стільки всіх набігло — на кожного тутешнього двоє приїжджих.
— Через що?