Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 26)

— Маєте мені довіритись. Коли б я знала інший спосіб захистити Биш, то вдалася б до нього.

— Навіть якби ти з цього нічого не мала? — спитала я.

— Авжеж, — відповіла вона. — Навіть якби так. Але перед евмонією я не можу сама захистити тебе від світу, особливо зараз. І на острові теж. І ти не можеш, Тоббле.

— Я можу спробувати! — Тоббл склав лапки на грудях.

— Ферруччі — наша найбільша надія. Він могутній. Мудрий. І ще він знає, що на думці в Мурдано.

— Тоббле, — сказала я. — Дуже вдячна за твою вірність. Але тобі вже, гадаю, час додому. Що буде зі мною від сьогодні — я навіть уявити не можу. І ти чув, що казала Кхара: вобикам тут немає чого робити. Навіть найхоробрішим вобикам.

Тоббл похитав головою.

— А я гадав, подруго, ти вже давно зрозуміла, що мене здихатися не так просто!

Почувши від нього слово «подруга», я крізь сльози всміхнулася. Поглянула на Кхару, чекаючи підтримки. Але вона лише знизала плечима.

— Закон вобиків, Биш. Тоббл сам за себе відповідає, сам вирішує. Я нічого з ним не можу зробити.

Ми залишили Валліно в стайні. Елдон запевнив нас, що кінь буде в безпеці. А на вулицях уже збиралися такі натовпи, що конем проїхати крізь них було б непросто.

Коли ми вирушили до вежі, був ще ранок, а містом уже юрмилося навіть більше всіляких створінь, аніж учора. Юрба була святкова. Здавалося, що зникнення мого виду всіх радує.

Нарешті ми дісталися підніжжя високого Стовпа Істини. Його оточував невисокий кам’яний мур, а за ним на чатах вільно стояла варта Академії в чорному й золотому, озброєна списами. Шоломи вартових зблискували в ранковому сонці.

Тут уже була ціла черга людей, які бажали поговорити з воротарем — згорбленим дідом. Той також був убраний у стрій Академії, тільки в руках мав не спис, а жезл. Він приймав рішення швидко, показуючи тим жезлом назад, якщо впускав когось, і вперед, якщо казав прохачеві йти геть.

Ми стояли мовчки. Кхара не дивилася мені в очі, не розмовляла з Тобблом.

— Не хвилюйся, — прошепотів Тоббл, гладячи мене по голові, але я відчувала, що його лапка тремтить.

Я ж відчувала дивний спокій і покірність долі, хай якою вона буде. Я бачила загибель своєї зграї, своєї сім’ї, свого життя. Що гіршого будь-хто міг би зі мною зробити?

Ми втрьох підійшли до воротаря, який звів сердитий погляд на Кхару.

— Моє ім’я Кхарассанде, і я знайома з Ферруччі-ґхарі. Хочу поговорити з ним у важливій справі.

Воротар спитав:

— А хто це з вами?

— Це вобик, його звати Тоббл. Він мій слуга. А це моя собака Биш.

Старий не затримував погляду на Тобблі, а до мене придивився довго й уважно, і я не мала сили відвести очі.

— Дівчина, вобик і собака, — мовив він, злегка хитнувши головою.

Тоді махнув жезлом назад — і ми пройшли в браму брукованою доріжкою до арки, високої, мов клен.

Весь нижній рівень вежі був великим круглим відкритим простором. З високої стелі на товстих ланцюгах звисали масивні світильники, повні якоїсь речовини, яка світилася червоним. Понад увігнутими стінами видніли заокруглені сходові колодязі. Я побачила тут кількадесят людей, двох червоно-бурих фелівет і яскраво-помаранчевого раптидона, що ліниво кружляв угорі.

Також у підлозі тут була глибока, облицьована каменем заглибина — став, у якому чекали натіти з водяних рівнів, розташованих нижче.

Я налаштувалася на довге чекання, на незатишне стояння серед лункого простору — але посланець, убраний у стрій Академії, підійшов до нас майже одразу. Він був високий і цибатий — можливо, одного віку з Кхарою — і мав розумне обличчя.

— Ваше ім’я?

— Кхарассанде.

— Ідіть за мною.

Я дуже рідко ходила сходами, а на чотирьох — узагалі ні разу. Підйом виявився непростим завданням, і я зрозуміла, що мені вдасться здолати сходи лише бігом.

Отже, на наступному поверсі вежі я опинилася першою. Той поверх був призначений для терамантів. Там було темно, як безмісячної ночі. У повітрі тхнуло гнилизною. Далі стало ще гірше.

У темряві я помітила тьмяне, неприємне світло. Воно було зелене, але в ньому вимальовувалися червоні лінії, що склалися в обрис тераманта.

Він нагадував мені жука чи, може, богомола. Значно більший за обох, значно більший, аніж я уявляла. Більший за дейрна. За людей, яких я бачила. На його приземкуватому, довгастому й рівному тілі за спиною, подібні до броні, лежали крила, задніх ніг було шість — з колінцями й шипами, як у павука.

Голова в тераманта була трикутна з двома опуклими очима. Навколо рота, який відкривався й закривався з математичною злагодженістю, були чотири жвали — короткі, але сильні кінцівки з гострими загнутими лезами. Напевне, такими лезами можна легко прогризати дорогу між корінням і в ґрунті під землею. Також ними можна ловити і їсти всіляких тварин — зокрема й дейрнів, якщо вірити страшним історіям від моїх старших братів і сестер.

Зеленого й червоного світла додалось. Я зрозуміла, що очі в мене просто звикають до темряви і я починаю вирізняти десятки інших таких комах.

Мене наздогнали Кхара, Тоббл і посланець.

— Тераманти, — сказала Кхара й здригнулася: їй, схоже, було так само незатишно, як мені.

І знову мені довелося бігти, щоб здолати сходи на чотирьох ногах, але цього разу я вже була готова до того, що наступний поверх виявиться майже таким самим лячним, як цей.

У кінці сходів мене чекала висока зала, густо заросла деревами. То були справжні дерева, але якоїсь неприродної форми, з блискучим синім листям. Гілки в них росли не так угору, як понад землею, і спліталися вгорі в різних місцях, утворюючи щось ніби помости.

На цьому гіллі невеликими групами сиділи й вели дружню бесіду фелівети.

Надійшов посланець разом із Кхарою й Тобблом.

— Фелівети, звичайно, не становлять жодної небезпеки, — сказав посланець. — Вони чинять за угодами нашого острова. Це — найбільш учені з фелівет: чудові митці, поети й філософи.

Хай які вони вчені, подумала я, але кілька пар блискучих очей усе ж провели мене, коли ми вирушили на наступний поверх.

— А де поверх дейрнів? — спитав у посланця Тоббл.

— На самій горі. Але, звичайно, зараз він не використовується.

Ми перейшли на людський поверх, розташований під раптидонами. У ньому стояла будівля — ніби вежа всередині вежі. Вона ніде не торкалася зовнішньої стіни, так що навколо неї пролягала широка кругла галерея.

Посланець завів нас у внутрішню вежу, і ми спинилися перед поважного вигляду золотими дверми. Він підняв руку, готуючись постукати, але не встиг цього зробити, як двері навстіж розчахнулися: за ними стояв темноволосий молодий чоловік у простій чорно-золотій сорочці й штанях — здається, то був студентський однострій.

— Заходьте, будь ласка, — мовив він. — Я Лука, студент Ферруччі. А також його помічник.

Кхара з Тобблом увійшли, а в мене неначе всі лапи відібрало.

Лука всміхнувся до Кхари. Вона зустрілася з ним очима й усміхнулася у відповідь — як мені здалося, сором’язливо.

— Ваш собака? — спитав Лука.

Вона озирнулася.

— Биш, — покликала вона. — Заходь.

Неважливо, зверталася вона до мене як до собаки чи як до дейрна.

Я набрала повні груди повітря й переступила поріг, знаючи, що зараз моє життя знову безповоротно зміниться і я нічого не зможу з цим вдіяти.

26

Ферруччі

Кімната, куди ми ввійшли, була такою, якої я навіть уявити не могла. Темна, мов печера, зі стінами всуціль у глибоких полицях. Усі ті полиці були напхані сувоями та оправленими в шкіру книжками. Під ними навіть стояли драбини на коліщатах, аби можна було доступитися до найвищого місця полиць.

Я одного разу бачила книжку. Вона належала Дейлінтору й була найціннішим нашим скарбом. Маленька, тонка — таку легко взяти в руку, — зовсім не схожа на ці величезні томи, зроблена з кори й пресованого листя. Ту книжку для Дейлінтора зробила його прабабуся, ретельно записавши в неї давні вірші. Як і багато дейрнів, писала вона раптидоновим кігтем і соком ягід ясниці.

Усі слова книги, яку Дейлінтор міг легко покласти в сумку, мабуть, умістилися б на одній-двох сторінках великого тому, що лежав відкритим на дерев’яному столі посеред кімнати.

Скільки ж знань у цих книгах і сувоях? Мабуть, тут списано все, що є на білому світі. Чи є таке питання, на яке в цих книгах немає відповіді? Чи є така біда, на яку вони не знають ради?

На мить я забула, що зі мною сталося, забула навіть про друзів. Не стаючи на задні лапи, я рушила до найближчої полиці, зачарована запахом чорнила й паперу, пилу та шкіри.

— Ферру! — вигукнула Кхара, і я різко зупинилася.

Я озирнулася й побачила, як вона обіймає старого чоловіка в довгій золотій мантії, розписаній різними знаками, рунами та ієрогліфами. У старого були каламутно-зелені очі й бліда шкіра, суха, мов папір. Довга борода його спадала на груди пружними хвилями, наче замерзлий водоспад.