Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 27)

— Давно ж, давно не бачив тебе, Кхаро, — мовив Ферруччі. — Ти приїхала подивитися на евмонію? Неабияка буде подія. Сама придворна Провидиця Арактік прибуде її вести!

Кхара опустила руки і несподівано серйозним голосом промовила:

— Ну, схоже, я дещо розладнаю цю церемонію, — вона кивнула на мене. — Ось, бачите?

— Зір у мене вже не той став, — зітхнув Ферруччі, — Що ти маєш на увазі, дитя моє?

— Биш, підійди сюди, — покликала мене Кхара.

Я пішла повільно, обережно на чотирьох.

— То що тут у нас? — спитав Ферруччі.

Кхара набрала повні груди повітря.

— Ферруччі, знайомтеся: це — Биш.

— Твій пес? Ну... хороший, хороший песик.

Я встала на ноги й сказала:

— Для мене честь познайомитися з вами, але я не пес.

Ферруччі застиг на місці з роззявленим ротом.

Підскочив Лука, підхопив учителя під руку, наче той був готовий упасти.

— Я не... — Ферруччі пильно вдивлявся в мене своїми каламутними очима. — Це ж не...

— Так і є, ґхарі, — мовив Лука, теж широко розплющивши очі. — Це дейрн.

Він простягнув руку, торкнувся мого плеча, і я відсахнулася.

— Хутро, сумка, прямоходіння, — Лука нахилився й придивився до моєї правої руки. — І пальці, майже як у людини!

Він відійшов, схилив голову набік і повільно, втаємничено усміхнувся.

— Під руками! Є ознаки літальної перетинки. Менш помітні, ніж я собі уявляв.

Ферруччі повільно похитав головою.

— Ні, ні, ні, — промовив він. Вражено перезирнувся з Лукою, тоді з Кхарою. — Ні, такого не може бути!

— Але... — Кхара нахмурила брови. — Але ж може, як бачите. Дейрни не вимерли, принаймні поки що.

Я відчула себе наче в пастці під пильними поглядами ученого й студента. Зробила кілька кроків назад, а Тоббл, повний рішучості, став біля мене.

— Я привела Биш сюди, — сказала Кхара, — тому що була певна: ви знаєте, що робити з дейрном. Під час подорожі вона вдавала собаку. Можете собі уявити, скільки я пережила, тривожачись, чи не розпізнає хтось раптом, ким вона є насправді.

— Звичайно, — мовив Лука. — Чимало недаррців дали б будь-яку ціну за останнього дейрна. Привести його до Ферруччі-ґхарі було мудрим учинком.

Ферруччі кілька разів моргнув, наче хотів отямитися від страшного сну.

— Луко, — наказав він. — Негайно замкни двері.

— Так, ґхарі.

— Усі решта — ходімо швидше за мною! — командував Ферруччі. — А ти, — звернувся він до мене, — на чотирьох, хутко!

Він майже вибіг із бібліотеки (як на таку немолоду людину, то дуже швидко) і жестом покликав нас у бічну кімнату, теж завалену сувоями й книжками. Ми втовпилися за ним. Я, Кхара і Тоббл здивовано перезирнулися.

— Луко! — крикнув Ферруччі. — Занось сюди свою ледачу задню частину!

Підбіг Лука з краплями поту на лобі.

— Двері замкнув.

— І ці замкни! — нервово скомандував Ферруччі.

— Ферру, — звернулася до вченого Кхара, і я помітила, як вона намагається говорити спокійним голосом, — навіщо панікувати? Я гадала, що в Академії буде спокійно. Ви не довіряєте іншим ученим?

— Тут на кожного справжнього вченого — десять людей Мурдано, які видають себе за студентів, — ледь чутно промовив Лука.

— Мій помічник має рацію, — підтримав його Ферруччі. Він замислено провів крізь бороду вузлуватим пальцем. — Академія тепер... не та тепер Академія.

— Якщо тут небезпечно, то ми маємо знайти для Биш таке місце, де вона була б у безпеці, — сказала Кхара. — Може, на півночі. Та й ви, певне, знаєте когось, хто міг би знайти їй безпечне місце.

Ферруччі тільки рукою махнув.

— Для дейрна-останника немає безпечного місця.

— Але ж треба допомогти Биш! — крикнув Тоббл.

— Мовчи, гризуне, бо тобою пообідаю, — сказав Ферруччі й звернувся до Луки: — Відведи цього собаку (так, це собака, хай що тобі почулось) у підвали.

— Стійте! — очі Кхари розширилися. — Як так?

— У підвали? — писнув Тоббл.

— Не бійся, — мовив Ферруччі. — Ти отримаєш винагороду, Кхаро. І то чималу.

— Але навіщо ви відправляєте Биш до темниці? — не заспокоювалася Кхара.

Темниця. Навіть саме це слово було страшне.

Я ніколи її не бачила, але з уроків Дейлінтора знала, для чого вона призначена. Мене охопив жах, кинуло в жар, потім у холод. Мені бракувало повітря.

— Я не вчинила нічого лихого! — крикнула я.

Ферруччі не звернув на нас уваги.

— Луко, прошу затямити: цієї розмови ніколи не було!

— Так, ґхарі, — покірно відказав Лука. Він відімкнув другі двері в кінці кімнати. — Биш, ходи зі мною.

— Я не розумію, — у голосі Кхари мені чувся відчай. — Ферру, будь ласка, поясніть.

Старий поплескав її по руці.

— Довірся мені, дитя моє. Я роблю якнайкраще. По-іншому не можна.

— Биш, — повторив Лука — Будь ласка, ходи зі мною.

— Я теж піду! — вигукнув Тоббл.

— Це неможливо, — мовив Ферруччі. — Тобі лишатися тут із Кхарою.

— Терпіння, Тоббле, — намагалася заспокоїти його Кхара. Вона поволі видихнула, оцінюючи становище. — Биш, у нас немає вибору: ми мусимо довіритися Ферру.

Віра — в одну шкуру міра.

Я переводила погляд від Кхари до Тоббла і назад.

Чи не востаннє я бачу їх?

На мить я пригорнула Тоббла.

— Будь сильним, — сказала я йому, хоча й відчувала, що мій голос тремтить.