Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 29)

— Не треба тільки певності, що я тобі допомагаю, — відказав він. Потер підборіддя і подивився на залізні ґрати, які позначали кордон між свободою та ув’язненням. — Я передусім науковець, Биш. Я бачив, як з лиця землі зникали цілі види. Знаєш, що там, у підвалі цієї пам’ятки знань?

Я мотнула головою. Проте не була певна, чи дуже хочу знати.

— Там опудала десятків останників. Таких, як ти. Набиті тирсою, підписані, припалі порохом. Їх раз на рік виносять звідти на заняття з природничої історії. — Лука кашлянув. Мені здалося, що він зараз заплаче. — Я передусім людина науки, Биш. Я вірний не тобі. Я вірний науці. Може, ти й справді останниця. Але ти не загинеш через мене!

То була правда. Принаймні частково. Проте я відчувала, що це не вся правда.

Лука пішов до залізних дверей.

— Наглядачу! Випусти мене!

Двері відчинились і знову зачинились.

По моєму хвосту пробіг щур. Я чула, як кроки Луки затихають удалині.

Чи зможе Тоббл знайти мене тут? Бодай спробує?

А він таки може. Милий, дурненький Тоббл. Від самої думки про нього в мене защеміло серце.

А що Кхара? Чи вона вже далеко з повними кишенями золота?

Я згорнулася в кутку, притулившись спиною до стіни, і, як могла, накрилася гнилою соломою.

Ніч буде довга.

Але я вже звикаю до всього.

28

Фелівета

Я нарешті задрімала, аж тут мене розбудив якийсь голос, що лунав поблизу.

— Та ну... собачка?

Голос був не людський — це я відчувала точно. А чий — я не знала. Він був хрипкуватий, і в ньому чулася насмішкувата погроза.

Я принюхалася.

— Собачка?

Фелівета! Здається, самець. У сусідній кімнаті.

— Ага, соба-ачка, — не без страху передражнила я.

— Та ну? А, це говорюча собачка! — сказав великий кіт.

— Я не собака. Я дейрн, — відказала я. На жаль, нахабний тон мені не дуже вдався.

— Невже дейрн? Невже на похорон свого виду прибули?

Про фелівет я не знала нічого, крім відомих жахалок, як вони стрибають і розгризають череп одним рухом щелеп.

Проте я не сумнівалася, що фелівета з мене кепкує. Дражниться.

Я промовчала. Не могла придумати відповіді.

— Чим доведеш, що ти дейрн? — обізвався сусід.

— Я і є дейрн, — просто відказала я.

— Кажуть, дейрни без помилки відрізняють правду від брехні.

— Чула таке.

— То перевіримо чи як?

Я зітхнула.

— Я звуся Еліос Стр’анк, але між друзів прозиваюся Лови-Удачу. Або... Або ж мене звати Хадрак Третій, Лонко Жахоліський.

Мій співрозмовник замовк.

Я відповіла:

— Але... і те, і те правда.

Кіт-фелівета повільно засичав.

— Молодчина, дейрне. А я й намагався вже кілька тижнів переконати цих так званих учених у цьому.

— А чому вони тобі не вірили?

— Тому ж, чому не хочуть вірити, що ти існуєш. Учених багато, а шукачів істини — мало. Люди вірять у те, від чого їм спокійніше. Незручної правди їм не треба.

— Мене звати Биш.

— Називай мене Лови-Удачу.

— Ніколи не зустрічалася з феліветами, — зауважила я.

— А боїшся нас?

— Звичайно. Ви ж їсте дейрнів.

— Ми багато кого їмо: оленів, кушок, антилоп, меднів, змій деяких — тільки не дуже жорстких, звісно, — вобиків, борсуків. Ну а вряди-годи... — він багатозначно помовчав, — людей.

— І дейрнів!

— Вигадки, — заперечив кіт. — Ми ж не люди. Ми, фелівети, свого слова дотримуємося. За двісті років не відомо жодного випадку, щоб фелівета вбила дейрна. Ви нам потрібні. Справді, колись давно, до Угоди Коїмарі, ми, бува, полювали на дейрнів. Але коли ми завели справи з людьми й натітами, то стало зрозуміло, що без вас нам ніяк. Люди — талановиті брехуни, розумієш, та й натіти не ліпші.

— А всі решта? — спитала я.

— Тераманти не брешуть. Раптидони можуть щось замовчати, але вони надто горді, щоб опуститися до брехні. Коли в нас почалися справи з людьми й натітами, то нам стали потрібні дейрни — як ті, хто покаже, де правда.

— А нас учили боятися фелівет.

Лови-Удачу засміявся — сміх у фелівет трохи схожий на кашель.

— Хто ж володар лісу, дейрно Биш? Тобі не дивно, що ви дуже давно нас не бачили зблизька — хіба що трохи й здалеку? Багато років ми боронили вас від людей. Але... — він зітхнув. — Але нас теж дедалі меншає. Нас уже вчетверо менше проти того, що було. Люди на нас полюють, хоча кажуть, буцімто це не так. Вони нацьковують на нас зграї великих мастифів. Отруюють воду, від чого ми хворіємо і в нас не родяться дитинчата. А Мурдано весь час удає, ніби нічого не знає.

Я трохи помовчала, переварюючи ці шалені новини. Важко було осягнути, що феліветам, як і дейрнам, загрожує небезпека.

— А навіщо людям нищити дейрнів і фелівет? — спитала я.

— Схоже, ти людей не знаєш, — печально відказав Лови-Удачу. — Вони не видатні мисливці, як ми — фелівети. Вони не виходять у ніч самотою, готові зустрітися хоч із хижаком, хоч зі здобиччю. Вони боягузи, збираються в армії — і підступно нападають на тих, кого менше.

Так, подумала я. Я бачила армію Мурдано. Бачила їхню роботу. Озброєні люди проти беззбройних дейрнів.

— Саме люди вас ненавидять, — мовив Лови-Удачу. — Ненавидять за те, що ви не даєте їм брехати. І ненавидять нас, фелівет, бо ми виступаємо проти їхніх загарбницьких війн. Вони очистили світ від дейрнів, але до нас теж дійдуть незабаром. Відтак візьмуться за раптидонів, потім тераманти на виході зі своїх печер побачать людей зі списами й стрілами. Зрештою, люди спробують покінчити навіть із наті-тами, хоча з тими їм, мабуть, буде складно. А все ж, — Лови-Удачу важко зітхнув, — не можна недооцінювати людей у здатності до брехні й убивства.

Ми обоє замовкли. Я тремтіла, але не від холоду, а від страху.

Чи може бути так, що не лише дейрни під загрозою? Отже, попереду значно більша, страшніша битва, ніж можна було уявити.

Я змусила себе запитати:

— А як ти можеш бути певний цього, Лови-Удачу? Може, ти помиляєшся.

— Фелівети живуть усюди. Ми все бачимо. Ми не помиляємося, — запевнив він і після деякого вагання додав: — На жаль.