Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 31)
Побачивши патруль міської варти, ми швидко завернули в провулок. Лука проказав заклинання. Воно не завадить вартовим бачити нас, пояснив він, але зробить так, щоб вони не звернули на нас уваги. І вартові проминули нас, не виймаючи мечів.
— Мені кілька місяців тому виповнилося п’ятнадцять, — знизав плечима Лука. — Тільки починаю вивчати основи теургії.
— Зараз ти чудово попрацював, — захоплено поглянула на нього Кхара.
— Тут усі вартові — люди? — спитав Тоббл.
— Ні. У варту можуть вступати представники будь-якого виду, — сказав Лука. — Але більше там служать люди й раптидони.
— Авжеж, на нас, фелівет, ніяку ліврею не напнеш, — гордо сказав Лови-Удачу.
Ми підійшли до краю великого відкритого простору — площі, оточеної дво- і триповерховими будинками.
— Це площа Істини, — сказав Лука.
Скрадаючись, ми пройшлися понад площею, і вчений завів нас в одну з будівель. Весь її фасад був заставлений риштуванням, а зайшовши, ми побачили, що її повністю перебудовують. Там було порожньо: ні меблів, ні світла, ні запахів їжі, навіть свіжого людського духу не було чути.
Ми піднялися сходами на верхній поверх, а тоді підійшли до драбини на горище.
Людям піднятися драбиною було просто, мені — складно, але можливо; а от ні Тоббл, ні Лови-Удачу скористатися нею не могли. Кхара посадила Тоббла собі на спину, проте Лови-Удачу важив чи не як усі ми четверо разом. На щастя, фелівети — істоти доволі... спритні.
— Ляду не закривайте, а драбину приберіть, — сказав нам Лови-Удачу.
Bin припав до підлоги, зібрався, трохи поворушився, цілячись, — і плигнув на два людські зрости вгору, проскочив у вузький отвір та опустився на підлогу по-котячому легко й невимушено.
— Вихваляка, — буркнув Тоббл. І з жахом затулив рота лапкою, зрозумівши, що обізвав так одну з найгрізніших істот у світі.
— Дурниця, — відказав Лови-Удачу спокійно, майже муркочучи. — Якби я хотів повихвалятися, то перекинувся б у повітрі.
Я нагадала собі: хай він і заприсягнувся нікого не чіпати, а дратувати цього кота не слід.
Місце, де ми тепер опинилися, було темне й запорошене, завалене м’якими кріслами, дзеркалами, скринями та ящиками..
— Вони все занесли на горище, поки працюють унизу, — сказав Лука, обтрушуючи павутиння зі штанів.
— А робітники нас не помітять, коли прийдуть працювати? — спитала Кхара.
— Евмонія — це свято. Ніхто не працюватиме, — мовив Лука. — Нам ще й церемонію звідси буде непогано видно, — він показав на ряд круглих віконець, що виходили на площу Істини.
— А в тебе через це не буде великих неприємностей? — спитала я Луку.
— М-м-м, — кивнув він, — Ферруччі здасть мене варті, і мене кинуть у темницю. Або стратять на місці.
— А чого ти йдеш на такий ризик? — поцікавився Тоббл.
Кхара в поясненні випередила Луку:
— Бо, на відміну від Ферруччі, цієї старої продажної шкури, Лука — справжній учений.
Вона казала правду — принаймні те, що з неї було їй відомо. Але щось не давало мені спокою: було відчуття, що про Луку ми знаємо далеко не все. Я все ж мало зустрічалася з брехнею, особливо людською. Важко було казати, до чого дослухатися.
— Ми приймаємо присягу, — пояснив Лука, — шукати істину і тільки істину. А зараз що відбувається? — він показав на площу, де невдовзі мала відбутись евмонія. — Істину хочуть приховати, закреслити.
І це теж було правдою. Але щось усе одно не давало мені спокою.
— Лови-Удачу вважає, що ця евмонія — лише перша з багатьох, — сказала я. — Фелівети бачать, що через Мурдано їх стає дедалі менше.
— Дейрни — просто перший із великих панівних видів, який став жертвою цих дій, — кивнув Лови-Удачу. — Далі будуть фелівети, а потім...
— Ти так погано думаєш про людей? — перебив Лука.
— Я не думаю погано, — заперечив Лови-Удачу. — Я знаю забагато.
Ми з Кхарою і Тобблом стривожено перезирнулися. Я хотіла ще про дещо запитати, але мене накрила хвиля важкої втоми. Я знайшла два блакитні фотелі з м’якими сидіннями; ми з Тобблом умостилися на них спати і за мить уже заснули.
Коли я прокинулася, то почула, як великий натовп надворі галасливо «оплакує» моє неіснування.
30
Евмонія починається
— Перш ніж почати нашу печальну церемонію, — проклекотів раптидон над площею, — я маю зробити декілька оголошень.
Я стояла біля вікна й споглядала це видовище. Для дитинчати, яке виросло далеко від подібних місць у товаристві невеликої зграї дейрнів, вигляд двадцяти-тисячної юрби був просто запаморочливим.
На одному кінці площі в тіні центральної бібліотеки стояв великий поміст. Бібліотека являла собою здоровенну споруду з колонами й барельєфами, що зображували численних Великих Вчених: людей, фелівет, раптидонів, натітів, терамантів і дейрнів. Звання Великого Вченого, пояснив Лука, дають на двадцять років, і воно переходить по черзі до представників різних видів. Проте ось уже двісті років серед них не було дейрнів, з огляду на зменшення чисельності.
Поряд стали Кхара й Тоббл. Лука пішов по харчі. Лови-Удачу, розлігшись на підлозі, позіхнув і показав ікла.
— Кожен вид посідає той сектор площі, який йому відведений, — продовжив раптидон, — звичайно, за винятком слуг.
Старий, ветхий пір’ям птах міцно тримався пазурами за різьблену перекладину стовпа; вимова в нього була така, з якою зазвичай розмовляють раптидони. У раптидонів є власна мова з кількома говірками, але коли вони розмовляють загальною говіркою, то їм не даються «в», «б», «п», «ф» і «м» — ці звуки вони або пропускають, або перетворюють на голосні.
Тож промовця я розуміла, але лише якщо зосереджувалася. «Візки з їжею будуть їздити кожним сектором окремо» перетворювалося на «Ізки зіжею удутізити кожни шекторо оре’о».
Великий Вчений, натіт, уже перебував на помості. Він сидів на своєрідному троні, наполовину зануреному у велику посудину з водою. У тій самій посудині також плавало ще двоє натітів.
Глядачі-натіти розташувалися понад берегами каналу, що мав форму півмісяця. Синьо-зелена вода заходила на площу з її південно-західного кута, і канал вигинався площею до північно-східного кута. За каналом на бруківці походжали й лежали фелівети. Великих котів тут були сотні, коли не тисячі — в усьому неймовірному розмаїтті мастей і виглядів. Я бачила білуватих із великими рудими плямами, темно-синіх, чорних, як небо опівночі, іржаво-рудих, бурих із блакитними плямами. Траплялися фелівети білосніжної масті з чорними смугами — як присипані снігом дерева.
— Будьте ласкаві не забруднювати тілесними речовинами воду, — продовжував раптидон. — Раптидонів у польоті закликаємо не справляти потребу над секторами, призначеними для інших видів.
Хоча становище в мене було зовсім не веселе, я не втрималася від сміху.
Подібно до каналу натітів на сході, західну частину площі прорізало щось на кшталт земляних каналів. На них не було ніякої бруківки чи кахлів — просто гола земля, на якій видніло близько десятка нір терамантів. Великі комахи сиділи, ворушачи кінцівками, на землі або витикали вусаті голови з нір.
— Жуків небагацько, — зауважив Тоббл — Це добре.
— Не любиш терамантів? — піддражнила я його, намагаючись по змозі розвіювати напругу й похмурість.
Раптидони розташувалися за терамантами, як фелівети за натітами. Вони великими зграями сиділи на високих стовпах із перекладинами, що стояли густо, мов ліс, хоча не всі птахи там уміщувалась, і весь час хтось із них чи то літав над своїм сектором, чи то кружляв зовсім угорі, не зважаючи на офіційне розташування.
Посеред площі, між двома каналами, розташовувався людський сектор, звужений посередині: праворуч від нього були натіти й фелівети, ліворуч — тераманти й раптидони. Люди ледве в ньому вміщувались і стояли тісно — їх було значно більше, ніж решти чотирьох видів.
— Сьогодні події розвиватимуться так, — проклекотів речник. — Коротка промова Великого Вченого, потім короткий огляд історії дейрнів, після чого очікується поява Провидиці Мурдано, великої Арактік Вел Друанд. Буде відкрито пам’ятник дейрнам, яких ми оплакуємо сьогодні. Далі відбудеться бенкет!
Останній пункт викликав нестримний захват у юрби — значно більший, ніж промови й пам’ятник. А от мене натомість дуже зацікавив виклад історії дейрнів. Та й пам’ятник побачити було цікаво: він уже стояв, накритий тканиною, перед помостом.
— Просимо не забувати, що наше зібрання є скорботним, — суворо нагадав раптидон. Він розпустив крила, пролетів над юрбою людей і сів з правого боку, загубившись серед своїх родичів.
Повернувся Лука з великим мішком за спиною. Зі стогоном скинув його на підлогу.
— Гадаю, тобі, Лови-Удачу, цього вистачить, — Лука витяг згорток, що був весь у плямах крові. Розгорнув — там лежала кушка завбільшки приблизно з Тоббла.
— Щиро дякую, — сказав кіт. — Чудова пожива.
Лука перекинув тушку Лови-Удачу, і той спіймав її зубами в повітрі.
Між рештою Лука поділив хлібину, кружало сиру, дві ковбаски й пляшку сидру. Ми взялися до їжі, і я пропустила більшу частину промови Великого Вченого, поки жувала й ковтала. Але щойно доївши, я повернулася до вікна. Учений натіт саме закінчував.
— ...тож, узявши до пильної уваги всі факти, ми мусили зробити висновок, що, на превеликий жаль, дейрни як вид вимерли, навіки зникли з лиця землі.
31
Арактік
«Навіки зникли».
Від цих слів у мене навіть серце стиснулось. Я заплющила очі — а коли розплющила, то зрозуміла, що Тоббл, Кхара, Лука й Лови-Удачу дивляться на мене з жалем, тривогою, а фелівета — ще й з відстороненою цікавістю.