Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 33)
— Ми тихого місця шукали... — це вже говорила Кхара. — Моїм батькам і батькам Луки це не подобається, але ми... нам разом добре.
Кхара брехала настільки очевидно, що я просто не розуміла, як їй можуть повірити вартові.
— Молоде кохання, так? — почувся інший голос, більш делікатний.
— Ну, я б не сказав «кохання», — знічено сказав Лука.
— А годину тому ти зовсім інше казав! — обурено перебила його Кхара.
Скриня приглушувала звуки, але я чула, що Арактік на площі каже:
— Завдяки щедрості нашого ясновельможного великого володаря Мурдано ми зібралися тут оплакати...
— Закохані ви чи ні, а мусите залишити це приміщення, — сказав перший вартовий.
— Так, на жаль, мусите, — погодився другий. — А то доведеться вас заарештувати й цим затьмарити важливий день.
— Але ж ми просто хотіли... — почала Кхара.
— Ах-ах-ах, — втрутився другий вартовий, тепер уже з деякою суворістю у веселому голосі.
— Тоді, гадаю, ми підемо до нашого товариша Валліно, — промовила Кхара, досить голосно, щоб ми почули.
— І оцю грудку шерсті з собою забирайте, — сказав перший вартовий.
Я почула, як Тоббл буркнув: «Грудку шерсті!»
Троє істот пішли з горища. Але вартові за ними не рушили.
— Ану гляньмо, чи нема тут чогось, е-е... корисного, — промовив м’якший голос.
— Корисного, еге? — розсміявся грубіший. — І недешевого?
Я почула, як вони риються в речах, щось перевертають.
Затамувавши подих, подякувала долі за те, що люди так погано чують. Фелівета з легкістю почула б шалене калатання мого серця.
Кроки зупинилися біля мого сховку. Віко різко відкинули — і просто на мене подивилася бородата фізіономія вартового.
— Ого! — крикнув він.
— Гарррр!
Від рику Лови-Удачу затрусилися стіни. Вартовий відступив і тремтливою рукою схопився за меч. Великий кіт-фелівета безгучно зістрибнув на підлогу.
Усі шість вартових витягли зброю й вишикувалися півколом. Їм було страшно, але вони не панікували. Солдати були звичні мати справу з різними видами, і сил у них було не менше, ніж у Лови-Удачу. Я сумнівалася, що він може перемогти шістьох людей з мечами.
— Тікай! — рикнув Лови-Удачу.
Я кинулася до дверей, але там виявилося ще двоє вартових з мечами напоготові. Я різко спинилася й почула, як сходами біжать іще люди. Рик Лови-Удачу було чути далеко, і на підмогу цим вартовим поспішали нові.
Надворі Провидиця й далі щось казала, але в моїх вухах кров калатала так гучно, що я не розбирала жодного слова її промови.
Я розвернулася й кинулася назад до кімнати.
Мене загнано в куток. Усі шляхи відрізані.
Цього разу вони вже точно мене вб’ють.
З оглушливим риком Лови-Удачу вдарив лапою розгубленого вартового — і руку, в якій той тримав меч, розітнули криваві смуги.
Горище було повне людей із мечами.
Усі виходи закрить.
Тікати неможливо.
Хіба що...
Немов під час пожежі, я метнулася до вікна.
33
Погоня
Я плигнула й полетіла.
Розпустивши перетинки, піймала ними теплий струмінь повітря.
Я летіла високо над юрбою, але довго мій політ тривати не міг. У моїй очманілій голові миготіли можливі шляхи польоту. Вибір небагатий.
З одного боку, можна завернути ліворуч і сісти серед терамантів.
З другого — можна різко завернути, збивши швидкість, — і впасти просто в канал з натітами.
З третього... Та кого ж я намагаюсь обманути? Гарної відповіді просто немає.
Час застиг.
Я зависла в повітрі.
Побачила, як на помості задирають голови й дивляться.
Побачила руки, що показують на мене.
І тут у моїх вухах зашумів вітер — я набрала шалену швидкість. Стрімко, немов ловчий сокіл, я летіла просто на поміст.
Просто на Провидицю.
Арактік дивилася на мене крижаними блакитними очима. Я бачила, як вони розширюються, як повзуть угору брови.
Я бачила мить, коли до неї дійшло, хто я: я — дейрн, що летить над юрбою, яка зібралася на похорон його виду.
Мені стало зрозуміло, що я в повітрі не сама. Раптидони — одні згори, інші знизу — витягали шиї, озиралися, що за незграбний звір вторгся в їхній простір.
Від панічних рухів я закрутилась, і перед очима в мене заметалися істоти, поміст, небо.
Уже не лишалося надії зловити досить вітру, щоб пролетіти поміст високо над головою Арактік.
Один із солдатів на помості метнувся до Арактік, відштовхнувши Провидицю вбік саме тоді, коли мене пронесло над помостом. Я пролетіла повз неї на відстані кігтя — вона, певне, відчула рух повітря за мною.
Я впала, кілька разів перекинувшись, як нас учили, встала й побігла.
Якщо подумати, то посадка вийшла ще й доволі непогана.
На мить усі в юрбі водночас роззявили роти. А коли хтось крикнув: «Дейрн!» — натовпом прокотився потужний гомін враженого подиву.
На всіх чотирьох я плигнула вбік від помосту. Потрапивши на смугу для терамантів, вереснула з переляку, проскочила під ногами в одного з жучисьок, скочила на спину дрібнішому, а звідти, черкнувши кігтями по його хітинових крилах, скотилася просто під сідала раптидонів, так що птахи безладно, злякано злетіли.
Я влипла ногою в раптидонячий послід, а звільнившись, озирнулася туди, звідки втекла. Там я побачила Лови-Удачу. Він вискочив у те саме вікно, але поліз на дах, запускаючи кігті в дерев’яні бруси й тиньк, а вартові намагалися дістати його мечами.
Далі дивитися на це мені не було коли. Я вискочила з площі на вузьку вуличку, заставлену візками з їжею та сувенірами, всі лапи в мене були в лайні. За спиною лунали крики вартових і солдатів.
У мене залишалося рівно стільки самовладання, щоб не забути: треба повертатися в стайню до Валліно, але не привести за собою переслідувачів.
Легко сказати.
Я різко завернула під візок із фруктами, налетіла на ногу торгівцеві, крикнула через плече «Вибачте!» і помчала далі. Протислася за тісний ряд яток — отут мене вже важко буде наздогнати.
Аж тут: удача!