Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 34)

Відчинені двері.

Мить — і я вже там. Захлопнула їх і замкнула на засув. Тепер треба знайти інший шлях. Вулиця належить людям.

Попереду були зачовгані сходи. На нижній сходинці сидів людський хлопчик, смоктав палець і тримав у руці іграшкового раптидона.

— Перепрошую, — сказала я, пробігаючи повз нього. Дихалося мені важко, з кожним подихом горло пекло вогнем.

Вище, вище, на горішній поверх. Ось вікно, що виходить не на вулицю. Я миттю стрибнула туди, розпустивши перетинки, і перелетіла на дах через три будинки.

«Хай люди тепер за мною поганяються», — подумала я.

Але радіти мені випадало недовго. Як казав Лука, не всі вартові — люди.

Я почула клекіт. На мене стрімко летів раптидон, виставивши жовті пазурі. Розмах його крил був більший, ніж мій зріст. З однієї лапи звішувалася синьо-червона стрічка — знак острівної варти.

Вище видніли ще двоє крилатих вартових, вони теж летіли навперейми.

Я сіла на якусь терасу на даху. Проскочила повз завмерлого від подиву людського діда й кинулася сходами донизу. Проскочила повз стареньку жінку, яка чистила моркву, у вузький провулок.

На жаль, то був глухий кут. На виході з провулка, прикликані раптидонами, стояли двоє людей-вартових і посміхалися, передчуваючи мить, коли протнуть мене мечами.

Я була в пастці.

Дверей тут немає. Вилізти нікуди. Жодного шляху до втечі.

— Завмри або помри, — сказав один із чоловіків і пішов на мене.

Що тут сказати?

— Завмираю, — буркнула я, шалено відсапуючись.

І тут з неба впало щось велике, темне — і приземлилося тихо, наче пір’їна.

Лови-Удачу.

Великий кіт подивився на людей і промовив:

— Двоє на одного? Нечесно.

Схоже, вони погодилися, бо нервово відступили.

— Биш, лізь мені на спину!

Сперечатися не було коли. Ноги в мене трусилися, серце калатало. Я ледве дихала.

З останніх сил я вчепилася в хутро Лови-Удачу. Він зібрав усі м’язи — і злетів неймовірним стрибком, що виніс нас майже на карниз будинку над нами. Випустивши кігті, він зачепився за ринву, кігтями іншої лапи вхопився за черепицю — і просто на лапах підтягнувся.

На нього кинувся якийсь сміливий вартовий-раптидон, випустивши пазурі. Одним рухом лапи Лови-Удачу скинув його з неба — і той безладною закривавленою купою пір’я впав у провулок.

Лови-Удачу озирнувся перевірити, чи я на місці. Я кивнула, і ми побігли. Ми мчали, стрибали, майже летіли. Дахами, крізь вікна, у провулки, знову дахами...

Я подумала, що в мене було цілком правдиве уявлення про можливості фелівет. Недарма я відчувала повагу до їхньої сили.

Але навіть не уявляла, як це насправді.

Лови-Удачу нісся, мов гірська ріка вузькою ущелиною. Він поєднував у собі потужну силу м’язів із легкістю й плавністю рухів.

Поряд із ним я була навіть не як вобик. Наче незграбна, кривонога свиня-бородавочник.

Хоч яка я була виснажена й налякана, але споглядала його величний біг — і цю його цілковиту впевненість у точності кожного поруху — із тим самим почуттям, яке в мене викликав уперше побачений океан: із чистим захватом.

34

Непроста правда

Ми зустрілись у стайні, де, на моє превелике полегшення, на нас чекали Лука, Кхара, Тоббл і Валліно.

Останній, побачивши Лови-Удачу, сердито форкнув і став дибки.

— Коні, — пирхнув Лови-Удачу, — це просто вози з хвостами.

— Він нас довіз аж сюди, — промовила Кхара, гладячи Валліно по боці, щоб його заспокоїти.

— Дякую, Лови-Удачу, — сказала я, сповзаючи з його спини на м’яку солому. — Ти врятував мені життя.

— Але ж це мав зробити я! — крикнув Тоббл і кинувся мене обіймати.

— Повір мені, я неймовірно рада бачити біля себе двох рятівників! — швидко сказала я, гладячи Тоббла по голові.

— За вами гналися? — спитав Лука.

Лови-Удачу кивнув.

— Чи не вся варта острова, — сказав він, невимушено лизнувши лапу. — Нам не слід тут засиджуватися.

— Елдон допоміг домовитися про перевіз із контрабандистами, — повідомила Кхара. — Треба тільки до порту дістатися.

Шлях туди виявився ще важчий, ніж ми очікували. Лука знав усі входи й виходи, але, з огляду на юрби приїжджих, непомітно пройти було майже неможливо.

Дорогою ми з подивом помітили нашвидку надруковані об’яви, приклеєні на кожному розі: там писалося, буцімто «летючий дейрн» — це вигадка, яку зловмисно поширюють вороги Мурдано. У списку цих ворогів першим стояло ім’я Луки, про якого було сказано: «член зрадницької змови й посередній науковець». Була там і Кхара — «колишня брако-ньєрка, розбійниця, яка ненавидить Мурдано». Був і Лови-Удачу: «зразок підступного зрадника з роду фелівет», який «поставив свою лиху натуру на службу змові».

Мене там не згадували. Не могли ж вони написати, що в змові бере участь дейрн. Ми ж вимерли.

Тоббла теж у списку не було, на що вобик аж образився.

— От не помічають мене — і край! — поскаржився він. — Так ніби ми, вобики, взагалі нічого не значимо!

Коли ми дісталися порту, то побачили, як натіти жваво запускають пасажирів на пороми, перевіряючи, чи в усіх є грамота або інший дозвіл ходити морем. Але бажаючих відплисти виявилося так багато, що ми проминули пороми без питань. На щастя, в Елдона був шурин-контрабандист.

Старе, бувале судно під назвою «Посмішка диявола» було доволі велике. Дно в нього було слизьке, поросле зеленими водоростями. Коли ми без пригод вийшли в море, я підсіла до Кхари. Вона з корми озиралася на острів.

Вигляд у неї був утомлений. Та ми всі й справді дуже втомилися.

— Ти, схоже, хвилюєшся, — сказала я.

— Певне, що так. Ми ж тепер у центрі дуже серйозної історії — тут і репутація вчених, і вірність острова Мурдано, і ця евмонія. І Лови-Удачу ось каже, що Мурдано хоче винищити інші великі панівні види... — Кхара зітхнула й стенула плечима. — Для мене це забагато.

— Бо ти проста браконьєрка, — мовила я, трохи дражнячись, трохи дорікаючи.

Кхара зібралася була щось сказати, але зупинилася на півслові. Однак те, що було в неї на думці, я зрозуміла, наче вона промовила це вголос. Вона хотіла мені розповісти про себе неправду, але згадала, що брехню я розпізнаю.

— Кхаро, я бачила, як твій меч рубав тих зміюк. То ж не меч простого браконьєра.

— Ти чула, що я очікувала за тебе винагороду, — різко відказала вона. — Ти тоді брехні не помітила, ні?

— Ні, — визнала я. — Ти очікувала. Але то була якась мала частка всієї правди.

Кхара з викликом глянула на мене.

— А яка, по-твоєму, вся правда, Биш?

— Мені здається, ти людина не така проста, як намагаєшся показати.

Я знала, як треба було б говорити. Але ввічливість — то розкіш, яку в той момент я собі дозволити не могла. Мені була потрібна правда.

— Розкажи мені про свою сім’ю, Кхаро.

— Так, розкажи.

Голос Ауки. Я озирнулася: хлопець ішов до нас, а за ним назирці біг Тоббл.