Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 36)

— Що? — здивувалася я. — Справді?

— Їх називають лодійцями — це острови, створені в дуже давні часи. Лодійця складається не з каміння і землі — це такий давній живий звір, дуже великий. Лодійці поволі плавають в океані й збирають навколо себе всілякий плавучий мотлох. За багато тисяч років тварину вже майже не видно під шаром землі, колод і насіння, яке принесло вітром.

Кхара піднесла мапу ближче до очей, намагаючись у тьмяному світлі роздивитися зображення.

— Один такий острів зветься Ромбу. Другий — Тарок. А якщо на тому острові справді є долина з рікою, то це може бути лише Тарок. Ромбу значно менший.

— Тарок... — пробурмотів Лови-Удачу. — То такий острів, з яким не жартують.

— Чому? — спитав Тоббл.

— Вважають, що це хижий острів, — мовив Лука.

— Як хижий? — здригнулася я.

— Вважають, що сам острів... ну... пожирає людей і фелівет, — пояснив Лука. — Раптидони його теж уникають, а тераманти там, звісно, не водяться. Єдині, хто знає, де він, — це натіти.

Усі замовкли. Мабуть, через слово «хижий».

Ми обережно пробиралися болотом. Туман поволі розступався, і стало видно шлях, що пролягав неподалік.

Коли ми добрели до дороги, Лови-Удачу сказав:

— Нам треба вирішити, куди йти: туди чи сюди. Якщо туди, — він махнув хвостом на північ, — то дійдемо до Саґурії, столиці Мурдано. Також тим шляхом можна дістатися порту Зебара. Якщо ми на пошуки живого острова, то це наша дорога.

Я промовчала, він продовжив:

— Якщо ми підемо на південь — то повернемося туди, де нас уже знають. Я тоді зможу податися на свою територію, Кхара — до браконьєрів. Лука, можливо, зуміє хитрощами знову прижитися на острові чи знайти інше товариство. А Тоббл зможе повернутися до своїх.

— Саґурія — то принаймні цивілізоване місце. А що там у цих південних краях? — мовив Лука. — Хіба білки та кушки.

— Але що далі ми будемо йти на північ, то більше буде солдатів Мурдано, — додав Лови-Удачу. — На кордоні Недарри і Дрейландії зараз неспокійно. Багато хто вважає, що Мурдано збирається завойовувати Дрейландію, коли збере досить війська, так що в Зебарі буде гарнізон. У нас є я і твій меч, Кхаро, але ми все ж не в найкращому становищі. І якщо ми дивом знайдемо той чарівний острів, а на ньому — дейрнів, то що далі?

— Є над чим подумати, — пробурмотіла я. — Ти от кажеш, фелівети вважають, що кінець дейрнів — це тільки початок біди, так? Що далі загинуть інші види, якщо Мурдано робитиме, що бажає?

— А чого вони так вважають? — спитав у Лови-Удачу Лука — Гострі котячі інстинкти підказують?

— Ми так вважаємо, бо фелівети добре вчать історію, — спокійно відказав Лови-Удачу. — Хочеш знати, що буде, пізнай те, що було. А те, що було, свідчить про одну незмінну властивість людей: їм завжди мало.

— Мало? — повторив Тоббл.

— Їм усього хочеться ще і ще: землі, влади, слави. Так було завжди. І так завжди буде.

Усі замовкли.

На подив, цю тишу порушив Тоббл.

— Послухайте, — обізвався він. — Я, звісно, лише малий вобик. Я знаю мало. Але я б повірив Лови-Удачу. Принаймні варто розглянути можливість, що Мурдано тепер хоче взятися за знищення фелівет. А за ними, мабуть, раптидонів... — Він помовчав, здається, обмірковуючи наступні слова. — А натіти якщо й лишаться в живих, то лише як слуги Мурдано. Так нечесно. Хіба нам хочеться жити в такому світі?

— Ні, — мовила Кхара. — Але все-таки треба подивитися на дійсний стан речей, Тоббле. Кажуть, що в Мурдано п’ять тисяч лицарів і сто тисяч збройного війська: люди, які вправно володіють луком, списом, сокирою. У нього є Арактік і її теургія. У нього вчені й наука.

— А фелівет у нього немає, — зауважив Лови-Удачу. — Та й раптидони, можливо, побачивши правду, приєднаються до нас.

Кхара похитала головою.

— Може, й так. Але я завжди чула від браконьєрів, що раптидони ненавидять фелівет. Ти певен, що вони будуть з вами заодно?

— Точно сказати не можу, — зізнався Лови-Удачу.

— Кривду можна побороти тільки одним, — сказав Тоббл. — Правдою.

Він подивися на мене. Лови-Удачу теж.

— Вибір простий, — мовила Кхара. — Або на південь — до того, що ми знаємо, жити, як уміємо, в тіні дедалі більшої могутності Мурдано. Або на північ — до небезпеки й безглуздої надії.

— Я, наприклад, за північ, — сказав Лука, знизавши плечима. — На півдні мені вже немає чого ловити.

— Биш? — звернулася до мене Кхара.

Я подивилася на них: вони чекають, щоб я їм сказала, що робити.

Я.

Вишкребок, наймолодша, найдрібніша поміж сімох братів і сестер.

Я ще не нажила розуму. Не доросла до того, аби з мене була користь.

Я.

— Що я знаю? — врешті промовила. — Я ж просто дитинча. Не можу гнати всіх на таке важке й безглузде випробування.

Я взяла з рук Кхари мапу й подивилася на малюнок.

— Мушу змиритися з тим, що я останниця, — продовжила я. — Евмонію, напевне, провели зарано, але коли я помру... ну, отоді й настане час.

Усі мовчали. Болотяні цвіркуни грали свою тиху мелодію. Туман, який зарожевів у вечірньому сонці, висів над нами, як питання, на яке тільки я мала відповідати.

Я стримала сльози.

— Моя надія сміховинна. І я дурна.

— Точно, — погодився Тоббл. — Ти була дурна, коли мене врятувала.

— Коли довірилася мені, — додав Лови-Удачу.

— Коли повірила мені, — сказала Кхара.

Я зітхнула. Як я до такого дожилася?

— Ну що ж, — нарешті мовила я. — Здається, ми дійшли згоди, що я дурна.

— То що ж, дурна дейрно, — звернулася до мене Кхара. — Куди ми будемо йти?

І ми пішли на північ.

Частина 4

Друзі і вороги

36

Уроки фехтування

Путь перед нами лежала важка й стомлива, а проте я аж дивувалася, бо прокидалася на світанку, радо передчуваючи наступний день.

Я розуміла, що наші шанси невеликі. Розуміла, що за кожним пагорбом на нас може чекати смерть. Але кожен день приносив мені якесь нове знання. Свіжі запахи, незнайомі краєвиди, зустрічі з дивними створіннями. Така допитлива істота, як я, не могла не тішитися такими можливостями.

Я почувалася так, як тоді, коли зайшла до кабінету Ферруччі й побачила стіни, заставлені книжками. Скільки всього я ще не знаю! Скільки всього ще треба дізнатися!

Лука зробив мені щедрий подарунок — невеликий записник у шкіряній палітурці, трохи більший за мою руку, гусяче перо й маленьку пляшечку чорнила.

— Щось мені підказує, що тобі це більше знадобиться, ніж мені, — сказав він.

— Але ж ти вчений, — заперечила я, хоча мені дуже хотілося мати письмове приладдя. — Хіба тобі не треба все записувати?

— А я й записую, — сказав Лука і торкнувся скроні вказівним пальцем. — Та передусім спостерігаю за тобою. Стільки років я читав про дейрнів у книжках — а тут переді мною ти, Биш, справжня особина цього виду.

Він усміхнувся й мовчки, з розумінням кивнув мені. Я радо взяла записник, перо та чорнило і поклала все в сумку. На кожному привалі я записувала свої враження про день чи малювала Коли чорнило скінчилося, ми з Тобблом збирали ягоди, які я потім розтирала — виходило хоча й блідіше, але придатне для письма чорнило.

За порадою Кхари ми йшли шляхом уночі, а вдень спали у віддалених від дороги місцях. Це було дуже зручно для Лови-Удачу, адже фелівети полюють уночі, і я теж звикла до такого способу життя. Важче доводилося Кхарі, Луці й Тобблу, але й вони намагалися звикнути.

Коли щастило, ми знаходили тихі місця, де можна було навіть розвести багаття. Одного разу Кхара спіймала в сильце жирного лисця, але його довелося з’їсти сирим, тому що неподалік проходив великий загін солдатів. Іншим разом Лови-Удачу приніс нам кощаву, трохи пом’яту кушку, яку вдалося приготувати. Але й у такому вигляді вона була не дуже їстівна.