Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 38)

Дівчина стримала посмішку.

— Атакуй мене, — сказала вона. — Використовуй усе, чого навчився.

Лука так і зробив. За півхвилини після бурхливої боротьби він випустив меч із руки.

— Який у цьому сенс, якщо ти мене так легко перемагаєш? — обурився він.

— Солдатів учать із шістнадцяти років: із цього віку можна записатися в кадети, — мовила Кхара. — Мене вчили з трьох. Може, ми, Донаті, й перебуваємо в неласці. Може, ми й утратили все майно. Але батько подбав про те, щоб я вміла битися.

Без зайвих слів Кхара легким рухом крутнулася й показала блискавичну атаку на найближче невелике деревце. Я б не встигла двічі моргнути, як вона зрубала дві гілки й розщепила стовбур надвоє. Він упав, злякавши зграйку мишей.

Ми з Лукою тільки роти роззявили.

— Тепер слухайте уважно, — промовила Кхара. — Зрозумійте таку річ. Ваш ворог не стає безпечним лише через те, що в нього потекла кров. Він не є безпечним, поки дихає. Якщо раптом вам доведеться прийняти бій, то ваша мета — не злякати, не поранити. А вбити.

Я відчула, як тисне пояс. Який важкий кинджал у руці. Але ще важчим було відчуття, що колись мені, ймовірно, доведеться скористатися цією Кхариною наукою.

37

Край раптидонів

Ми прийшли до широкої відкритої рівнини, що мала назву Безкрай. До самого обрію розкинулися невисокі горби, між ними тут і там блищали струмки, що, за словами Кхари, зникали влітку й знову з’являлися з осінніми дощами. Тут і там на золотаво-зеленому килимі трав здіймалися групки дерев.

Угорі ширяли раптидони, постійно виглядаючи здобич. П’ять чи шість із них можна було розгледіти із землі — вони кружляли у висхідних потоках повітря. У кожній групі дерев були їхні гнізда.

— Треба зійти зі шляху, — сказала Кхара. — Але ми будемо на видноті. Не забуваймо, що деякі з раптидонів можуть мати домовленості з армією Мурдано.

— Ти хочеш сказати, що вони стали шпигунами? — спитав Тоббл.

— Більшість — ні, — відповіла Кхара. — Раптидони — птахи горді. Більшість із них не опуститься до доносів, але деякі можуть.

— Вони блискучі науковці, — зауважив Лука. — На острові раптидони викладають науку, яка зветься фізикалізм — вона вивчає сили світу. У них дуже великі знання про вітри й дощі, про те, як земля притягує різні речі. І зірки вони знають, як найкращі з людських звіздарів.

— Хай там як, — мовила Кхара, — ми спробуємо не мати справ із раптидонами. Земля — не їхнє володіння. Їм належать тільки високі місця, де гнізда.

Оскільки ми прямували незнайомими місцями, то, незважаючи на втому, вирішили йти засвітла. Сонце світило яскраво, небом пропливали нечисленні пухнасті хмаринки, відкидаючи тіні на траву. Нещодавно пройшов дощ і наповнив струмки, тож ми мали змогу помитися, напитися й заварити чаю.

Уночі, коли ми стали табором, Кхара поїхала на Валліно вперед на розвідку. З походу вона принесла двох фазанів і дикого єката. Ми з Тобблом обскубли всю птицю й віддали менш кістлявого єката Лови-Удачу. Фазанів приправили й посмажили на невеликому багатті.

Кхара також принесла новину:

— Я побачила стадо ґарліанів, яке йшло на південь.

— Ґарліанів? — перепитала я.

— О, нарешті справжня здобич! — зрадів Лови-Удачу і випустив гострі, як голки, кігті — мабуть, не навмисне, а просто в приємному передчутті.

— На півдні, мабуть, чули іншу їхню назву — дерви, — сказав мені Лука, облизуючи пальці. — Це такі здоровенні звірі на шести ногах, у них довга шия і...

— Точно! — згадала я. — Дерви! Вони приходять на південь навесні з іншими істотами.

Кхара вкинула в багаття ще одну гілку.

— Ти часом не знаєш про осінній перехід на північ, Биш? Недаррською він зветься Віаґато.

— Мені Майя розповідала. І Майшо, наша провідниця, теж про нього згадувала.

У мене серце стиснулося. Щойно я просто вимовила ці імена — Майя, Майшо, — і мене з новою силою охопив біль утрати.

Тоббл узяв мене за руку і з розумінням кивнув.

— Коли я востаннє бачила Майю, — тихо промовила я, — то нам зустрілися чотири крилаї. Це було ще навіть не місяць тому. Вони були такі...

Я не могла говорити далі.

— Красиві? — закінчив за мене Тоббл.

Я кивнула, і в мене потекли непрохані сльози. Багаття потріскувало, а зірчаста горлиця печально туркотіла на дереві неподалік.

Мені стало соромно, що я показала свій біль. Ось мої друзі, які заради мене ризикують життям, тож моя справа — бути сильною. Я не вела їх — у нашій зграї роль провідниці, без сумніву, належала Кхарі. Але в кожного з нас дуже непрості долі.

— Вибачте, — мовила я, поглядаючи по черзі на товаришів.

Кхара дивилася спокійно й задумливо. На мордочці Тоббла була написана стурбованість. Лови-Удачу помахував хвостом, і його примружені очі лишалися непроникними. А Лука дивився на мої сльози з химерним зачудуванням науковця.

— Не треба вибачатися, Биш, — підтримала мене Кхара. — Ми знаємо, через що тобі довелося пройти.

— У нас усіх попереду шлях непростий, — сказала я вже твердіше, піднявши підборіддя. — То розкажи ще про ґарліанів.

— Коли вони прийдуть на південь, то розбредуться на менші стада й групки, — мовила Кхара. — А от під час Віаґато вони десятками тисяч ідуть уперед усі як один. Коли починаються холоди, більшість видів мандрують на південь. Але деякі — ґарліани, тиралопи, крилаї, гігантські славки — вирушають на північ. Чому, ніхто достеменно не знає.

— Ти гадаєш, вони йдуть цим шляхом? — перепитав Лови-Удачу, не в змозі приховати радісний блиск у своїх хижих очицях.

— Гадаю, вони підуть понад берегом Теларно на північ, — сказала Кхара — Це десь день ходу на захід звідси.

Наступного дня ми вирушили рано. Лови-Удачу тримався ліворуч доволі далеко від нас, сподіваючись першим помітити ґарліанів. Мені стало його шкода. Він робить стільки того, що не є природним для фелівет, — от хоча б мандрує в товаристві. Фелівети збираються докупи, коли мають щось обговорити, вони паруються й народжують малят. Але здебільшого сімей не створюють.

До того ж Лови-Удачу мандрував у товаристві істот, кожну з яких здатний убити і з’їсти. Я не бажала смерті дервам (чи пак ґарліанам), але дуже сподівалася, що Лови-Удачу вполює досить здобичі, щоб як слід поживитися. Принаймні Тоббла це трохи заспокоїть. Великий кіт його доволі нервував.

Опівдні троє з нас — Лови-Удачу, Валліно і я — почули у вітрі якийсь запах.

Я зупинилася, вдихнула й відчула знайомі нотки в тонких струменях повітря.

Валліно ставав дибки й струшував головою.

— Люди, — промовив Лови-Удачу.

— Так, — погодилася я.

— І коні, — додав Лови-Удачу.

— Може, то селяни чи інші мандрівники, — припустив Лука.

Кхара скочила на спину Валліно, приклала руку козирком до очей і подивилася на південь.

— Бачу хмару куряви. За лігу від нас, — і похитала головою. — Хто це, не можу сказати.

Усі пішли далі, але ми з Лови-Удачу раз у раз стурбовано перезиралися. Людина й кінь, вичинена шкіра і собаки. Може, то просто гурт мисливців. А може, й ні.

— Тебе твої браконьєри після тієї історії не можуть шукати? — спитала я в Кхари.

Вона мотнула головою й розсміялася.

— Браконьєрам не вистачить цілеспрямованості на довгу погоню — хіба що за велику нагороду. Вони ж злочинці, а не солдати.

Слово «солдати» зависло в повітрі.

Кхара повела нас до маленького гайка, де майже на кожній гілці сиділи раптидони, нагадуючи величезні плоди. Зупинилася на поважній відстані. Ставши лицем до гніздування, вона відстібнула пояс із мечем і поклала його на землю.

— Ходімо зі мною, Биш, — мовила вона.

— Але... але ж ти казала, що вони можуть виявитися шпигунами. Хіба можна, щоб вони мене бачили?

Лови-Удачу все пояснив:

— Як твій нюх значно кращий за людський, так зір раптидона кращий за зір будь-якої істоти. Бачиш он того раптидона на верхній гілці? Він уже не тільки знає, що ти дейрн. Він знає, якого кольору в тебе очі. І бачить крихту хліба в тебе на губі.

Я кліпнула й струсила ту крихту.

— А ти підеш? — спитала я в Лови-Удачу.