Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 40)

Кхара помітила це, на її обличчі відобразилося роздратування, потім розуміння, і зрештою вона сказала:

— Я спіймала цю дейрну, полюючи на півдні. Я хотіла її продати знайомому вченому. Вірила, що цьому чоловікові можна довірити таке відкриття, що він зрадіє знахідці та подбає про неї.

Рорід розреготався довгим пташиним сміхом. Якби в раптидонів були сльози, то він би вже їх витирав.

Його очі кольору блискавки знову спрямувалися на мене.

— Ану спробую вгадати, що сталось. Учений вас зрадив.

— Так, — кивнула я.

— Чи відомо вам, за що дейрнів так цінували в давнину? — спитав Рорід.

— Мені казали, що за здатність відрізнити правду від брехні.

— За те, що ніякі істоти не могли довіряти людям, якщо поряд не було дейрна, який би сказав правду. Люди — ошуканці, — з гіркотою і люттю промовив він. — їхнє слово не має ваги. їхні обіцянки тривають, доки не затихне луна від їхньої брехні.

Звернувшись знову до Кхари, Рорід промовив:

— Отже, ви втекли з острова.

— Ми втекли від Арактік, — пояснила Кхара.

— Справді? Чому?

Кхара на мить замислилася.

— Ну, почати з того, що Провидиці Арактік ледь не було завдано шкоди просто під час евмонії.

— Що? Шкоди? Хто ж це на неї напав — невже перевдягнена в чоловіка жінка?

Кхара відказала не одразу — може, міркувала, чи не поставить мене під загрозу, розповівши всю правду.

— Я можу пояснити, — сказала я.

І розповіла все як було. Коли дійшла до того, як ледь не налетіла на Арактік, Рорід знову розреготався. Він гукнув ще кількох птахів, і ті сіли біля нього на нижчих перекладинах.

— Ану розкажи це знову, дейрно, — звелів раптидон.

Я знову взялася переказувати. Мало на світі таких страшних звуків, як регіт дюжини раптидонів, які при цьому ще й дивляться на тебе, наче ось-ось запустять в тебе пазурі.

Рорід відсміявся, і решта птахів одразу теж притихли.

— Це, може, й не дуже важлива новина, — мовив він, — зате навдивовижу кумедна. Мало хто знає, що в нас, раптидонів, чудове почуття гумору.

Я сперечатися не збиралася.

— То чи можу я спитати... — почала Кхара.

Рорід поглянув на молодого беркута, який послужливо кивнув і доповів:

— Числом двадцять чотири. Усі на добрих конях. Шість коней без вершників, дванадцять мулів везуть запаси. Шість собак. Усі люди в строях гвардії Провидиць. У всіх на щиті синє око. У кожного меч і арбалет. — Він помовчав і додав: — На чолі в них Лицар Вогню.

Кхара ахнула. Я насилу стрималася, щоб не спитати, що це значить.

— Щиро дякую вам, — затинаючись, промовила Кхара, — найясніший володарю.

— Дивлюся на меч і бачу, що й ти непогано озброєна, юна мисливице. — Володар помовчав, придивившись, як сторожко прийняті його слова. — Я був старий ще тоді, коли будь-хто з нині живих людей був малим, і що для вас легенда, для мене — спогад. Не думай, що закляття та обереги твого меча приховають від мене його істинну суть. Непросто ввести в оману Роріда Черепоруба.

Кілька довгих хвилин Рорід сидів у задумі, а решта покликаних птахів зберігали шанобливе мовчання. Не раз Кхара тривожно озиралася через плече, гадаючи, чи не час нам іти.

Урешті Рорід Черепоруб оголосив своє рішення: — Не завжди нас цікавлять людські справи. Але ми багато бачимо й багато знаємо. Ми бачимо, як поволі меншають різні види. Декотрі з них — панівні, як ми, — він кивнув мені. — Але одне нам відомо напевне: світ з кожним днем стає порожнішим. Причин тому багато: хвороби, голод, просто вбивства. Але за всім цим стоять ті самі призвідники: чоловік, який називає себе Мурдано, і його молода Провидиця, в якої всі руки в крові. Ці люди не розуміють рівноваги життя. Вони не розуміють, що їхня жага панувати й володарювати, підкорювати все і безжально використовувати заради власної вигоди — це небезпека для всіх. — Він трохи помовчав. — Це все скінчиться евмонією по людському роду.

Ми з Тобблом подивилися на Кхару. Вона стояла непорушно — може, відчувала таку саму непевність, як і я, але з її обличчя нічого не можна було прочитати.

— Ми, раптидони, знаємо, хто нам друг, а хто ворог, — продовжив Рорід. — Хто бореться з ворогами раптидонів — той друг раптидонів. Провидиця не раз насилала на нас своїх огидних звірів, весь час удаючи, ніби вона тут ні до чого. Ми бачили, що сталося з дейрнами. Бачимо, що робиться з феліветами. Ми не дурні. Якщо дві дюжини гвардійців Арактік і справжній Лицар Вогню полюють за вами, то, схоже, я мушу визнати вас нашими друзями.

— Щиро дякую, найясніший пане, — скромно промовила Кхара.

— Ідіть, — мовив Рорід. — Ідіть і не баріться.

Ми пішли й не стали баритися.

39

Лицар Вогню

Ми притьмом зібрали зброю й кинулися тікати.

Найшвидшим з нас був Лови-Удачу, але він легко втомлювався.

Лука виявився наполегливим бігуном, але все ж праця в бібліотеці не підготувала його до таких великих відстаней. Я була не така швидка, як Лови-Удачу, проте дейрни витривалі. Тоббл, найповільніший з нас, скакав на Валліно.

А перед вела Кхара. Вона здавалася невтомною. Невгамовною.

Угорі неквапливо ширяли раптидони — може, їм було просто цікаво, може, їх послав Рорід розповісти, чи знищать нас і як це зроблять.

Я бігла поруч із Лукою. Відсапуючись, тримаючи рівне серцебиття, я спитала:

— А чим такий страшний Лицар Вогню?

У Луки все обличчя було червоне, піт просочувався крізь одяг.

— Це... найсильніші... вояки... але не мечем, не списом... а вогнем...

Він махнув рукою, показуючи, що йому не стає дихання говорити далі.

— Перепочиньте, — гукнула Кхара.

І ми попадали у високу траву. Кхара скочила на спину Валліно, щоб краще роздивитися, що там удалині. Я дивилася на її зосереджене обличчя.

— Вони точно по нас, — повідомила вона. — І вони наближаються.

— Ми можемо сховатися? — спитав Тоббл. Він простягнув лапку й погладив змилену шию Валліно.

Кхара обвела жестом порожню широчінь рівнини.

— Навряд.

— Ми можемо здатися й благати милосердя, — віддихуючись, мовив Лука.

— Милосердя? Від Лицаря Вогню? — Лови-Удачу похитав головою. — Це ж не просто солдати, Луко. Солдат може виявити милосердя — не часто, але вряди-годи. А Лицар Вогню?.. — він невесело розсміявся.

— Ходімо, — звеліла Кхара, і, перепочивши хіба що три хвилини, ми знову побігли, раз у раз перечіпаючись: наші ноги важчали.

Попереду тихо гуркотів грім, хоча небо було ясне. Раптово я зрозуміла відчайдушний задум Кхари. Вона вела нас на Віаґато. Туди, де на північ рухався нескінченний потік ґарліанів та інших тварин.

Озираючись, уже навіть я бачила гвардійців Провидиці — вони доганяли нас, і то швидко. Бачила окремі обличчя, над якими здіймалися козирки, схожі на дзьоби. Бачила, де на їхніх щитах знак ока, І бачила його. Лицаря.

Він їхав на величезному вороному скакуні, голову якого захищала срібна броня. Обладунок лицаря блищав на сонці, забороло було опущене, тож я не бачила його лиця — тільки гору сталі.

— Чому він лицар саме вогню? — спитала я. Хоч і розуміла, що не повинна витрачати цінне дихання на запитання, але конче мала знати, які це сили проти нас. — Чому, — я ледь не перечепилась, але втримала рівновагу, — чому його так називають?

Мені відповів Лови-Удачу — тихо, тривожно:

— Молися своїм богам, дейрно, щоб не побачити відповіді.

Ми піднялися на невеликий горбок — і я ледь не застигла на місці.

Ніщо в житті не могло приготувати мене до величного видовища, яке відкрилося моїм очам.