Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 39)

Я дуже довіряла мечу Кхари, але також, покатавшись на спині Лови-Удачу, знала його силу й спритність.

— Ми не дружимо з раптидонами, а вони з нами. Вони крадуть у нас здобич, — Лови-Удачу погриз кіготь. — Ну а ми, бува, котрогось із них зловимо та з’їмо — як розплату.

Я посміхнулася:

— Ти забув, що я дейрн.

Кіт-фелівета всміхнувся очима.

— Ти хочеш сказати, що мої слова неправдиві?

— Мені оці «розплата» й «бува» дещо різали вухо.

Лови-Удачу гучно, хрипко розреготався.

— Мабуть, я трохи прикрасив правду. Імовірно, я й сам з’їв двох-трьох раптидонів...

Я суворо на нього подивилася.

— Ну, радше двадцять-тридцять.

— Годі вже, — зупинила нас Кхара й розправила плечі: — Ходімо, Биш.

Я теж поклала свій меч — мене така назва більше заспокоювала, аніж «кинджал», — і рушила, намагаючись триматися поряд із нею. Ми йшли до гаю, звісивши руки по боках, долонями вперед, показуючи, що неозброєні.

— Бережися, Биш! — гукнув мені Тоббл.

Ступивши лише кілька кроків, Кхара зупинилася. Вона взялася руками в боки, озирнулася й суворо сказала:

— Тоббле, в нас не цілий день на цю справу!

— Що, і я? — Тоббл скочив на лапки й побіг за нами.

Кхара мені підморгнула. Я ще такої дії від людей не бачила і спочатку подумала, що в неї запорошилося око, а тоді пригадала Дейлінторову науку. Дейрни не підморгують, бо це означає спільний секрет чи домовленість про брехню. Але я зрозуміла, що мені цим сказала Кхара: вона взяла з нами Тоббла не заради діла, а щоб його потішити. То був добрий жест, хоча й не мав ніякої практичної ваги, і я була їй вдячна.

Ми йшли поволі втрьох, так, щоб у нашій поведінці не було нічого загрозливого. Те, що здалеку видавалося групою з десятка дерев, виявилося значно складнішим поселенням. Тут у землю були вбиті сідала з поперечиною, а на деревах розташовувалися численні помости. Коли ми підійшли, вартовий-раптидон із червоними пір’їнами на хвості підлетів і сів на поперечину.

— Ви наближаєтеся до гніздування раптидонів, — проклекотів вартовий. — Із чим прийшли?

— Ви бачите, що ми неозброєні, — промовила Кхара.

— Я багато чого бачу. Бачу людську дівчину, яка вдає, ніби вона хлопець. Бачу фелівету, вобика і коня. І ще бачу того, кого вже немає.

Останні слова були, мені здалося, вимовлені насмішкувато. Раптидони не мають губ, тож не вміють усміхатися. Говорять вони горлом і язиком, а усмішку показують тоном мови, а не виразом лиця. Раптидони відомі своєю гордовитістю, вони не дуже шанують «земляну черву», як інколи називають усіх тих істот, що не вміють літати.

— Зір вашого народу гідний подиву, — улесливо мовила Кхара. — Ніхто так не шанує раптидонів, як я. Ви — володарі неба. Я прийшла до вас зі скромними питаннями, а не з погрозами.

Раптидон замислився над цим проханням, схиливши голову набік.

— Можете заходити, — урешті промовив він.

І ми зайшли.

38

Рорід Черепоруб

Ми пройшлися понад гніздуванням і зайшли під дерева. Усюди були птахи: одні сиділи на деревах, інші літали, хтось навіть походжав по землі. Гнізда всіляких форм і розмірів лежали на помостах, а деякі висіли на гілках. Якісь із них були прості, сплетені з очерету та обмазані глиною й, вочевидь, належали робочим птахам. Інші були розкішні — зіткані з вибагливим візерунком, гаптовані золотою та срібною лозою.

Тут і там лежала акуратно складена їжа: мертві миші й полівки, саламандри і жаби, маленькі співочі пташки зі зламаними шийками. Два боривітри дзьобали випатраного тхора, який був майже завбільшки з Тоббла.

Ми вийшли до невеликої галявини. Посеред неї стояв стовп із поперечиною, оздоблений і вищий за інші. Я помітила тінь великого раптидона, що зі зверхньою легкістю возсідав на стовпі.

Вартовий промовив:

— Ви маєте честь звертатися до Роріда Черепоруба!

Таке ім’я навряд чи вселяло велику впевненість у серце малого дейрна, не кажучи вже про вобика. Рорід розпросторив свої сіро-руді крила з тим, щоб вразити нас. І це йому вдалося. Від кінця лівого крила до кінця правого була відстань у добрі п’ять людських зростів. Його жовті пазурі, що кінчик кожного прикрашав тонкої роботи срібний наконечник, були завтовшки з кісточку Кхариної ноги. Гострий гачкуватий дзьоб Роріда здавався найгрізнішою зброєю, яку я бачила в житті.

Та найстрашнішими в нього були блідо-жовті очі, обведені чорними колами. їхній погляд пронизував наскрізь.

— Найясніший володарю Роріде Черепорубе! — промовила Кхара. Вона стала на одне коліно, і ми з Тобблом зробили так само.

До простої розмови Рорід готовий не був. Із клекотливим акцентом раптидона він спитав:

— Чи принесли ви данину?

— Ми просто бідні подорожні, — мовила Кхара. — У нас немає нічого, що може зацікавити повелителя небес.

— У вас є вобик, — сухо мовив Рорід.

— Він наш друг, — промовила Кхара. — У людей не заведено приносити в жертву своїх друзів. Навіть такому високому володареві, як ви, найясніший пане.

Рорід видав звук, схожий на вороняче каркання. Мабуть, це був сміх.

— Ну так, люди ніколи не зраджують друзів.

— Уточню свої слова: я ніколи не зраджую друзів.

Напевне, Рорід оцінив її сміливість. А може, йому вже стало нудно. Може, він узагалі зібрався дати своїм птахам знак, щоб вони розірвали нас на шматки. Я відчайдушно сподівалася, що Кхара розуміє вираз лиця раптидона. Мені це було не до снаги. Проте якщо він скаже неправду, то я зрозумію — я на це сподівалася.

— Вам треба про щось дізнатися, — проклекотів Рорід. Це було не питання.

— Так, найясніший пане. Ми помітили вдалині багато людей на конях. Але наші очі не зрівняються з очима раптидонів.

— Он як, — мовив Рорід. — Хто хоче про щось дізнатися, має щось розповісти. Розкажіть нам те, чого ми не знаємо.

— Ви знаєте більше за нас, — мовила Кхара, — але можу розповісти вам, що...

Рорід рухом крила зупинив її.

— Дейрне, чи берешся ти до давньої справи свого народу?

Шалено моргаючи й дивлячись на нього, я не одразу зрозуміла, що питання про те, чи засвідчу я правдивість розповіді Кхари.

— Так, пане. Тобто, найясніший... е... Черепорубе.

Він кивнув дзьобом на Кхару: мовляв, починай.

— Я можу повідати вам, що ми прийшли з острова, — мовила Кхара. — З евмонії — передчасного похорону дейрнів як виду.

— А, вчені...

— Я — ні, — сказала Кхара. — З нами є інша людина — він справді вчився науки в них.

— А ти — мисливиця.

— Іноді так.

— Убивця раптидонів?

— Ніколи не бажала такою бути, — ухилилася від прямої відповіді Кхара. — Але одного вбила. Я цілила з лука в білку, але промахнулася. Це була помилка.

Рорід поміркував над цими словами.

— Дійсно, помилка — але ти її принаймні щиро визнаєш. То які новини на острові, мисливице?

— Ну от, про евмонію вам відомо. І, як ви бачите, ось зі мною дейрна. Ми бажали відкрити правду.

Я підняла лапу. Щоб Черепоруб нам вірив, я маю виконувати свій обов’язок чесно.