Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 41)

Велика маса тварин рухалася повільним, нескінченним потоком до самого обрію. Їх було там, певне, десятки тисяч. Може, навіть сотні тисяч тварин, які паслись і йшли, паслись і йшли.

Більшість із них були ґарліани, і таке величезне стадо їх вражало око дивною красою.

Шестиногі, але сповнені грації, вони мали темно-червоні тулуби й пишні золотаві хвости. їхні шиї, теж золоті, були до смішного довгі й вигнуті, а кремові гвинти рогів — майже такі самі довгі, як хвости.

За ними я помітила тиралоп і оленів ксіа в синіх смугах, а також іще якихось істот, яких раніше ніколи не бачила. Вони рухалися як один, коливалися, мов комарина хмара, і хоча й не поспішали, але тупіт від їхніх копит оглушливим гуркотом розлягався довкола.

Хоч який трепет і захват викликала в мене ця жива ріка, я одразу зрозуміла: ми занадто далеко, і тварини навряд чи допоможуть нам урятуватися.

Позаду лицар дав остроги своєму коневі, вириваючись уперед.

— У нас не вийде, — промовила я, тремтячи, як земля під нашими ногами.

Кхара коротко кивнула.

— Я його затримаю, — сказала вона, вказавши головою на лицаря.

Вона зсадила Тоббла з Валліно і була вже готова сісти на коня, коли обізвався Лови-Удачу.

— Він тебе вб’є. Тут мисливцям на коні робити нічого. Тут допоможе несподіванка й засідка.

Кхара завагалася, тримаючись за гриву Валліно. Вона розуміла, що Лови-Удачу має рацію, але, здається, відчувала за собою обов’язок взяти на себе цього страшного залізного вояка.

— Біжіть, — сказав нам усім Лови-Удачу.

Кхара роззирнулася, зосередилася й кивнула.

— Чули? — сказала вона решті з нас. — Уперед!

Ми побігли, а Лови-Удачу, припадаючи до землі, поповз високою травою. Мить — і він зник з очей, але я все озиралася, доки високий силует лицаря опинився там, де ми лишили великого кота.

Я зупинилася. Побачила, як Лови-Удачу блискавкою вилетів із трави.

Виставивши лапи, він пролетів у повітрі і щосили вдарив наїзника.

Лицар упав з коня, але миттєво знов опинився в сідлі й схопився за меч.

Лови-Удачу стрибнув на нього до того, як той устиг вийняти зброю, — і лицар з металевим брязкотом упав на спину. Після того Лови-Удачу мало що міг би — зубами й кігтями сталь пробити неможливо.

Кіт стрибками помчав геть, наздоганяючи нас. І тут я побачила щось таке, у що зроду б не повірила.

Лицар підвівся. Схопив спис і прицілився.

— Лови-Удачу! — закричав Тоббл, хоча його голос потонув у гуркоті стада.

Із жахом ми дивилися, очікуючи побачити, як спис розтинає повітря.

Але видовище було ще страшніше.

З кінця списа вилетів струмінь вогню. Вогняний віддих.

Струмінь смерті.

40

Паніка

Від вогню, який здавався майже рідким, швидко зайнялася трава. За вогнем і димом не стало видно лицаря.

Полум’я линуло вперед з надприродною силою: не гнане вітром, воно рухалося випадковим чином, але швидко, дедалі швидше, навіть швидше за Лови-Удачу.

Кіт помітив, що вогонь женеться за ним, і різко відплигнув ліворуч.

Вогонь метнувся за ним.

Він відскочив назад — і знову вогонь рушив за ним.

Вогонь гнався за ним. Наче він був живий, мислив, передбачав.

— Теургія, — прошепотіла я. — Чари.

— Живий вогонь! — жахнувся Лука, який майже плакав від страху.

Лови-Удачу мчав, але вже не до нас. Він кинувся просто до стада ґарліанів, а вогонь метнувся йому навперейми.

Раптом кіт різко спинився. Перед нього вискочила ще одна смуга вогню. Два вогняні потоки зійшлися.

Лови-Удачу був оточений.

Я ледве вирізняла в диму його обриси, як він крутив головою, шукаючи виходу, якого не було.

Що було далі, я не продумувала — на власний жах і подив. Не було «з одного боку, з другого боку...».

Я просто діяла.

Стрибнула на спину Валліно, стала обличчям до лицаря й закричала:

— А я тут! Дивися!

Сталеве забороло розвернулося до мене. Між мною і лицарем було з двісті ярдів. До громохкого стада — вдвічі більше. Лови-Удачу, оточений вогнем і димом, був, може, за триста ярдів на північ — близько, але все одно не досить близько до ґарліанів.

— Біжи, Валліно! — крикнула Кхара, і кінь підскочив, так що я впала на його широку спину. Я відчайдушно вчепилася пальцями в його гриву.

Біг Валліно змінив мої можливості. Я могла — у мене з’явився невеликий шанс — дістатися до стада з його допомогою.

Але хоча Валліно біг учвал, лицар уже навів на мене свій спис. І живий вогонь помчав двома смугами, відтинаючи мені шлях.

Зупинятися не можна було.

То були перегони між Валліно і вогнем, призом у яких мало стати моє життя.

Валліно мчав з піною біля рота, і потужні м’язи несли його з такою швидкістю, що навіть Лови-Удачу його б не наздогнав.

Валліно. Вогонь. Валліно. Вогонь.

Раптово полум’я вже виросло просто перед нами пекучою димною стіною, і я відчула, як м’язи Валліно напружилися піді мною.

Він зібрався завернути вбік Відсахнутися.

Але ні: він стрибнув!

Ми пронеслися крізь запону диму, над вогнем, який ледь не торкнувся нас, — і приземлилися по той бік.

Стадо ґарліанів — наш прихист — відчуло пожежу. Уже тоді, коли ми наближалися, тварини почали в паніці розбігатися. Валліно міг лише тримати швидкість, коли ми завернули на захід, і весь потужний потік звірини розвернувся з нами, немов ріка, що чарівним чином змінила русло.

Лицар усе ще гнався за мною, він скакав між вогнями, намагаючись завернути в перелякане стадо.

Я притискалася до спітнілої спини Валліно, щосили тримаючись за гриву, за коня — свій єдиний шанс.

Вряди-годи я озиралася. Солдати мчали до Кхари, Луки й Тоббла. Вогонь усе ще гнався за мною, біг по землі вслід за скакуном лицаря.

Я ніколи ще не розмовляла з Валліно (мені завжди здавалося, що навіть найбільш тямущі коні розуміють хіба кілька слів), але тут раптом сказала йому:

— Валліно, я зараз зіскочу. А ти біжи!

Ми досягли краю стада: ґарліани важко розбігалися. Я вибрала момент — і трохи стрибнула, трохи з’їхала зі спини Валліно. І відчайдушно вчепилася в спину найближчого ґарліана. Нічого схожого на гриву він не мав, так що я просто схопилася за його криваво-червоне хутро.

Звір відчув мене — а як же інакше? — і став дибки, ледь не скинувши мене. За мить він, здається, вирішив, що вогонь — це більша загроза, і шаленим чвалом побіг за своїм стадом.

Я тільки гадала, чи побачив лицар, як я зіскочила з коня. Пригортаючись до ґарліана, я не здіймала голови, сподіваючись, що густий дим, та й просто швидкість сховають мене.