Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 43)

— Тобі, певне, дуже боляче.

— Так, — погодився він. — Але з болем ми собі раду непогано даємо.

— У мене просто немає слів — я така рада бачити вас живими! — я затнулася, намагаючись стримати сльози. — А проте в мене серце не на місці. Ви могли загинути, а за що? За справу, яка майже напевне програшна.

— Якщо ти насправді останниця, то справа програшна, — сказала Кхара. — А якщо ні, якщо ми можемо показати всім, що Мурдано й Арактік — шахраї, які намагалися зумисне винищити дейрнів; якщо ми зможемо повернути світові дейрнів як тих, хто каже правду, то... ну гаразд, справа програшна... — усміхнулася вона, — але надія все ж є.

Вона хотіла підбадьорити. Але я відчула, якою вагою ці слова лягають на мене — на плечі дитинчати, яке ще нічого не знає й не вміє оцінювати.

— Хай там як, — мовила Кхара, — така наша справа.

Вона поволі шдвелася, скривившись від болю. Але коли випросталася, то здалося, що її втома зникла.

— Ну то як? — звернулася вона до нас. — Ідемо далі чи ні?

Тоббл обізвався першим — найгучніше. Лука голосував останнім. Рішення ми ухвалили одностайно. Проте я не могла не хвилюватися, що моїм друзям, імовірно, випаде ще натерпітися через мене.

За вказівкою Кхари ми влаштувалися на кількагодинний спочинок. Я викликалася стерегти. Сіла поряд з усіма, вкутавшись у ковдру. Вона трохи пахла конем, але мені це було навіть приємно. Моє серце переповнювала вдячність до Валліно після тих шалених перегонів.

Під мерехтливою сінню ночі я дивилася, як мої друзі сплять. Кхара видавала свої жаб’ячі звуки. Лука перевертався з боку на бік. Лови-Удачу змахував хвостом. Валліно стояв, опустивши голову. І Тоббл, мій хороший Тоббл, лежав біля мене, і його кругле пузечко то здіймалося, то опускалося.

Моя нова сім’я купалася в срібному зоряному сяйві.

Мої друзі поранені, виснажені, але хто сказав, що переможені?

Я згадувала моменти, коли мої батьки перевіряли, як нам спиться, — а ми, бувало, вдавали, нібито спимо. Якою захищеною я почувалася! Якою впевненою, що сім’я завжди буде частиною мого життя!

Я сунула лапу в сумку. Обережно дістала пом’яту мапу, плаский камінець, що його Тоббл підібрав коло вулія меднів, і маленький записничок, який мені подарував Лука.

Місяць світив якраз настільки ясно, щоб я могла розібрати власні криво-косо зроблені нотатки:

Чула, як болотяне вовченя виє, кличе маму.

На сніданок спекли полівок на жарі. Тоббл їв вербове листя.

Мені шкода собак. Мабуть, вони стільки всього хочуть сказати, а не можуть.

Іноді думаю про уроки Дейлінтора і шкодую, що замало питала.

Мені так страшно сьогодні. Здається, щодня страшно.

Чи дійсно я останниця? Чому я?

— А про мене там написано?

Це був Тоббл, який поглядав на мене одним оком.

— Аякже. — Я перегорнула сторінку й прочитала: — «Тоббл такий маленький, а такий сміливий. Я б хотіла бути схожою на нього».

Тоббл задоволено всміхнувся.

— Оцей камінь, Биш, — промовив він. — Що на ньому написано?

Я взяла маленький чорний камінець, провела пальцем по дрібних літерах, тонко вирізьблених на ньому.

— «Ксіал ренаррісс», — сказала я. — Це давньо-дейрнська мова. Ніхто нею не розмовляє... не розмовляв, окрім Дейлінтора і ще декого. Мої батьки її теж трохи знали.

Травою під вітром котилися хвилі. Тоббл вкутався затишніше.

— Що це означає?

— Це гасло нашої зграї. Означає: «У правді — сила». — Я примружилась і придивилася до літер. — Точно не скажу, чий цей камінь. Може, Майшо. Нашої провідниці.

— Тепер ти в нас провідниця, Биш.

Я мотнула головою.

— Ні. Ще ні. А може, ніколи й не стану, не буду готова...

— Я не згодний, — відказав Тоббл. — Але розумію, як ти почуваєшся. Це як у нас, вобиків, стибілярія.

— Обряд із заплітанням хвостів?

Він кивнув.

— Може, колись я й сам на це заслужу. А поки що рано мені...

Тоббл заплющив очі. Я дивилася, як він засинає. Так багато разів на мене дивилися батьки, і вперше за довгий час мене огорнув дивний спокій.

42

Саґурія

Із кожним днем погода псувалася.

На півдні, де я народилася, осінь — це пора чарівного кольорового листя, скороминущих дрібних дощів, прохолодних днів і нічних приморозків. Як же мені подобалися ці ночі, коли вся наша сім’я тулилася докупи спати, посмикуючи вві сні лапами й плутаючись хвостами! Щоночі ми на землі мостили таке саме затишне гніздо, як колись наші предки — на верхівках дерев.

На півночі осінь зовсім не така. Щодень більше дощило. І ті дощі були зовсім невеселі — особливо для тих, хто сам не певен, чи правильну справу робить.

Я грузла в багнюці — від постійної боротьби з нею боліли лапи. На копитах Валліно наростали цілі купи землі й листя, так що Кхара мала обчищати їх щогодини. Лови-Удачу якось примудрявся залишатися в чистоті — але лише завдяки тому, що вночі годинами вилизував шерсть.

Тоббл, який наполягав на тому, щоб іти пішки, грузнув у болоті по пояс.

А от Лука викликав у мене тривогу. Раніше він ходив стриманий і похмурий. Також він із пошаною поводився з Кхарою, яка без вагань сварила його, коли він ішов занадто повільно чи відмовлявся нести стільки речей, скільки належить по справедливості.

Тепер із кожним днем Лука і ставав дружнішим, і більше сперечався. Я вже думала, чи не з тих він людей, які люблять погану погоду. А може, він спочатку просто соромився, а тепер трохи звик до нас. Раз у раз я помічала, що він якось дивно дивиться на мене. Мені ставало незатишно, але щоразу, помічаючи таке, я йому всміхалася.

— Сьогодні ми дійдемо до Саґурії, — на восьмий день місіння багнюки сказала Кхара. Ми йшли поряд, вона вела за повід Валліно.

— Місто Мурдано, — сказала я.

— Так.

Саґурія велика. Саґурія неприступна. Столиця людності Недарри.

Саґурія, столичне місто Мурдано.

Кажуть, там мешкає сто тисяч людей і тисячі наті-тів, які оселилися неподалік від берега. Так само в місті є спеціальні квартали, призначені для фелівет і раптидонів, а тераманти прорили під ним цілу мережу тунелів. Проте питань щодо того, хто в місті головний, не було. Саґурія належала Мурдано.

— Кхаро!

— Що, Биш?

— А які в нас шанси пройти крізь місто?

Вона не відповіла. Тільки глянула на свій меч, наче шукаючи в нього підтримки.

— А обійти місто не можна? — спитала я.

— Тоді довелося б робити гак на сотні ліг. Ти правда впевнена, що нам на це вистачить сил?

Я окинула оком нашу мокру, голодну, нещасну ватагу й сказала:

— Мабуть, ні. А пройти через місто ми хіба зможемо? Там же, певне, всюди солдати?

— У верхньому місті — звісно. А низ Саґурії інакший — безладне плетиво вулиць, де люд порочний і нечистий на руку. Принаймні таке мені розповідали. Я там ніколи не була.

Краєвид змінився — перед нами були вже не круглі пагорби, а кам’янисті кряжі. Удалині праворуч дорога проходила крізь них тунелями й мостами. Ми ж ішли бездоріжжям — угору, вниз, обережно, час від часу здалеку обминаючи великі перешкоди.

Добре, що хоч ніде не було жодних ознак ні Лицаря Вогню, ні солдатів, на яких напали ворони. Може, ми з ними розминулися. Може, вони здались і припинили пошуки.