Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 45)

Палац бодай трохи було видно з кожної точки міста. Він панував над містом, вселяв жах — і я розуміла, що так і було задумано. Там сиділи господарі, пани — над нами, у яскравих будинках і особливо в самому палаці. Вони бажали, щоб кожен перехожий знав: його доля в їхніх руках.

Я краще вивчила людей і знала, яке почуття панує на подолі — страх. Невдовзі я зрозуміла, чому юрба перед нами почала розступатися, тулитися до стін.

Вулицею в наш бік ішло троє людей у легкій броні й білосніжних плащах. Герб на їхній одежі був страхітливий: великий меч, спрямований вістрям донизу, а навколо — три менші мечі, усі з кров’ю на вістрях, на тлі стилізованої чорної гори. У правій частині герба був білий птах на зеленому полі.

Люди в білому гордо йшли вулицею. Обличчя в них були червоні, а очі підозріливі. Кожен ніс в руці коротку палицю з написом рунами й великим червоним самоцвітом на кінці.

— Бліда Варта, — прошепотіла Кхара. — До стіни! І не дивіться на них!

Ми всі миттєво кинулися вбік, навіть Лови-Удачу. Але ж я — просто собака, то можу постояти осторонь і подивитися, як Бліда Варта маршируватиме повз.

— Гей ти, прибери собаку! — гаркнув один з них на Кхару і пхнув мене ногою під ребра, так що ледь не перекинув.

Я стримала крик болю, а натомість більш-менш природно заскавчала по-собачому й підібгала хвіст, як то роблять пристойні пси.

— У їхніх руках життя і смерть, — пояснила Кхара, коли варта вже була далеко. — Їм тільки й треба, що торкнутися людини своїм жезлом — і її відправляють на тортури або часто й на смерть.

— Ходімо з цього страшного місця, — сказав Тоббл, гладячи мене по голові.

Я не могла з ним не погодитись. Але тієї миті раптом дещо зрозуміла.

Чекала слушної миті, коли ніхто чужий мене не почує — адже я все-таки собака.

Але не встигла промовити те, що збиралася, як зрозуміла, що Кхара думає те саме.

— Де Лука? — спитала я.

44

Напад

Кхара придивилася до юрби. Коли вона поглянула на мене, я помітила в її очах страх.

— Бігом звідси, — сказала вона.

Ми побігли, пробираючись і проштовхуючись крізь натовп. Але без Луки ми не знали, де що в місті. Невдовзі вже опинилися біля порту. Там рожевий кораловий мур продовжувався й виростав просто з води, утворюючи захищену гавань.

Я з жахом зрозуміла, що цей корал не взяли з моря: його виростили на місці.

— Мабуть, натіти... — почала я, але Кхара жестом мене зупинила. Попереду знову були бліді вартові.

Завернувши в провулок, аби від них відірватися, ми невдовзі безнадійно заблукали в лабіринті покривлених вуличок. Ми кудись бігли серед нагромадження будиночків і крамниць, такими вузькими провулками, що в них сонце ніколи не сягало бруківки. Раптом я зупинилася, побачивши вицвілу об’яву, прибиту цвяхом до якихось дверей. Там розповідалося про евмонію на острові Урсіна — «траурну церемонію з ушанування загиблого панівного виду».

Там не було навіть слова «дейрн» — тільки «панівний вид». Я подумала, чи не збираються з тієї самої дошки друкувати таку саму об’яву, коли зникнуть фелівети.

Ми різко завернули за ріг — і побачили перед собою створіння, трохи менше за мене, — аратоя, брудну блохасту істоту з колючим хутром. Аратой — родич щура, але значно більший, із кривими зубами й чіпким хвостом, яким він махав туди-сюди, немов пародія на радісного собаку.

Звір дивився на нас червоними очима з прямокутними зіницями, як у кози.

Я почула, як Кхара тихо вилаялася, а тоді промовила:

— Лови-Удачу!

Від аратоя нас відділяло кроків із тридцять, але Лови-Удачу подолав цю відстань одним стрибком, виставивши вперед кігті. Аратой завищав і прудко відскочив. Проте Лови-Удачу обманути було непросто. Він зловив тварюку лапою, випустивши кігті, і збив аратоя з ніг.

Аратой гарячково виривався й здушено пищав, Лови-Удачу не пускав його — і врешті добив, прокусивши череп. А коли цей аратой випустив дух, з-за рогу висунувся другий, побачив криваву картину і з вереском, який підняв би й мерця, помчав геть.

— Це що, було необхідно? — обурився Тоббл.

— Вони шпигуни Мурдано, — просичав Лови-Удачу, відпльовуючись від крові аратоя.

— Нам треба вийти звідси й знайти північну браму, а то нам кінець, — сказала Кхара.

Ми бігли — страх додавав сил. Поступово будинки почали більшати, вулиці — ширшати. Час від часу вдалині маячив рожевий корал — я відчайдушно сподівалася, що то північний мур.

— А Луку ми шукати не будемо? — спитав Тоббл.

— Ні, — відказала Кхара. — Це він нас шукає.

— Так, — додав похмуро Лови-Удачу. — Уже знайшов.

Двоє блідих вартових виросли просто перед нами. Третій вийшов із провулка позаду.

— На палиці їхні не зважайте, — попередила Кхара. — Стережіться мечів.

— Я беру того, що позаду, — сказав Лови-Удачу.

— Стійте і здавайтесь! — гукнув один із людей у білому гучним поважним голосом.

Напевне, вони гадали, що ми так і зробимо. Чого вони точно не чекали — це того, що Лови-Удачу розвернеться й стрибне на вартового позаду.

Так само вони не чекали, що хлопчак витягне з піхов меч, який раптово загориться, мов полум’я.

Кхара пішла просто на них. Я теж витягла свій «меч», збираючись хоча б дорого продати своє життя. Я ж останниця, принаймні так вважається. Тут, у кінці безнадійного шляху, я могла хоча б подбати про те, щоб наш вид загинув гідно.

Кхара побігла на вартового й майже протнула мечем герб Мурдано на грудях його плаща. Але супротивник був швидкий і вишколений. Він відскочив і вихопив меч — удар, який міг би виявитися смертельним, лише прорвав біле полотно й показав кольчугу під ним.

Розвертаючись, вояк завдав горизонтального удару. Кхара ледве уникла його, впала назад і, відштовхуючись п’ятами, відсунулася.

Я витягла свій жалюгідно короткий меч, моя рука тремтіла, у горлі пересохло.

Але я не знала, що робити. Один вартовий був зайнятий Кхарою, другий — Лови-Удачу.

Я чула стогони й скрики людей і фелівети. Чула запах крові.

Третій вартовий не підходив до мене. Натомість він витяг щось із задньої кишені плаща. Вражена, я розпізнала в його руках сіть — таку саму, яка буває в рибалок.

Поряд Кхара, яка ще не підвелася з землі, копнула супротивника в ногу, так що він втратив рівновагу — похитнувся, але швидко випростався.

Другий вартовий повільно пішов на мене з розставленою сіттю.

Він хотів узяти мене живцем.

Я наставила меч і сказала:

— Я тебе зупиню!

— Та ну! — розсміявся той. — З говорючими собаками я ще не бився.

Він, вочевидь, зовсім не злякався. Не зупинився.

Позаду почулося болісне котяче сичання.

Попереду вартовий щосили опустив меч. Кхара затулилася своїм — але удар був такий потужний, що вибив його з рук. Меч Кхари задзвенів і впав на бруківку.

Скоро все скінчиться, відчувала я якоюсь частиною свідомості.

Скоро.

45

Вобик у гніві

Вартовий двічі змахнув сіттю над головою — і я стрибнула.

Стрибнула так, як мене вчила Кхара, — проскочила під ногами вартового, виставивши клинок угору. Але все ж я не Кхара, і від мого зухвалого стрибка кров не пролилася.

Та вартовий, схоже, непогано відчув меч, який пройшовся внутрішнім боком стегна. Він вибухнув лайкою і схопився за плащ, перевіряючи, чи сильно його поранили.

Розлючений, він кинув на мене сіть — і мене нею накрило. Я хотіла розрубати її мечем, але не виходило.

Поки я крутилася в сіті, а Лови-Удачу відчайдушно бився з вартовим, я побачила, як суперник Кхари щосили вдарив її в скроню руків’ям меча. Очі дівчини закотились, і вона затихла.