Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 47)

Гомін стих — і вельможі швидко зникли з очей.

— Дейрн, так? — промовив Мурдано, придивляючись до мене. — Кажуть, дейрни вміють відрізнити правду від вигадки. — Він погладив свою бороду. — Ну ж бо я тебе перевірю.

Я кивнула, хоча розуміла, що моєї згоди тут ніхто не потребує.

— Сьогодні зранку я їв на сніданок холодну фазанячу грудку, фініки та йогурт. Правда чи ні?

— Правда, — мій голос у великій залі був ледь чутний. — Я хочу сказати: правда, ваша величносте.

— Учора я ходив дивитися на борців.

— Ні, ваша величносте, не ходили.

— Угадує, — буркнув м’язистий чоловік із медалями.

— Може, й так, генерале, — посміхнувся Мурдано. Не дуже приємна була ця посмішка. — Три дні тому мені показали давній сувій.

— Так, ваша величносте, — сказала я.

— А перед тим я спостерігав урок фехтування.

— Правда, ваша величносте.

— Урок проходив у центральній глядацькій залі.

— Ні, ваша величносте.

— У бальній залі?

— Ні, ваша величносте.

— У моїх покоях?

— Так, ваша величносте.

— І разом зі мною прийшла дивитися моя дочка, принцеса Корал.

— Так, ваша величносте.

— Їй сподобалося.

— Ні, ваша величносте.

Мурдано скоса поглянув на генерала.

— Власне, принцеса пішла через кілька хвилин, перепросивши й сказавши, що її засмучує... така напруга.

Генерал скривився:

— Усе одно я цій тварині не вірю.

— Пане, це не так, — відказала я. — Ви мені насправді повірили.

— Чому ж мій генерал бреше? — суворо спитав Мурдано.

— Не знаю, ваша величносте, — відповіла я. — Я можу тільки сказати, чи є твердження правдивим — точніше, ваша величносте, чи людина вірить у те, що каже. Я не знаю, чому щось відбувається, які міркування в того, хто каже неправду. Знаю тільки те, чи вважає той, хто каже, свої слова правдою.

Очі Мурдано заблищали: він прикидав, що це йому дає.

— Генерале Оріґале, чи любите ви свого володаря Мурдано?

Генерал моргнув.

— Люблю вашу величність усім своїм вояцьким серцем!

Мурдано повів бровою в мій бік.

І я зрозуміла, що мала на увазі Кхара, говорячи про небезпеку, яку я можу становити для інших людей. Навіть для генерала. Неохоче я відповіла:

— Ні, генерале.

— А й правда, — насмішкувато мовив Мурдано. — Ну тоді я у вас, генерале, іншу річ запитаю. Чи ви — вірний мій слуга?

— Абсолютно!

— Правда, — відказала я.

Мурдано кивнув.

— Щодо любові мені байдуже, а от вірність я ціную з такою самою силою як зневажаю зрадників.

— Генерал вірний, ваша величносте.

Мурдано відкинувся на троні, не зводячи з мене очей. Нарешті він промовив:

— Пане скарбничий, приготуйте для наших гостей кімнату в найдальшій вежі. Поводьтеся з ними люб’язно. Це створіння стане нам у пригоді. Завтра повернеться Арактік, і я поговорю з нею про ту коштовну евмонію, яку вона влаштувала. Хай пояснить свої дії, маючи такий доказ того, що дейрни ще не зникли з лиця землі.

Тут обізвався Лука:

— А я, ваша величносте?

— Тебе і твою родину чекає добра винагорода за цю послугу, — байдужим голосом відказав Мурдано, а мені додав: — Генерал поставить вартувати вас найдобірніших людей. Тих, хто розуміє: якщо десь обмовиться про це бодай словом, то я вирву йому язик.

Генерал покірно кивнув:

— Я поставлю Бліду Варту.

— Так, — мовив Мурдано. — І затям, дейрне: якщо спробуєш утекти, то з твоїми товаришами станеться значно гірша річ, аніж втрата язика.

47

Знов ув’язнена

Мурдано вчинив так, як сказав.

Вартові повели нас нескінченними коридорами через безліч залів. Усі приміщення звільнялися, коли до них підходила Бліда Варта. Ніхто не бачив, як нас ведуть — хіба що дивився в замкову шпарину.

Ми піднялися крутими гвинтовими сходами й урешті опинилися перед міцними дерев’яними дверми, окутими важкою латунню.

Усередині виявилася кругла кімната з вузькими вікнами на чотири сторони світу. То був не палац у золоті й мармурі, але місця там було досить, стояло чотири ліжка, кам’яна підлога була встелена килимами, а на стіні навіть висів вицвілий гобелен.

Оскільки імператорським слугам довіряти таємницю не випадало, вартові подали нам їжу: плоди й горіхи, сир і в’ялене м’ясо. Вони навіть принесли цілу ногу роганя для Лови-Удачу і свіжих трав для Тоббла.

— А мій кінь? — спитала Кхара.

— Це добрий кінь, — буркнув головний з вартових. — Добрі коні в нас цінуються.

— А мій меч?

— Тобі ця іржава залізяка більше не знадобиться.

Кхара моргнула, але не змінилася на лиці.

Двері зачинились, і я почула гуркіт засувів і скрип замків.

Кхара підійшла до вікна й аж присвиснула:

— Ну принаймні краєвид тут неабиякий!

Тоббл побіг до іншого вікна й скочив на підвіконня, — Ми в кількох лігах над землею!