Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 46)
Тепер на Лови-Удачу кинулися всі троє. Ні, йому їх не здолати.
Я плакала, безпорадно борсаючись у сіті.
І тут щось сталося.
Прийшло підкріплення. І це був Тоббл.
Наче блискавка його вдарила й віддала йому всю силу.
Хутро в нього наїжачилося.
З круглих лапок вилізли кігті.
Гострі зубки вишкірилися.
Він бурмотів щось невідомою мені мовою.
— Ец ші фалк вон! — крикнув вобик і, мов скажений, метнувся на того вартового, який ударив Кхару, вчепився кігтями йому у вуха й почав гризти ніс.
Вартовий зі своїм мечем нічого зробити не міг. Він щосили намагався скинути з себе Тоббла, але вобик вчепився в його ніс зубами. Кров розліталася на бруківку, на стіни.
Той вартовий, який хотів мене зловити, кинувся виручати товариша.
Але Тоббл відчепився від першої жертви — і з пронизливим криком, який міг би належати значно більшій і сильнішій тварині, скочив тому на шию і уп’явся в потилицю.
Витягши лапи, він вчепився в кути рота вартовому й потягнув, утворивши в того на обличчі зловісну посмішку. І почав гризти йому шию, мов скажений борсук.
Нарешті я звільнилася від сіті й закричала на все горло:
— За дейрнів!
А тоді зробила те, чого ніколи не хотіла й навіть не уявляла, що колись зроблю.
Я ткнула мечем у зад першу жертву Тоббла. Вартовий завив від болю.
Хитаючись, на межі очманіння, я замахала мечем, рубаючи другого вартового під колінами, де в нього не було броні.
Обидва кричали не своїм голосом — і я кинулася до супротивника Лови-Удачу. Кров стугоніла в мене у вухах, дихалося важко.
Але Тоббл опинився там першим і почав із дикою люттю гризти тому вухо.
Лови-Удачу, щойно супротивник відволікся, стрибнув і зімкнув щелепи на його шиї. Чоловік, кіт, вобик і я покотилися на землю.
Я випросталася й побачила, що Кхара зводиться на ноги. Півголови в неї залито кров’ю, в очах — лють. І ця лють змінилася глибоким подивом, коли вона побачила, як один із грізних блідих вартових стоїть на колінах, тримаючись за сідницю, другий повзе рачки, волочачи за собою скалічену ногу, а третій без руху лежить біля лап грізного Лови-Удачу.
— Як це... — почала вона.
Тоді побачила Тоббла, всього в людській крові, який сидів збоку й відсапувався.
— Валліно, — промовила Кхара. — Вибач, що буде важче, але треба тікати!
Вона скочила в сідло. Схопила мене, потім Тоббла, посадила нас перед собою та взялася за вуздечку.
— Я ж казав, — віддихуючись, мовив Тоббл. — Нас, вобиків, розгнівати непросто, але ми не безпорадні!
— Друже мій вобику! — промовила Кхара. — Я не маю жодного сумніву.
Вона озирнулася.
— Лови-Удачу, ти як?
— Іду, — відказав він, поглянувши на третього вартового, якого притис лапами до землі.
Кхара сказала Валліно відповідне слово — і ми покинули будь-які спроби ховатися. Помчали вулицями, лишаючи за собою слід ворожої крові.
— Ось вона! — почувся з-за рогу знайомий голос.
Попереду навперейми вибігло десять солдатів. Кхара розвернула Валліно — іскри сипнули з-під його підків, — але просто за нами був другий загін.
З-за переднього загону вийшов Лука.
— Візьміть її, — упевненим голосом скомандував він. — І... собаку не забудьте, — додав він із крижаною посмішкою.
46
Мурдано
Закувати в кайдани дейрна — річ непроста. У нас не такі зап’ястя, як у людей. Це можна лише тоді, якщо міцно їх затиснути.
Саме так і вчинили солдати Мурдано під наглядом Луки.
І зі мною, і з Кхарою, і з Тобблом.
Лови-Удачу було гірше. Його обмотали мотузкою, прив’язавши всі лапи до тулуба. І кинули на повіз.
У такому вигляді нас штовхали й тягли мармуровими та дзеркальними коридорами і врешті кинули біля підніжжя трону Мурдано.
Я впала й підвелася. Лука штовхнув мене на підлогу носом донизу.
— На коліна перед Мурдано, собако! — сказав він.
Хоч який жах мене охопив, я намагалася роззирнутися й зрозуміти, в якому місці опинилася. Зала була велетенська, а від великих дзеркал здавалася ще більшою. Повсюди було золото: канделябри під стелею, менші свічники на стінах; воно блищало між мармуровими плитами на підлозі, у позолочених рамах картин, на яких намальовані якісь пихаті люди в неприродних застиглих позах.
Великий трон стояв на платформі, на яку вело шість сходин. Різьблення на троні зображували людей, фелівет, раптидонів, натітів, а над ними — на диво помітний, сповнений гідності дейрн.
— Хто й чому турбує нас? — почувся насмішкуватий, сповнений пихи голос, який належав старшому чоловіку. Він стояв ліворуч від трону й був одягнений у довгу, широку мантію найтемнішого синього кольору.
По другий бік трону був інший чоловік. Він, широкий і м’язистий, стояв, схрестивши міцні руки на грудях. Його вбрання являло собою більш пишний варіант солдатського однострою, всіяний медалями та стрічками. Високі чорні чоботи блищали, змагаючись із дзеркалами.
Лука промовив:
— Я приніс рідкісний дар. Безцінний дар.
— А сам ти хто такий? — спитав той, хто стояв ліворуч і скидався на якогось радника.
— Я Лука, студент із острова Урсіна. Але моє повне ім’я, — він на мить замовк, кинувши сповнений ненависті погляд на Кхару, — Лука Корплі, син Фредоро Корплі.
Я відчула, як Кхара мовчки набрала повні груди повітря. Побачила, як вона зміряла Луку крижаним поглядом:
— У вас зрада в крові.
Лука замахнувся і дав їй ляпаса тильним боком руки. Залою прокотилася луна.
Кхара наче не звернула на це уваги.
Радник почав був говорити, але Мурдано рухом руки його спинив.
— Чому це я маю цінувати зграю якихось незрозумілих істот?
Мурдано за людськими мірками здавався порівняно молодим — мав, можливо, тридцять років. Його чепурна борода була смолисто-чорна, так само як і блискуче волосся.
На відміну від обвішаного медалями солдата праворуч і пишно вбраного радника ліворуч, Мурдано носив більш буденний одяг — вузькі штани й широку сорочку. Хоча й зроблені вони були з найкращих тканин, усе одно він на тлі тих двох здавався скромнішим.
— Ваша величносте! — вклонився Лука й показав на мене: — Я привів вам єдиного живого дейрна на землі. Останницю свого виду.
Вельможі — їх у залі було понад десяток — схвильовано загомоніли.
Мурдано сказав:
— Усім залишити залу, крім мого скарбничого й генерала, — він нахилився вперед і уважно, пронизливо подивився на вельмож, які поспіхом розходились. — І попереджаю вас: якщо бодай слово про це вийде за межі цієї зали — винні гнитимуть у темниці, доки хвороба їх знищить.