Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 49)

Блідій Варті, певно, наказували нічим мене не засмучувати, тож вони дозволили Кхарі піти зі мною. А на якогось там вобика взагалі поглянули крізь пальці.

Шлях був довгий: ми то спускалися сходами, то підіймалися, йшли лабіринтом коридорів — і нарешті постали перед Мурдано.

— О, а ось і моя люба останниця та її... супровід, — мовив Мурдано. — Ставайте отам у глибині. І мовчіть, доки я до вас не звернуся.

Ми, як годиться, вклонилися й зайшли в кімнатку, перед входом до якої вишикувалися солдати — за ними нас ніхто не міг помітити, якщо б не став придивлятися. За кілька хвилин прибули радники Мурдано, і я штовхнула Кхару й показала, куди дивитися. Серед радників був Лука. Ми так і гадали.

Коли ввійшла Провидиця Арактік, у наш бік вона й не глянула. Усю свою увагу зосередила на Мурдано. Одягнена вона була приблизно так, як під час евмонії, і в її ході відчувалася непохитна впевненість. Вочевидь, Арактік вважала себе у повній безпеці, переконана, що її Лицар Вогню розправився з нами.

Це добре. Але то тільки початок. План, який я розробила разом із Кхарою, Лови-Удачу й Тобблом (вобик, коли міг зосередитися, виявляв чудеса хитрості), був ризикований і непевний. У мене стискалося горло й час від часу підгиналися коліна.

На терезах були життя і смерть. І не лише моє життя, а й усіх моїх друзів. Та й життя будь-якого виду, який ставав на перешкоді амбіцій Мурдано, теж було на цих терезах.

— Мій пане, — низько вклонилася Арактік.

— Моя велика й вірна Провидице, — звернувся до неї Мурдано. — Радий бачити тебе знову. Скажи, чи добре минула евмонія?

— Дуже добре, — збрехала Арактік. — Були деякі дрібні заворушення, сміховинні, але в іншому все відбулось, як я задумала.

— Сміховинні? То, будь ласка, розкажи про них. Ти знаєш, як я люблю добре посміятися.

Мурдано брехав. Сміятися він не любив.

Арактік була не дурна. Вона зрозуміла, що якісь відомості вже дійшли до вух імператора. Я відчувала тонкий запах тіла людини, яка готується до неприємностей.

Проте Провидиця виявилася талановитою актрисою.

— Ну, ваша величносте, церемонію спробував порушити якийсь малий бешкетник, який запустив повітряного змія, що нагадував дейрна. Вітер підхопив цього змія — і він ледь не налетів на мене!

Вона засміялася. Засміявся й Мурдано.

— Дійсно, випадок кумедний, — мовив імператор. — Чи цього пустуна спіймали й суворо насварили?

— Так, ваша величносте. Я порадила батькам всипати йому різок.

— Звичайно. Дуже розумно й доречно.

Арактік вдячно вклонилась, і я відчула, що вона заспокоюється: Провидиця вирішила, що їй повірили.

— Отже, — глибоко зітхнув Мурдано, — дійсно, дейрни перевелися в нашому світі. Дуже шкода.

— Так, — сумно сказала Арактік. — Це печальна дійсність.

— М-м-м... — мовив Мурдано. — От я зараз собі думаю: то це ж твоя рідна мати, Провидиця мого батька, запропонувала винищити всіх дейрнів у державі.

— Мудрий задум.

Я скривилася. Вони так буденно розмовляють про цю бійню. Про винищення мого виду!

— І все-таки, — мовив Мурдано, — шкода, шкода. Багато таких створінь — це незручно, так. А от коли б можна було тримати кількох таких живих на службі...

— Їх усіх треба було знищити, ваша величносте! — різко відказала Арактік.

— Ти так кажеш, — мовив Мурдано. — І я так вважав.

Арактік напружилася.

— Аж ось нещодавно я замислився: чи не було б корисним тримати бодай одного дейрна?

Провидиця притихла й прокашлялася.

— Для чого, ваша величносте?

Мурдано довго мовчав. Його губи склалися в жорстоку посмішку. Він свердлив Арактік пронизливим поглядом.

— Маю для тебе сюрприз, дорога моя Провидице. — І Мурдано гукнув: — Виходьте!

По цих словах лава солдатів розступилась, і мене штовхнули вперед. За мною поблизу трималися Кхара й Тоббл.

Арактік просто палила мене очима.

— Як ти бачиш, Арактік, евмонія, яку я дозволив провести, коли ти мене запевнила, що дейрни дійсно вимерли, була дещо передчасна.

Арактік відкрила рота — але не спромоглася нічого сказати.

Коли людині страшно, то вона видає особливий запах.

Від Арактік страхом аж смерділо.

— Скажи мені, о останнице роду дейрнів, — звернувся до мене Мурдано, — чи каже правду моя Провидиця?

49

Правда

Ми, дейрни, теж видаємо запах страху — і від мене, мабуть, у ту мить пахло цілковитим жахом Але я зібрала все, яке могла, самовладання і промовила:

— Ні, ваша величносте, неправду.

— Оце так! Як таке могло статися? — тепер Мурдано грався з Арактік. — Звичайно, моя Провидиця, вірна моя порадниця, не наважилась би ввести мене в оману?

— Я не брешу! — мовила Арактік, щосили намагаючись зберегти спокійний тон.

— Чи була ти присутня на евмонії, останнице?

— Так.

— Чи бачила ти на власні очі повітряного змія у вигляді дейрна?

Я мотнула головою:

— Ні.

— Правда? А що ж, по-твоєму, сталося?

— Ваша величносте, цим змієм була я. Місце, де я ховалася, виявила міська варта острова. Боячись за власне життя, я вистрибнула й полетіла...

— Полетіла?

— Так, ваша величносте, — я розкинула лапи й показала перетинки. — Ми, дейрни, вміємо перелітати на короткі відстані. Проте ми не птахи і не вміємо досконало спрямовувати свій політ. Тож, хоч я сама того не хотіла, але майже... налетіла на... налетіла на неї.

— Ваша величносте, — сказала Арактік, — я... я думала, це — змій.

— Останнице!

— Це неправда.

— Ця тварина бреше! — крикнула Арактік.

— У мене є питання до тебе, Арактік, — сказав Мурдано. Тепер голос у нього був не грайливий, а тихий і зловісний. — Відповідай правдиво. Від цього залежить твоє життя.

Арактік тремтіла. Не знаю, чи помітно це було людям, але я це бачила.

— Чи тому ти наполягала на знищенні цього дейрна, щоб тебе не зловили на брехні?

Арактік, здається, була на межі непритомності.

— Ні, ваша величносте.

— Останнице!