Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 51)

— А чого ти бажаєш від мене, Кхарассанде з дому Донаті?

— Лише можливості привести вам решту живих дейрнів, — твердо мовила дівчина. — Знайти, спіймати й привести на службу вашій величності. Якщо мені це вдасться, то я прошу помилувати мій рід, вивести його з неласки й довести вірність вам, долучившись до вашого походу на Дрейландію.

Мурдано навіть не став питати мене, чи це правда. Мимоволі він уже повірив, що я завжди вкажу йому на неправду.

Імператор схилив голову набік.

— Якщо Арактік не змогла знайти тих дейрнів, про яких ходять чутки, то як це вдасться тобі?

Кхара подивилася на мене й сказала:

— Покажи його величності!

— Це моя власність... — опиралася я.

Кхара дала мені ляпаса.

Сильного. Досить сильного, щоб ніхто не мав сумніву в його справжності.

І відчувався він як справжній.

— Покажи це його величності, дейрно!

Повільно, неохоче я витягла з сумки свій малюнок. Підскочив солдат, узяв його і, вклонившись, передав Мурдано. Той розгорнув листок і насупив брови.

— Що це таке?

— А, це дурненький малюнок, я його в дитинстві намалювала, — відказала я. А тоді, немов вимушено й неохоче, додала: — Він зроблений на основі того, що в нас розповідають... розповідали...

Я змахнула сльозу — мені неважко було просльозитися, згадавши мертві тіла всіх, кого я знала.

— ...розповідали про останню колонію дейрнів на плавучому острові на півночі.

— Зазвичай байки й казки — це нісенітниці, — задумливо мовив Мурдано. — А проте в кожному найдавнішому міфі є зерно правди.

Кхара нічого не сказала. Я теж.

То була вирішальна мить.

— Це має зберігатися в таємниці, — уголос міркував Мурдано. — Уся Недарра вірить, що дейрнів більше немає, — він уважно придивився до мене. — Але чи здадуться твої родичі під мою владу? І чи ти, юна Донаті, приведеш їх до мене як рабів? Щоб вони служили тільки мені? Чи триматимеш їх існування в таємниці?

Кхара кивнула.

Я, немов у зажурі, опустила голову. Люто поглянула на Кхару. Голос мене слухався важко, коли я мовила:

— Життя слуги краще, ніж загибель.

— Чи ти будеш мені служити? — спитав Мурдано.

Я поволі кивнула.

— Дейрни не брешуть, ваша величносте. Якщо я дам клятву, то буду. Я не маю вибору.

Це вже саме по собі було неправдою.

— І чи клянешся ти власним життям і життям своїх родичів, що будеш служити мені й лише мені?

Повільно, важко, наче віддаючи своє життя, я мовила:

— Так, ваша величносте.

Мурдано відкинувся на троні, вочевидь задоволений собою. Він звернувся до здорованя-генерала, чию вірність, хоча не любов, я засвідчила.

— Відпусти цю Донаті, дейрна і решту. Дай їм коней і припасів. І пошли з ними супровід. Добірних людей. Мовчазних і обережних.

Він раптово посміхнувся.

— Якщо вони знайдуть інших дейрнів — убийте всіх, окрім, скажімо, п’ятьох. Стільки вистачить. — Мурдано постукав пальцем по підборіддю. — Так, п’ятьох. Може, шістьох. Якщо більше, то є ризик, що їм буде складно дати раду.

Із тим нас відпустили.

І вже за кілька годин я їхала верхи на північ від Саґурії. Кхара з Тобблом скакали на Валліно, а я — на власному коні, і ще троє коней везли запаси й намети.

Лови-Удачу красивими дугами стрибав навколо нас, сповнений радості руху, майже не торкаючись землі.

Кхарі повернули її меч, про природу якого так ніхто й не здогадався. Я думала, яке ж покарання може очікувати на Луку. Чи викаже Лука таємницю меча? З власної волі — навряд чи, зрозуміла я, принаймні поки має надію здобути його для своєї родини.

Позаду нас тінями скакали шестеро вояків Блідої Варти.

Ми залишили Саґурію. І завданням нашим було знайти, зрадити й забрати в полон тих, хто залишився в живих з мого роду.

Ми з Кхарою і Тобблом перезиралися на скаку — і коли стало зрозуміло, що вартові нас не почують, вона спитала:

— Як гадаєш, чому Мурдано ризикнув відпустити тебе? Чому він не послав мене саму?

— Можливо, він розуміє, що ті дейрни, які залишилися на світі, — якщо вони є — будуть раді подібній до себе. Це може стати в пригоді. Без мене їх буде важко, коли не взагалі неможливо, знайти. До того ж він знає, що Бліда Варта за мною стежитиме.

Кхара кивнула.

— А знаєш, як на славнозвісних правдивців ви, дейрни, коли треба, стаєте чудовими ошуканцями.

— Це для мене нове вміння, — сказала я. — Я ним не пишаюся.

— Але ж воно допомогло!

Я усміхнулася.

— Таки так — допомогло.

Частина 5

Кінець початку

51

Щось у повітрі

Зовсім нещодавно я прокидалася вночі від типових дитячих страхіть малого дейрненяти: снів про голодних фелівет, лихих браконьєрів чи про блукання темними хащами Нулльського лісу.

Тепер, здається, мої тривоги стали менш фантастичними й більш приземленими.

Мало що може так тривожити, як загін Блідої Варти, що невідступно їде за тобою в кількохстах ярдах позаду.

Що з ними робити, ми поки що не придумали.

І цілком імовірним видавалося, що за ними також тихцем їдуть вояки, вірні дому Луки.

З іншого боку, подорож стала легшою. У нас з’явилися чудові намети для ночівлі й розкішний запас сушеної їжі. Дощі минули, і ми навіть змогли назбирати досить хмизу, щоб розпалити багаття.

До того ж у товаристві Блідої Варти ми могли не боятися всіляких розбійників і військових патрулів.

Проте Кхара завжди тримала меч при собі й спала під боком у Лови-Удачу. Повз фелівету ніхто не може прокрастися непоміченим.

Щодня ми опинялися далі на півночі: земля ставала нерівна й кам’яниста, поорана глибокими ущелинами. Заїжджаючи в них, вже часто й не бачили позаду вартових — але ми з Лови-Удачу і Валліно чули їхній запах.

Дорога являла собою погано протоптану стежку. Ми проїжджали села, одне вбогіше й нещасніше за інше. Що дай від Саґурії, то менше ми бачили солдатів, а більше селянських возів чи мандрівних крамарів.

Іноді — радше з бажання допомогти, ніж через потребу, — ми щось купували в тих селян. Але навіть життєво необхідних речей тут було обмаль. Молодий мисливець продав нам двох кролів, а крім того, мало що взагалі можна було там купити.

На третій вечір після виїзду з Саґурії я відвела Лови-Удачу вбік.

— Друже мій фелівето, — почала я, — може, ти не те що внюхав, а відчув...— я не знала, як закінчити питання.