Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 53)

— Він може ще стати нам у пригоді. Здається, я дещо придумала.

Здавалося, цілу вічність ми слухали зойки людини. Чоловік, на щастя, не сильно обпалився. Одяг на ньому обвуглився, але не горів, золотаве волосся, хоча воно було кучеряве й пухнасте, лишалося на голові. Здебільшого.

Ми чекали, доки лицар засне, а я продовжувала принюхуватися, коли вітер дозволяв. Цього чоловіка я вже колись зустрічала. Та вогонь не давав розчути його справжній запах. Це хтось із острова?

Нарешті лицар постелив собі на землі й ліг. Я уважно слухала, як він дихає. Коли переконалася, що він спить, сказала:

— Давай!

Лови-Удачу скрадався вперед, а я якомога тихіше — за ним. Меч тримала в руці, але надій на те, що можу битися з таким супротивником, не плекала. Навіть Лови-Удачу розумів: майже неможливо перемогти того, хто має в руках живий вогонь.

Добре, хоч бойовий кінь лицаря стояв з навітряного боку. Коні мають гостріші чуття, ніж люди.

Дюйм за дюймом ми просувалися вперед, а що десь видавали якийсь звук, то цього не було чути за криками й лайкою людини, в якій тепер я могла розпізнати хлопця — приблизно однолітка Кхари.

Він висів над жаром обличчям додолу, і його обличчя й долоні були чорні від сажі. Коли ми вже були близько, він повернув голову й помітив нас. Відкрив рот, наче готовий щось нам крикнути, але я підняла руку, сподіваючись, що він зрозуміє мій знак.

Хлопець зрозумів і закрив рот.

Натомість я відкрила.

То був Ренцо. Той, якого ми бачили коло печери.

— Я його знаю, — сказала я Лови-Удачу.

— Друг?

— Ні, не зовсім, — я роззирнулася. — Коли я бачила його востаннє, в нього був собака.

— Не бачу собаки, — відказав Лови-Удачу. — Хоча нюхом його ознаки відчуваю.

Ми підійшли ближче. Ренцо всміхнувся, попри своє становище.

— Привіт... собако, — прошепотів він. — Знову зустрілися.

Я замість відповіді приклала палець до губ.

Складно було придумати, як відв’язати Ренцо так, щоб він при цьому не впав у вогонь. Я перерізала мотузку, на якій висіла одна нога, але не відпускала її, доки Лови-Удачу не схопив цю ногу пащею.

Далі я вивільнила йому одну руку, потім другу ногу, так що хлопець тепер висів над вогнем на одній руці й нозі, яку й далі тримав Лови-Удачу.

— Готовий? — прошепотіла я.

— Та ні, мені тут подобається, тепло, — буркнув Ренцо.

Я не зрозуміла й завагалася.

— Вибач, — сказав він. — Я забув, що не всі істоти такий чорний гумор розуміють.

Я перерізала останню мотузку. Лови-Удачу тієї ж миті стрибнув, не даючи хлопцеві впасти.

Стрибок фелевети звільнив його, але після того Ренцо одразу гупнувся об землю. Лицар перевернувся.

— Бігти можеш? — спитала я.

— Тільки Собаку заберу, — відказав він. І тут же видав оглушливий свист, за яким пролунав дурнувато-радісний гавкіт.

І тут Ренцо показав, який він видатний бігун: кинувся вперед так, що ми з Лови-Удачу мали його доганяти.

Позаду лицар заревів, а тоді скрикнув, наче від болю.

— Біжіть уперед, — крикнув Лови-Удачу, а сам помчав назад, зробивши гак.

На мить я злякалася, що він хоче вбити лицаря, але все ж вірила, що Лови-Удачу зрозумів мій задум. Він мав знайти не лицаря, а коня, прив’язаного до кущика.

Лови-Удачу підійшов до коня з навітряного боку: той одразу зачув фелівету й став дибки. Кіт зубами висмикнув кущ із землі й побіг просто на бойового коня.

Кінь, навчений не боятися битви й вогню, але не фелівет, вчинив так, як зробив би на його місці кожен розумний кінь.

Він помчав геть у ніч.

Лови-Удачу наздогнав нас із Ренцо й собакою.

Без коня лицар нас наздогнати не міг, але коли він його зловить — це лише питання часу.

А тоді подивимося, чи зробить для нас Лицар Вогню те, чого ми для себе не могли зробити.

53

Мій відчайдушний план

— Кхаро! Тоббле! Вставайте!

Кхара підскочила на ноги з такою швидкістю, яка викликала б захват навіть у фелівети. Тоббл — ні, але я його схопила в оберемок і просто-таки закинула на Валліно.

— Що таке? — спитала Кхара зовсім уже не сонним голосом.

— Лицар Вогню. Ну і ми тут декого знайшли.

Кхара застигла на місці. Подивилася в темряву й сказала:

— Це хто?

— Його лицар катував, — пояснила я.

— Та хоч би й на сніданок з’їв, — буркнула Кхара.

Ренцо підійшов ближче. Обличчя в нього було закіптюжене, волосся припалене, одяг подертий, але Кхара одразу його впізнала.

— Ти!

— Конокрад! — вигукнув Тоббл.

— Радий бачити вас знову, — вклонився Ренцо.

— Ви з глузду з'їхали?! — сказала мені Кхара. — Узяли, навели на нас Лицаря Вогню. І це заради нього? — вона закотила очі.

— А лицар і так за вами йшов, — зауважив Ренцо. — Чого він, по-твоєму, мене катував?

— І я маю повірити, що ти не зізнався? — суворо подивилася на нього Кхара.

— Ні, — Ренцо знизав плечима. — Я б і радий був вас виказати, але не знав, де ви є. Хочеш — повернуся та йому розкажу.

Як на хлопця, якого ледь не перетворили на шматок копченої шинки, він аж ніяк не здавався зніченим чи вдячним.

— Що ви зробили? — тепер Кхара звернула свій гнів на Лови-Удачу.

— Він зробив, як я попросила, — втрутилася я. — Я не могла залишати Ренцо там горіти.

— А лицар? — спитала вона.

— Попобігає, коня свого половить. Але потім поженеться за нами.

— Так, — люто погодилася Кхара. — Аякже!

— На це я й сподіваюся, — сказала я.

— Але тут є одна хороша новина, — втрутився Ренцо. — Ну, якщо ти хочеш послухати.

— Ти випробовуєш моє терпіння, — процідила крізь зуби Кхара.