Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 55)

— Ну спробуй, протни мене цією іржавою залізякою, — хитро посміхнувся Ренцо. — Але ти мене одягом своїм не обманеш. Ти дівчина.

Кхара злегка підштовхнула Валліно, щоб він наблизився до коня, на якому їхав Ренцо.

— Я тобі одразу чітко скажу одне, Ренцо: я цей гурт веду. Ну а що меч старий та іржавий... — вона витягла його з піхов, і він засяяв у всій красі. — Мій меч уже куштував кров, і йому подобається!

— Добре, — погодився Ренцо. — Але до броду все одно півліги на захід.

Ми з Лови-Удачу й Тобблом перезирнулися. Я і Тоббл не зрозуміли, що це була за зупинка на суперечку, а Лови-Удачу дивився веселим поглядом, наче знав більше за нас.

Позаду шаленів бій, і швидко закінчуватися він не збирався.

— На захід, — буркнула Кхара. — їдьмо за цим, як його...

54

Покинуте село

«Цей, як його» добре знав, де брід: у цьому місці річка розширювалася й ставала швидка, але мілка.

Ми перейшли її, хіба що кілька разів спіткнувшись.

— Мені дуже шкода твого села, — сказала я Ренцо, коли ми зупинилися перепочити. (Кхара відвела мене вбік і попросила перевірити хлопця на чесність.)

— Це не моє село, — сказав Ренцо. — Я просто там проходив. Цей ваш божевільний лицар займався тим, що підпалював усі хати, де йому нічого не сказали. Я, мабуть, чимось його роздратував. Щось сказав на зразок: «Припини людей убивати».

У мене всередині все впало.

— То вони загинули через...

— Та через вас, — сказав Ренцо. — І я теж ледь із ними не пропав. До речі, дякую, що врятували, хоча й самі винні, що мене треба було рятувати.

— А чим ти, е-е... займаєшся, Ренцо? — спитала я.

— Я? Краду.

Кхара вдавала, що не чує, але тут уже розвернулася.

— Злодій! Так я й думала.

— А я при першій зустрічі так і сказав, — весело мовив хлопець. — Ти що, думала, я жартую? Я краду в тих, у кого є що красти: в багатих, маєтних, пихатих.

Він казав правду. Здебільшого.

— І, мабуть, бідним віддаєш, — знов-таки єхидно додала Кхара.

— Тю, — відмахнувся Ренцо. — Нащо? Ну ти мене правильно зрозумій: я жебраку, бува, гріш подам. Але ж я з крадіжки живу.

Тут із мого дейрнського вміння розпізнавати правду великої користі не було: Ренцо, здається, спокійно й охоче розповідав правду, хоча звучала вона не надто гарно.

— Тепер моя черга питати, — сказав Ренцо. — Як це вийшло, що дівчина в чоловічому одязі, фелівета, вобик і дейрн так розізлили і Бліду Варту, і Лицаря Вогню? Чого ці найстрашніші люди за вами ганяються?

Я коротко переказала, як це вийшло, але навіть короткий переказ тривав доволі довго. У ході розповіді я помітила, що Ренцо добре вміє слухати. Коли він запитував, то питання були доречні. І він значно краще знав, що діється у світі, ніж я.

Нарешті я закінчила свою розповідь, і він кивнув:

— Отже, виходить, Провидиця — і всі, хто хоче брехати в очі Мурдано, — прагнуть цілком винищити дейрнів. А до його величності дійшло, що тримати жменьку таких у рабстві могло б бути корисним. Провидиця зробила фатальну помилку — зарано оголосила вас зниклими — і хотіла її виправити, пославши вам навздогін Лицаря Вогню.

Я кивнула.

— Так і є.

— А тим часом Мурдано й далі кортить завоювати Дрейландію. Воювати йому буде простіше, якщо він зможе брехати, а брехню супротивників і непевних союзників легко викриватиме.

Я засовалася в сідлі. З його слів виходило, що мене можна використовувати як зброю на війні.

— Отже, — бадьоро продовжив Ренцо, — Мурдано тепер зібрав усю владу в своїх руках, усунувши Арактік. Він уже скоротив кількість дейрнів, ну... от до тебе... і взявся за фелівет, відбираючи в них мисливські угіддя, убиваючи їх, щойно з’являється привід.

— А чому, на твою думку, він це робить? — спитав Лови-Удачу, перевіряючи його.

— Бо ви йому як велика скалка в одному місці, друже мій фелівето, — сказав Ренцо. — Ви ні з ким не об’єднуєтеся. З вами спробуй домовся. От натіти, наприклад, народ практичний. Вони готові продати морське право кожному, хто дасть грошей: купцям, рибалкам, піратам. Вони неперебірливі, а при тому, як мовиться, «натіт знає, та не скаже»: хтозна, що в них на думці. Може, вони дозволять Мурдано створити військовий флот, якщо той їм удосталь заплатить. Отже, на заваді можуть лишатися раптидони й тераманти. Що треба терамантам, грець їх знає. А раптидони? — Ренцо засміявся. — Пташкам тільки й треба, щоб їм дали спокій, але Мурдано і до них дістанеться.

— Але чому, адже ти сам кажеш, що їм тільки й треба, аби дали спокій? — спитала я.

— Бо вони могутні, — сказав Ренцо таким тоном, наче це й так усім відомо. — От уяви: вторгся Мурдано у Дрейландію, а раптидони проти. Тоді за гори у ворожий табір прилітає орел і розповідає, де стоять війська Мурдано і куди йдуть.

— Як на злодія, то ти непогано розумієшся на таких речах, — сказала Кхара.

— А ще я красивий! — зауважив Ренцо, і Лови-Удачу ледь стримав сміх.

Ми рушили далі (хоча наші коні вже притомились) і дійшли до якогось села. То було сіре, вбоге й безрадісне місце: двадцять хат, кузня, майстерня кожум’яки, стайня, крамничка і заїзд.

У заїзді, як виявилося, не було нікого. Господаря теж ніде не було видно. Усі наче зовсім нещодавно пішли. У бочках ще лишалося пиво, а в коморі — трохи харчів.

Кхара пішла розвідати, що робиться в селі, і швидко виявила решту закладів у приблизно такому самому стані.

Люди повтікали. Залишилися тільки старі й немічні, яким не до снаги була важка дорога.

Кхара привела стареньку бабусю, яка раніше працювала в заїзді, й попросила її приготувати нам поїсти. А дужче, ніж харчі, нам були потрібні відповіді.

— Куди всі пішли? — спитала Кхара в бабусі, яку звали Мелісента.

— Недавно всіх хлопців забрали в солдати. Інших — на якісь іще роботи потягли, хоча ніхто ніякого злочину не скоїв. А якщо буде похід на Дрейландію, то армія Мурдано йтиме через наше село, і нікому не хочеться тут бути в той час.

— То вони, мабуть, усі цінності з собою забрали? — поцікавився Ренцо, наче сміючись із власного бажання це знати.

— Усе, що могли, — підтвердила Мелісента.

— Гмм, — замислився Ренцо. — Ну, сходжу перевірю.

І він, узявши мішок, пішов надвір.

— Злодюжка, — сказала, наче сплюнула, Кхара.

— Може, мені слід супроводити юного Ренцо, — мовив Лови-Удачу, уважно дивлячись на Кхару. — Варто подбати, щоб із ним нічого не сталося.

— Мені все одно, що буде зі злодієм, — буркнула Кхара.

— Звісно, — сказав Лови-Удачу. Але все одно пішов, непомітно стежачи за хлопцем.

— Цікаво, що там сталося з лицарем і Блідою Вартою, — мовив Тоббл. — Ти як гадаєш, Кхаро?

— Якщо нам пощастило, то вони повбивали одне одного, — сказала вона. — Але розумно буде вночі встановити вахту і спати по черзі. Крім цього, ми мало що можемо зробити. Може, лицар і живий. Або хтось із варти. Або...

Вона не договорила, але я зрозуміла, що малося на увазі.

Мурдано наказав, щоб Луку відвели геть, але на смерть його не засудив. Певне, Лука міг відрядити когось із людей Корплі вслід за нами, якщо мав таку змогу.

— Я не сонний, — сказав Тоббл, стримуючи позіхання. — Я першим чатуватиму.

— Ну як? — спитала Кхара, коли Тоббл пішов на горбок стежити за тим, що робиться довкола. — Ренцо правду казав?

— Аж надто, — відповіла я. — Може, він і крадій, але чесний. І до броду нас вивів.

Кхара пирхнула.

— Зранку вирушаємо, може йти на всі чотири вітри.

— А якщо він захоче з нами?

— Навіщо? — спитала Кхара. — У нас, імовірно, марний похід на пошуки тих, хто лишився з твоїх родичів. А потім що? Ми навіть і самі ще не придумали.