Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 54)

— У лицаря кінь загубив підкову. Він усе бурчав про це, поки мене смажив.

Кхара кивнула.

— Це добре, якщо ти кажеш як є.

— Я завжди кажу як є.

— Це його трохи сповільнить. А якщо ми будемо скакати щосили й пригнемося... — Кхара потерла очі. — Ну, принаймні вбивати нас йому доведеться довше.

І тут до нас підскочив брудний слинявий клубок закошланої шерсті.

— Собако! — зрадів Ренцо. Він витяг із зубів тварини закривавлений шматок тканини. — Бачу, приніс нам даруночок від лицаря. Молодець, друже.

Собака побачив мене і підскочив, став обнюхувати, сопти й махати хвостом у такому захваті, від якого аж ставало ніяково.

— Ти йому подобаєшся, — сказав Ренцо.

— Не взаємно, — буркнула я, відштовхуючи Собаку, щоб той не розцілував мене в морду.

Я приклала руки до рота й закричала щосили:

— Рятуйте! Допоможіть! — після чого тихо звернулася до товариства: — А тепер треба тікати.

І ми побігли.

Ренцо їхав на одному з коней, що віз припаси, Кхара з Тобблом — на Валліно, я — на своєму коні Тіньо-крилі, з яким у нас уклалася домовленість: поки я не смикаю за поводи й не галасую, він люб’язно погоджується мене везти. Поряд бігли Лови-Удачу і Собака.

Ми мчали щодуху. Ранкова зоря тільки займалася: червоне й помаранчеве проміння просочувалося з-за обрію, але сонце ще не вставало.

Я час від часу покрикувала:

— Рятуйте! Допоможіть!

Я розважила, що Блідій Варті потрібно буде щонайменше п’ять хвилин, аби скласти речі, осідлати коней і поскакати за нами, щоб зрозуміти, чому й від чого нас треба рятувати.

Також я сподівалася, що на цей час Лицар Вогню вже зловив свого коня.

Важко було сказати, чим це скінчиться й наскільки великі наші шанси. Проте, казала я собі, мій план піти від Мурдано спрацював. Напевне. От, може, й цей спрацює.

А може, й ні. Адже, коли сонце зійшло, я розгледіла позаду Бліду Варту лише за півліги від нас — шістьох ставних вершників на найшвидших і найвитриваліших конях Недарри.

Лицаря Вогню досі не було.

— Попереду ріка! — гукнула Кхара.

Нюх підказав мені, що вона не помиляється.

— Чи бачиш міст? — спитав Ренцо.

Кхара трохи піднялася в стременах і подивилася вперед.

— Ні.

— Чудово, — буркнув Ренцо, і я відчула, що це з розряду тих жартів, яких я не розумію: людина каже геть протилежну річ до того, що думає, а проте не бреше.

— Вибачай, якщо це не зовсім той порятунок, якого ти сподівався, — сказала Кхара до хлопця таким самим тоном.

Ми наблизилися до ріки, яка сяяла червоним у ранковому сонці. Із жахом я зрозуміла, що ріка широка й ніде немає навіть ознаки мосту чи переправи. А може, вона неглибока й можна перейти вбрід?

Я почала вигадувати, що сказати Блідій Варті. Наприклад, що на нас напала фелівета. Чи що тераманти вилізли з-під землі. Вони, можливо, повірять, що ми запанікували. А можуть і не повірити.

Хай там як, шанси в нас були не дуже великі. Коні Блідої Варти швидші за наших. І вони невпинно наздоганяли нас.

Кхара вилаялась — і я зрозуміла чому. Лицар був не позаду, а попереду. Якось він здогадався, куди ми будемо тікати.

Він сидів на коні між нами і річкою.

Позаду — Бліда Варта, попереду — Лицар Вогню.

— Може, повернемо назад? — крикнула я.

На мій подив, Кхара мені посміхалася.

— Ти не припиняєш мене дивувати, Биш. Ні! Ні, назад ми не поскачемо, розумна дейрно, — ми рушимо просто вперед!

Кхара зрозуміла те, що до мене не дійшло. Лицар бачив нас, Бліда Варта теж. І хоча все пішло не зовсім так, як я очікувала, вони помітили одне одного.

Ані добірні вояки Мурдано, ані Лицар Вогню не думали про нас. Принаймні в ту мить.

— Рятуйте! — закричала я, розвертаючись у сідлі, щоб мене почула Бліда Варта. — Він хоче нас убити!

Я знала одне: Бліда Варта має чітку вказівку берегти моє життя, доки нам не зустрінуться інші дейрни. А в Лицаря Вогню й справді був такий вигляд, ніби він зібрався вбити нас — тим більше що саме такий намір він і мав.

— А тепер, — сказала нам Кхара, — ми буцімто щойно побачили перед собою лицаря. Завертаймо праворуч!

Я закричала. Ми смикнули поводи праворуч і пригнулися, наче й тим заохочуючи наших скакунів бігти швидше.

Лицар дав коню остроги й поскакав навперейми.

Бліда Варта була вже близько.

І — о диво! — Лицар Вогню і Варта мали зустрітись одне з одним раніше, ніж наздогнати нас.

Я глянула через плече. Лицар підняв свій спис і навів його на Варту. З наконечника вихопилася вогненна дуга. Вояки розступилися, але вогонь крутнувся в повітрі й погнався за одним з двох гуртів.

Рідкий вогонь налетів на першого вартового й огорнув його.

Кінь скинув вершника і, нажаханий, помчав геть. Палаючи, вартовий упав на землю.

Але бліді вартові теж були не безпорадні. Двоє, які перебували найближче до лицаря, вихопили арбалети й почали стріляти на скаку.

Важко було не замилуватися їхнім умінням.

Полетіли стріли. Одна мимо. Друга влучила лицарю в праве стегно.

Двоє вартових вихопили мечі й погналися за лицарем.

Ті троє, які ще скакали за нами, розвернули коней і помчали на місце битви. Тим часом другий вояк із їхнього загону вже загорівся від вогняного списа.

А ми тим часом швидко наближалися до ріки. Вода була така каламутна, що її глибину не вгадаєш.

Кхара сповільнила Валліно.

— Можемо пошукати міст чи переправу або ж сподіватися, що вона неглибока.

— За півліги на захід є брід, — сказав Ренцо.

Кхара похитала головою.

— Та й тут, здається, не дуже глибоко.

— Ну коли хочеш — пробуй тут, — запропонував Ренцо. — Але готуйся пливти.

— Та хто ти такий узагалі? — спитала Кхара.

— Той, кого врятували твої друзі лише з тим, щоб потім усі опинилися між Блідою Вартою і Лицарем Вогню. А ти хто?

— Я той, хто дав тобі коня, — відрубала Кхара. — І якщо ти збрехав про брід, я тобі серце мечем протну!