Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 56)
Ренцо повернувся вночі з повним мішком. Він вивалив його вміст на стіл у шинку при заїзді, і я тільки ахнула, скільки цінних речей він набрав: срібна чаша, жмені золотих прикрас і більш буденні речі — одяг, дерев’яні миски, глиняний посуд.
— Хто міг лишити срібло? — спитала я, роздивляючись чашу.
— Ті, хто збирався повернутися, — відказав Ренцо. — Люди це ховали. Деякі сховки були дуже вигадливі.
— То чому ж ти так швидко їх знайшов?
Ренцо підморгнув мені, але звернувся до Кхари.
— Показати?
Я кивнула, а Кхара вдала, що не чує.
Ренцо заплющив очі, став непорушно, звісивши руки вздовж тіла, і, дивлячись у нікуди, промовив:
Раптом на підлозі з’явилася лінія сріблястого світла. Ми вражено дивилися, як вона зміїться між столами до шинкваса, де стояли глеки й пляшки. Тоді лінія метнулася вгору стіною і зупинилася на одній з дощок, якими була оббита стіна, — цілком звичайній і неприкметній.
Ренцо підійшов до тієї дошки й придивився. Вийняв з кишені короткий сталевий інструмент, у якого один кінець був плаский, а другий — гачкуватий. Він піддів дошку спочатку пласким кінцем, потім гачком — і вийняв її.
За дошкою була ніша. Там лежали келихи тонкої роботи, пляшечки з рідкісними приправами й перцем. Таємне багатство господаря заїзду.
— Ти займаєшся теургією, — сказала Кхара до Ренцо.
— У моїй справі це річ помічна, — відказав він.
— Не... — почала Кхара, аж тут до кімнати вскочив Тоббл.
— Вогонь! — вигукнув він. — На півдні!
— Може, хтось багаття палить, — з надією промовила Кхара.
Тоббл замотав головою.
— Ні! Цей вогонь рухається. Наче хтось ляскає вогняним батогом.
Ми залишили село за п’ять хвилин: про добрий нічний відпочинок лишалося тільки мріяти.
Лицар Вогню був живий.
55
На північ
Ренцо виявився корисним супутником, це мусила визнати навіть Кхара. Він набагато краще за нас знав місцевість.
Ми вже дійшли до холодного, туманного морського берега і продовжили рухатися на північ.
— Ніколи не чув, щоб острови самі собою плавали, — сказав Ренцо, коли ми їхали невеликим ліском.
Я неохоче показала йому свій малюнок.
— Оце ви туди зібралися, люди-звірі? — розсміявся Ренцо. — За малюнком? Малюнком з легенди?
— Хочеш — іди іншою дорогою, — буркнула Кхара.
— Та ви ж за мною скучите, — відказав Ренцо. — Ну й у мене вже була історія з цією вогняною бляшанкою, досі димом пахну, — він провів пальцями крізь волосся. — Ось гляньте, що він зробив із моїми прекрасними кучерями, все обсмалив!
На березі було вже не таке безлюддя, як при дорозі, оскільки ніхто тут не очікував, хцо Мурдано, якщо збереться на війну, піде цим шляхом. Проте рибальське село, куди ми прийшли, як видавалось, зовсім нещодавно відбило напад піратських людоловів. Чоловіки тут ходили із саморобною зброєю: ціпами, сікачами й палицями, з яких рясно стирчали цвяхи.
Правду казав Мурдано: на північні землі часто налітають пірати й розбійники. Але правда також і в тому, що коли сюди зрідка забрідають солдати, то поводяться не набагато краще за грабіжників.
— Чи не скажете, що є звідси на північ? — спитала Кхара у згорбленого діда, який лагодив сіть, сидячи біля поваленого дерев’яного пірса.
— На північ? — він похитав головою. — Там дикий край, повний лютих звірів і людей не кращих. Нічого вам, паничу, туди їхати. Там, крім смерті, ловити нема чого.
Позаду Лицар Вогню.
Попереду — розбійники й люті звірі.
Шлях небезпечний, а в кінці — майже напевно, розчарування.
Печаль навалилася на мене й тисла. А ця мандрівка ж, по суті, моя. Усі решта тільки допомагають мені й мене захищають. Ось я, останниця на останній смужці землі.
Я нагадувала собі, що Арактік вірила в чутки про існування інших дейрнів. Але покладати надію на чутку, ще й таку, якій вірить шалена і зла людина... Чи цього досить, щоб день за днем рухатися вперед?
Берег ставав дедалі більш кам’янистим, високі скелі тут прорізали численні річки й струмки, падаючи додолу красивими водоспадами. Ми їхали понад цими скелями заввишки в сотні футів і не бачили там нікого ні з людей, ні взагалі з панівних видів — хіба що десь пролітала скопа чи інші рибоїдні раптидони.
Щогодини, щодня світ порожнів, ставав більш диким і більш не схожим на той, який ми знали. Навіть сіл уже не стрічалося — ні населених, ні покинутих. Де-не-де під скелями можна було помітити хатину, де ночували рибалки, але й такі житла були порожні.
Погода була непривітна, дедалі більше холодало.
З моря постійно дув вітер, і ті поодинокі дерева, що нам траплялися, стояли покручені й голі. Починався край лисих пагорбів і голого каміння, рівнин, порослих похмурою меч-травою, мілких озер. Безрадіснішого краєвиду я собі й уявити не могла.
— А чому взагалі будь-які істоти можуть прямувати сюди? — уголос спитала я.
— Більшість істот, що йдуть у Віаґато, прямують углиб материка, не туди, куди ми, — промовила Кхара, — Вони зупиняються на великих вологих луках. Там росте якийсь рідкісний бородатий мох, яким вони харчуються. Принаймні так кажуть учені. Насправді ніхто точно не знає.
— Це вони що, через півсвіту йдуть моху поїсти? — здивувався Ренцо. — Краса яка.
— Ну й паруватися, — з ледь помітною усмішкою додав Лови-Удачу.
— А цікаво, куди летять крилаї? — промовила я, раптом подумавши про Майю, про той день біля вулія меднів. Здавалося, це було цілу вічність тому.
— Мабуть, ніхто не знає цього, Биш, — сказала Кхара.
Після години крутого підйому ми опинилися там, звідки стало видно величезні, порослі соснами гори Сово — хребет, що лежав між Недаррою і Дрейландією.
— Що ми знаємо про Дрейландію? — спитала я Лови-Удачу, поки ми роздивлялися цей краєвид.
— Мало знаємо, — відказав він. — Ми знаємо, чи радше вважаємо, що там мешкають інші панівні види. Що там є багато породжень чорної теургії: чудовиська, големи, крижані створіння, що ходять, як люди.
Тоббл вирячив очі:
— Крижані створіння?
Лови-Удачу кивнув.
— Кажуть, Дрейландією править чаклун.
— А навіщо Мурдано хоче з ним воювати? — спитав Тоббл.
— Бо люди дивні, — відказав кіт.
Я відчула запах диму, і Лови-Удачу — теж. Ми озирнулися й побачили, як горить порожній рибальський табір, який ми проминули кілька годин тому. Від землі до неба здіймався стовп диму — сірий до сірого.
Здавалося, ми йшли без упину. Лицар Вогню не давав нам відволіктися від мети — але на цій голій і практично ніким не населеній території ми майже не знаходили нічого їстівного. Ті запаси, що видав Мурдано, скінчилися — частину ми з’їли, а частина загубилася під час квапливої втечі. Час від часу Кхара, Лови-Удачу і Ренцо ходили добувати їжу. Зазвичай вони приносили дуже мало, а бувало, що й нічого.
Одного разу Собака побіг кудись, принюхуючись до твердої землі, і за кілька хвилин притяг хирлявого льодяного щура, дуже пом’ятого й заслиненого.
— Який чудовий зразок ти приніс нам, Собако, — сказав Ренцо. Він був схильний надміру хвалити цього брудного дворнягу.
Ренцо простягнув руку, щоб узяти в нього це криваве місиво, але Собака мав на думці інше. Він підскочив до мене, щосили махаючи хвостом, і поклав щура біля моїх ніг.