Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 57)
— Це подарунок, — пояснив Ренцо. — Він хоче дружити.
Я подивилася на щура: в ньому вже кишіла біла черва — і відіпхнула його ногою.
— Я не настільки голодна, — сказала я.
— Ти б хоч подякувала! — дорікнув Ренцо. — Ви ж майже брати.
Я злегка, мимохідь погладила Собаку по голові. Він схопив свого щура і потім кілька годин носився з ним у зубах.
Коні змучилися. Ми теж — і з кожним днем проходили дедалі меншу відстань. Щоночі, знайшовши тихе місце для табору, ми в темряві бачили, як десь позаду горить полум’я. Я сподівалася, що в тих далеких вогнях не горять безневинні люди, від яких лицар намагається добути відомостей про те, куди ми пішли.
Ніби й цього замало, попереду були ще більші небезпеки. Із наближенням до кордону з’являлося дедалі більше ознак того, що війська проходили цим шляхом на північ — певна річ, завойовники Мурдано. По собі вони лишали сміття, порожні ящики, холодні сліди вогнищ, десь — труп коня, який так і лишили гнити ігри дорозі, де він упав.
— А ти певна, що ми йдемо в правильний бік? — якось на нічному привалі запитав Тоббл. — І як ми дізнаємося, що вже близько?
У мене відповіді не було. Та й ніхто її не мав. Вирішили поки що просто йти берегом на північ.
Ми заночували там, де зупинилися. Ніхто вже не міг і кроку ступити далі. Розклали жалюгідне багаттячко під крутою скелею, де невтомний переслідувач, сподівалися, нас не помітить. Вечеряли трав’яним чаєм і гірким варивом з диких корінців, тим самим збиралися й поснідати.
Я прокинулася вночі — шлунок у мене завивав — і вилізла на верхівку скелі над нами. Вона була не дуже висока — може, втричі вища за Кхару. Я сподівалася побачити, чи наблизився до нас лицар, але з моря наповз густий туман, заволік усе й навіть місяць перетворив на пухнасту кулю, схожу на кульбабку в її останні дні.
Підійшов Тоббл, і я допомогла йому вилізти до мене.
— Не спиться, Тоббле?
— Живіт не дає, — відказав він.
— І мені теж.
— Биш...
— Так?
— А ти думала, що робитимеш, коли знайдеш плавучий острів і ту загублену колонію дейрнів?
Я зітхнула:
— Тоббле, ти ж розумієш, наскільки це малоймовірно, правда?
— Але ж може бути! — не відступався він. — Тільки от чи не виходить, що ми, ну, ведемо лицаря просто на них?
Раніше я про це теж замислювалася. Власне, ця думка мучила мене ще від виїзду з Саґурії. Лицар прибрав Бліду Варту, але багато в чому ці вартові нас і захищали. Принаймні їм не давали наказу нас убити, хоча й наказували знищити майже всіх дейрнів, які нам зустрінуться, окрім зовсім невеликої кількості.
Здається, в Лицаря Вогню був свій задум.
Ми його перехитрували й утекли — і йому це не сподобалося.
Він ішов за нами багато ліг, та й сам, може, йде лише за півліги від нас, хоча кінь у нього без підкови, а ми старанно ховаємося на привалах. Зараз він не має наміру здаватися.
— Який у нас вибір? — спитала я. — Підемо назад — лицар нас уб’є. Лишимося тут — або помремо з голоду, або лицар нас уб’є. Підемо вперед — може, нічого й не знайдемо, а потім або помремо з голоду, або лицар нас уб’є.
— Похмуро ж ти вперед дивишся, — сказав Тоббл, намагаючись утримати веселий тон; йому це не вдалося.
— Якщо ми підемо вперед і зустрінемо дейрнів, то в них щонайменше буде що поїсти. А може, навіть чим його перемогти.
Я зупинила себе. То здавалося якоюсь сміховинною фантазією. Я просто уявляла собі колонію дейрнів — ото ніби вони можуть перемогти одного з найстрашніших людей на світі.
Налетів вітерець, розвіюючи пасма туману. Я подивилася на південь, вишукуючи вогонь, що мав виказати лицаря. Нічого не було видно.
— Поглянь! — крикнув Тоббл, показуючи на північний схід.
Я подивилася туди й побачила вдалині два... три... чотири вогні.
— Кхаро! — гукнула я.
Вона вмить підбігла до нас. Ми показали туди — і Кхара довго дивилась, а тоді поглянула на мене з несподіваною усмішкою на лиці.
— То не лицар. Це вогні, над якими смажиться і в’ялиться м’ясо. Друзі мої, це — Зебара.
56
Зебара
На той час я вже значно більше знала про людські житла. Я була на острові Урсіна і в Саґурії. Проходила меншими містечками й селами. Бачила, які вигадливі люди в цій справі.
А потім я побачила Зебару.
На цій майже позбавленій дерев землі люди будували свої оселі з земляної цегли. Споруди нагадували половину дині, були заокруглені зверху, мали одні низенькі двері й вузьке вікно. Дим виходив у дірки в даху такого примітивного житла.
Селище-порт, здається, будували без жодного плану — будинки, крамниці й усілякі майстерні стояли абияк, і їх хоч-не-хоч з усіх боків оточувала багнюка. Центральна будівля — теж із заокругленим дахом, тільки значно довша — розташувалася приблизно посередині селища. Її прикрашали роги велелося, вовчі шкури й вибілені кістки великих риб.
Вочевидь, мешканцям цього місця морське судно було значно важливіше за будинок. У вузькій бухті тулилися десятки різних суден: рибальські, швидкі на веслах контрабандистські і щонайменше один корабель недаррських піратів з імператорським дозволом. На кожне із суден на плаву припадав ще й десяток вибілених сонцем і сіллю, напіврозвалених суденець із поламаними щоглами, з яких звисали рештки канатів і вітрил. Усюди стояли грубо зроблені рами, де сушилися сіті або над димом коптилася риба.
Як зазвичай, я «перетворилася» на собаку — цю штуку при справжньому собаці в нашому гурті втнути було складніше. Місцеві нас зустрічали щирою цікавістю й майже без ворожості — то були брудні, насуплені й небезпечні на вигляд люди. Я багато бачила таких, у кого на лобі було випалено тавро «З» — «злодій», «К» — контрабандист, «Б» — браконьєр; багато в кого були відрізані вуха, подекуди навіть кисті рук чи ноги. На диво багато зебарців замість руки мали гак або замість справжньої ноги — дерев’яну, зроблену з товстої обтесаної палиці.
Таврування, як пояснила Кхара, — то найлегша кара в Недаррі: того, хто скоїв серйозніший злочин, прирікають на задушення. За піратство найлегша кара — каліцтво, а решта набагато гірша.
Зебара була місцем темним і страшним, але де в чому вона мене й радувала. Якщо є на світі такі люди, що, поглянувши на них, Лицар Вогню замислиться, чи варто мати з ними справу, — то це зебарці, збіговисько злочинців і дезертирів.
Ми купили сушеної риби й жадібно з’їли її надворі, заливаючи її невідчепну солоність хтозна-скількома кухлями джерельної води.
Поки ми їли, до нас повагом підійшли троє людей із допитливими й підозріливими поглядами. Кожен мав при собі кілька видів зброї: ножі, палиці, китобійні гарпуни та дерев’яні кувалди, якими забивають палі.
— З чим ви сюди приїхали? — спитав нас загальною говіркою чоловік із таким акцентом, що важко було розібрати слова. У нього бракувало одного ока, і замість нього він вклав в очницю тонкої роботи полив’яне око, сліпа зіниця якого весь час дивилася праворуч.
— Ми дещо шукаємо, — сказала Кхара.
— І що ж?
— Ми прибули з острова Урсіна, — легко збрехала вона. — Тамтешні великі вчені доручили нам піти в подорож і розвідати, чи правдивою є легенда.
— Яка легенда? — спитав одноокий. Говорив він іще недовірливо, але, почувши про острів, трохи випростався.
— У давніх книжках пишуть про острови, які самі плавають, думають. Живі острови.
Троє перезирнулись, і в мене серце підскочило. Вони щось знають.
— Скільки дасте за відповідь? — поцікавився одноокий.
Кхара безпорадно підняла руки.
— Як бачите, нам немає чого віддати.
— У вас є коні, — зауважив той.
— Коні не продаються, — із жалем у голосі сказала Кхара. — Це дарунок Мурдано.
Це ім’я не покращило настрій одноокому.
— Тут Мурдано влади не має, — сказав він і сплюнув. — Він що, захищає нас від розбійників? Ні. Посилає флот, щоб не підпускати до нас дрейландських піратів? Ні. Він міг би принаймні підкупити натітів, щоб ті не давали нападати на нас із моря. Та ні ж бо — він усі гроші вбухав в армію для війни, яку точно програє.
— Але все-таки, — сказала Кхара, — ми не своїх коней віддати не можемо.
— То і я не маю чого вам сказати, — одноокий заткнув великі пальці за мотузяний пояс і зробив уперте обличчя, хоча на Лови-Удачу все-таки нервово поглядав.
— А якщо відомостями? — сказав Ренцо. — Я дещо знаю — і ви дещо знаєте.
— Що ж ти знаєш? — спитав одноокий. — Ну ж бо, ти перший.
Ренцо кивнув, не зваживши на попереджувальний погляд Кхари.