Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 58)

— Сюди наближається велика небезпека.

Одноокий зневажливо пирхнув:

— Подумаєш — у нас тут завжди небезпека.

— А от і ні, — сказав Ренцо. — Бо просто зараз за півліги позаду нас скаче Лицар Вогню і палить усе на своєму шляху.

Маска байдужості впала з трьох брудних облич. Одноокий відсахнувся й зробив рукою обереговий жест.

— Отак, — Ренцо передражнив його, — ви лицаря не зупините — він просто вам селище спалить дощенту.

— Це ви нам привели сюди Лицаря Вогню?! — крикнув ще один із трьох зебарців.

Ренцо похитав головою.

— Не кажіть дурниць. Він об нас і рук бруднити не стане. Ні, — зітхнув хлопець,— по-моєму, йому просто закортіло вбивати. Він ледь не підсмажив мене — а я цих людей майже не знаю, я взагалі не з того острова. Я... — він витримав драматичну паузу, — простий злодій.

Передчуваючи обурення від зустрічі зі злодієм, Кхара взялася за руків’я меча. Але Ренцо добре розумів, із ким розмовляє. На цих людей «учені» особливого враження не справили, а от злодій уже був своєю, гідною довіри людиною.

— Ну от я й дав вам корисні відомості, — сказав Ренцо. — Якщо ви розумні люди, то сядете швиденько на свої човни, сховаєте все добро й попливете в море.

Одноокий кивнув:

— Атож, так і зробимо.

— Ну, тепер ваша черга, — сказав Ренцо.

— Я бачив острови, які рухаються, — сказав одноокий. — їхнє місце ніколи не вгадаєш. Можуть бути швидкими і пливти кілька днів без упину — за тиждень долати навіть п’ятдесят ліг.

Ренцо посміхнувся:

— Але...

— Але, — неохоче продовжив одноокий, — я вчора рибалив неподалік затоки Ребіт. Землею це дві-три ліги на північ, а тоді трохи півостровом пройти до місця, що зветься Провалина. Звідти має бути видно один з тих островів.

Я вже не могла стриматися.

— А таких, як я, ви не бачили?

Одноокий роззявив рота, побачивши, що я розмовляю. Він показав на Собаку:

— А цей теж у вас говорить?

— Ні, — роздратовано відказала я. — Він собака.

— А хто ж тоді... — одноокий похитав головою. — Та нехай. Моя відповідь: ні, не бачив я собак, які ходять на задніх лапах і розмовляють. — Побачивши відчай у моїх очах, він додав: — Звичайно, до островів ми не підпливали.

— А чому? — спитала Кхара.

— Багато хто вважає, що живоострови — це боги. Інші — що там живуть усякі люті звірі й потвори. Треті вважають, що хто ступить на такий острів — того з’їдять навіть не звірі, а тамтешні дерева.

— Чудово, — буркнув Ренцо.

Кхара кивнула.

— Дуже дякуємо за відомості. Ми рушаємо далі. Вам краще сховатися, поки лицар проїде, якщо хочете жити.

— Удачі вам! — гукнув Ренцо, коли ми рушили. — Вам вона стане в пригоді, — додав він пошепки.

— А нам іще більше, — відказала Кхара.

57

У хащах

За кілька монет, що «знайшов» Ренцо, ми купили харчів у зебарців, які вже несли на човни свої речі: кошики, глеки, прості знаряддя праці, нехитру їжу — сушену тріску й водорості, дрібні картоплини — в кого були. Коням ми змогли запропонувати тільки трохи моху, що їм не смакував, але підкріпитися вони змогли.

За дві ліги на північ ми зупинились, озирнулись і побачили: Зебара горіла ясно й гаряче — вогняні батоги шмагали будинки та покинуті судна. Хай як швидко рухалася наша ватага, усе одно це було занадто повільно.

Ми завернули до густого високого ялинника. Дерева стояли щільними рядами і не пропускали сонячне проміння, якого й так було замало. До того ж із дерев звисали виткі рослини — їхні чорні стебла плелися по землі, а тоді лізли на стовбури. Деякі з ялин було майже не видно за тими лозами.

Великі й люті іклани — дикі вепри, що водилися в лісі, — уже зібралися були напасти на нас, але, побачивши Лови-Удачу, розбіглися. Птахів тут було мало: все більше піноходки й водорізки. Раптидон зустрівся тільки один — він був старий і на нас уваги не звернув.

Півострів звужувався, доки стало видно воду з північного й південного боків від нас. Але одноокий казав нам дійти до його кінця, до якоїсь Провалини.

— Ми на півострові, Лицар Вогню женеться за нами. — сказав Кхарі Ренцо. — Як, по-твоєму, ми від нього втечемо?

— Я гадала, в тебе є блискучий план, — пирхнула Кхара. — По-моєму, ти з легкістю втручаєшся в розмови й домовляєшся.

— Та ну,—усміхнувся Ренцо. — Якщо мене зловлять коли-небудь, то затаврують як злодія, а не повстанця.

Кхара оглянула місцевість, прикидаючи відстані; тут півострів помітно звужувався. Вона зупинилася. Тоді з помітною неохотою жестом підкликала Ренцо.

— Які заклинання ти знаєш?

Він знизав плечима:

— Усілякі злодійські. Засліпити спалахом світла, напустити в кімнату туману, з упертим замком домовитися — але якщо я скористаюся відмичками. Ну і можу відволікти чиюсь увагу, зробивши так, щоб в іншому місці зашуміло.

— Зараз це не допоможе... — розмірковувала Кхара. — Гаразд. Ось у нас є час. Тут відстань, ну, двісті футів від північного до південного краю. Тут ми й поставимо пастку.

— Що поставимо? — пожвавився Ренцо.

— Пастку, — сказала Кхара з упевненістю, якої насправді не відчувала. — Використаємо оці в’юни, через які ми весь час перечіпаємося. Зробимо з них сіть.

— Так він же її пропалить, — сказав Ренцо.

— Гмм, — сказала Кхара. — Так. Ну, працюймо!

Ми кинулися висмикувати рослини й стягати їх докупи. Тоббл командував виплітанням із довгих пагонів сіті, що її ми натягли між деревами на відстані, яку Кхара оцінила в п’ятдесят футів. То була важка й, звичайно, безглузда справа, як весь час казав Ренцо. Але все одно він старанно плів сіть із усіма.

Я сумнівалася, що з цього щось вийде. Але в ході справи до мене дійшло, що задумала Кхара. Ця старанно сплетена сіть мала відволікти лицаря. Адже за кілька кроків далі півострів перетинала розколина з крутими стінами. Вона неглибока — навіть не в повний людський зріст — і не спинить лицаря та його коня. Хіба що вони її не помітять.

Кхара рубала мечем міцні гілляки, ділячи кожну на частини, довші за її зріст. Коли вона почала гострити палиці з обох кінців, то я зрозуміла, чого вона хоче.

— Биш, — сказала Кхара, витираючи піт із чола, — залазь на це дерево й подивись, чи іде лицар.

Ми, дейрни, добре лазимо по деревах. Але фелівети це вміють ще краще, тому я здивувалася, чому вона вибрала мене. Я з легкістю вилізла на ялину — висоти я не боюсь — і висунулася над лісовим верховіттям. Видовище було страшнувате: на багато ліг лежав туман, а з нього витикалися сіро-зелені верхівки дерев.

Я виглядала на обрії ознак диму. Напружила слух і глибоко вдихнула, винюхуючи повітря. Але вітер віяв повз нас із півночі на південь — і мені пахло тільки смолою та морем.

— Нічого не бачу, — гукнула я. — Я злажу.

— Ні! — наказала Кхара. — Сиди. І хай що станеться, не злазь і мовчи.

Із жахом я зрозуміла, що вона робить: намагається тримати дорогоцінну останницю дейрнів у якомога більшій безпеці.

Я не хотіла відсиджуватися в безпеці. Хотіла боротися разом з усіма.

— Я не дозволю їм загинути через мене, — уголос промовила я.

Останній раз роззирнувшись і принюхавшись, я полізла додолу. Мені було добре видно край півострова — до нього п’ять хвилин ходу. Мені здалося, що ми на краю світу. Далі лежав нескінченний океан, поцяткований білими бурунами.

Я помітила острівець інших дерев — не похмурих ялин, а живих, кольорових, у червоному, жовтому, світло-зеленому листі — немовби крихітний забутий сад на краю лісу.

Мене накрила хвиля самотності. Ця кольорова пляма нагадала мені єдиний дім, який я знала, — теплий, лагідний південь, де кочувала моя зграя.

Дім, якого я, може, ніколи не побачу.

Я почала спускатися (Кхарі доведеться з цим рішенням змиритись), аж тут помітила дещо дивне.