Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 60)

— Куди? — спитала, як завжди, практична Кхара.

— На північ.

— Значить, на Дрейландію, — відзначив Ренцо, вилазячи з ями й витираючи руки об штани. — Якщо туди йти, то доведеться спочатку обминути прикордонну варту Мурдано, а потім ще й не потрапити під руку прикордонній варті Дрейландії. І не забуваймо: у горах тут холодно. Дуже-дуже холодно.

— Боїшся? — насмішкувато спитала Кхара. — Чого ж. Тебе ніхто й не просить.

— Не просить? — Ренцо звів брову. — А ти взагалі коли-небудь ходила через Сово? Перевали знаєш? Які там звірюки водяться, знаєш?

Кхара нічого не сказала.

— Гадаю, ні, — мовив Ренцо. — Ну а я через Сово ходив. Деякі дороги знаю. І ще я бився зі сніговими червами й лишився живий.

— Хоча лицар збирався тебе засмажити, а ми врятували, я не дуже розумію, чого ти хочеш іти з нами, — сказала Кхара. — Що злодію робити в майже приреченому на поразку поході, де вмерти дуже ймовірно, а здобич знайти — не дуже?

— Ну не лише зі здобичі злодій живе, — сказав Ренцо. — Можна й по-іншому. Наприклад, домовитися йти за воїном, який пізніше пообіцяє винагороду.

Чути про себе «воїн» — це, вочевидь, не могло не лестити Кхарі. Але все ж вона не збиралася приймати таку гру, та й не була готова йому довіряти.

— Я не маю чого запропонувати у винагороду.

— Гмм, — спокійно відказав Ренцо. — А ти розумієш, що я за тобою потім весь час ішов до самого острова?

Кхара тільки рота роззявила.

— Але навіщо? — спитала я. — І будь ласка, не ганьбися — кажи правду.

Ренцо знизав плечима:

— Ось тобі правда, хоробра дейрно: я побачив меч. Справжній меч. Злодій учить теургію — корисні заклинання. І серед іншого я вмію бачити крізь ману, яка охороняє цінні речі. Коли я вперше побачив Кхару, то помітив, що в неї є дуже цінний меч, хоча й не одразу розпізнав, звідки він такий узявся. Існує багато зачарованих мечів, на яких накладено охоронні закляття. Мабуть, ти пам’ятаєш: я пробував його купити. Коли це не допомогло, то пішов за вами слідом, сподіваючись украсти його.

— Ти й Биш хотів купити, — сказав Тоббл.

— Так вона теж дуже цінна.

— Ти зрозумів, що вона — дейрн? — спитала Кхара.

— Звісно, — всміхнувся Ренцо.

Кхара дістала меч і навела його вістря на Ренцо.

— Хоч раз спробуєш викрасти цей меч — він у тебе буде не в руках, а в серці.

На Ренцо, здається, така погроза великого враження не справила, він просто милувався блиском і сяйвом зброї.

— Дейрно, будь мені свідком, що я кажу правду!

Я кивнула.

— Я злодій. Я б радо вкрав будь-який інший меч. Будь-який у світі меч. Але навіть у жалюгідного злодюжки є честь. І я людина не темна: знаю легенди, знаю давні поеми. Я знаю, хто ти, Кхарассанде Донаті, і знаю, що в руках твоїх меч, який носить ім’я Світло Недарри.

Кхара опустила меч.

— Понад те, — продовжив Ренцо, — я знаю історію свого роду. Ми завжди були ворогами Мурдано, ми жили при межі. Але мій прадід бився на Давноминулій війні як простий піхотинець — і коли він уже був на межі загибелі, його супротивнику відтяв голову меч Світло Недарри.

Кхара поглянула на мене — і я кивнула. То була правда.

І тут Ренцо зробив таке, чого від легковажного злодія годі було чекати. Він став на коліна й схилив голову.

— Я простий злодій, не вартий довіри, ненадійний і, — він широко всміхнувся, — не здатний поводитися пристойно. Але я готовий своїми скромними силами служити живій спадкоємиці Донаті, що володіє Світлом Недарри. Буду служити тобі, якщо побажаєш.

І тут уже Кхара зробила таке, чого я б ніколи від неї не чекала. Вона не стала сміятися чи глузувати з Ренцо. Її обличчя було ще серйознішим, ніж у бою.

— Чи присягаєш слухатися мене в усьому? — спитала вона.

— М-м-м, — сказав Ренцо. — А можна майже в усьому?

Тоббл пирхнув і швидко затулив лапкою рота.

Кхара глибоко вдихнула.

— Гаразд, тоді по-іншому. Чи обіцяєш ти робити все, що можеш, аби вести, обороняти й захищати Биш, Лови-Удачу і Тоббла?

— Так!

Я не могла сказати, чи буде Ренцо це робити, але він мав такий щирий намір.

— А те саме щодо мене? — спитала Кхара.

— Навіть тоді, коли ти цього не бажатимеш, Кха-рассанде Донаті, я буду вірним. І... ну, є доволі велика ймовірність, що виконуватиму твої накази.

Кхара поклала свій меч йому на плече так, що маленьким рухом могла б відрубати голову.

— Я не маю могутності, щоб назвати тебе лицарем, — сказала вона. — Але приймаю тебе на службу.

Кхара торкнулася лезом другого плеча Ренцо, а тоді серединою леза — маківки.

Останній удар був не зовсім символічним. Ренцо смикнувся. Я могла б повірити, що це сталося ненароком, але, знаючи, як Кхара володіє мечем, зрозуміла, що випадкових рухів вона не робить.

— Тепер підведись, — наказала Кхара.

Ренцо підскочив на ноги, усміхнувся й сказав:

— Рушаймо.

Ми з Кхарою перезирнулися.

— Треба зробити ще одну річ, — мовила вона.

І усміхнулася Тобблу.

60

Церемонія

Ми всі притихли, і в цю чудову мить я, здається, почула, як калатає серце нашого любого друга-вобика.

— Тоббле, — сказала Кхара. — Тут нам потрібні твої знання.

— Мої? — здивувався Тоббл.

— Твої, — підтвердила Кхара. — Здається, ніхто з нас не знає, як проводити одну церемонію.

Тоббл нахмурив брови.

— Що?

— Я так розумію, що стибілярія — це такий обряд, який переводить вобика в дорослий вік як визнання його, ну, гідності. Ось перед нами найдрібніший розміром у нашому гурті, який не має ні таких зубів, кігтів і швидкості, як Лови-Удачу, ні легендарного меча; який хоч і належить до роду істот, яких колись давно сприйняли як менш вартісних, напав не на одного, а навіть на двох солдатів Блідої Варти, а також здійснив чимало інших подвигів, виявивши мужність і вірність.

Із Тобблом щось коїлося. Він відкривав і закривав рот без жодного звуку. Його щоки тремтіли. Хвости шалено крутилися, як у якогось дурнуватого спанієля. Груди важко здіймалися з кожним подихом. З очей потекли сльози.

— Чи є тут хтось, хто має сумнів у стійкості, чесності, доброті й мужності цього вобика? — спитала Кхара. — Чи вважаєте його гідним?

— Надзвичайно гідним! — мовив Лови-Удачу.

— У цю маленьку шкурку набито без міри сміливості! — додав Ренцо.

Тоббл звернувся до мене, і мені раптом відібрало мову. Я обійняла товариша.

— Ти більш ніж гідний, — здушено промовила я. — Більш ніж сміливий, більш ніж вірний. Ти мій брат, Тоббле!