Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 59)

Кольоровий гайок рухався.

Не хитався й не ворушив гілками під вітром, а рухався.

Рухався!

Мені казали сидіти на дереві й мовчати.

Але ж Кхара не казала, на якому саме дереві треба бути. Я розпустила перетинки й перелетіла між гілля на сусідню ялину.

Так, кольорова латка ворушилася.

Я перелетіла на наступне дерево, раптом опинившись на краю півострова, і там переді мною був зовсім не сад.

Там, на відстані не більше ста футів, був острів.

Острів плив на диво швидко.

Як живий.

58

Останній бій

У ту мить мені страшенно хотілося мати такий гострий зір, як у раптидона.

Я напружувала погляд, витягала шию, звішувалася з дерева. Чи там не видно гнізда або іншої оселі?

Щойно я відкрила рот крикнути про цю новину Кхарі, як почула: через ліс пробирався великий звір — кінь.

Сюди щодуху мчав лицар.

Я завмерла, не знаючи, що робити. І тієї миті краєм ока помітила на острові якийсь рух.

Серед дерев хтось був.

Удалині хтось рухався.

І його грація була мені знайома.

Хтось розпустив перетинки й полетів.

Захопившись, я вибігла на край гілки. Вона зігнулася й тріснула під моєю вагою.

Сто футів над водою. Та звісно, з такої висоти я сто футів пролечу!

Як я туди прагнула. Мені було треба туди.

Острів плив дуже прудко. Якщо я зараз не стрибну, то проґавлю свою можливість.

Я зібралася. Напружила м’язи.

І тут почувся крик вобика.

Я відірвала тоскний погляд від острова й озирнулася: чорноту лісу розітнув струмінь вогню.

Один стрибок.

І битва, поразка в якій очевидна.

Там був хтось подібний до дейрна. Мабуть, дейрн. Заради цього я подолала таку відстань, цього так жадала.

Мені тільки й треба було, що розпустити перетинки.

Я стрибнула. Злетіла вниз і приземлилась.

Я була дуже близько від западини, де вже стирчали гострі кілки, які забила в землю Кхара.

Я витягла свій до смішного малий меч і стала чекати. Серце моє калатало, подих перехоплювало.

Крізь сіть я бачила його. Лицар був тепер вельми брудний. Кінь його зморився. Але спис і далі метав живий вогонь.

Я проскочила повз Тоббла й закричала шаленим голосом:

— Ти мене шукаєш!

Лови-Удачу стрибнув із високої гілки, випустивши пазурі й вишкіривши зуби, — але кінь відскочив назад, і кіт не зміг збити лицаря, тільки лишив червоні смуги на боці скакуна.

Кхара з криком кинулася на ворога із засідки ліворуч — з-під тієї руки, в якій лицар не мав списа. Але вогонь був не єдиною його зброєю. Він вихопив палаш. Проте Кхара встигла вдарити першою, розрубавши броню на його лівому стегні. Лицар не міг влучити в неї лезом, але вдарив в обличчя руків’ям меча. Кхара впала на спину, з її носа потекла кров.

Тим часом ззаду до коня підскочив Лови-Удачу разом з Ренцо й Тобблом. Скакун відчув це — і метнувся вперед.

— Дивись, це я, Лицарю Вогню! — закричала я. — Я — та останниця, яку ти хочеш убити!

Я була вже сама не своя. У мені сидів якийсь шалений звір, повний ненависті й страху, — це він вигукував погрози, коли я махала мечем.

Лицар розвернувся й метнув вогонь назад. Лови-Удачу відскочив, його хвіст димився.

Лицар навів спис на сіть між нами.

Здавалося, немов переді мною розверзлося пекло. Вогонь наче не палив, а пожирав нещасну сіть із лоз.

Кхара добре вгадала, що лицар мав самовпевнену вдачу й був звичний до легкої перемоги, — тож він кинувся просто вперед.

Кінь проскочив палаючу сіть, і, на мій подив, вогонь перед ним розступився. Лицар проскочив сіть, яка потріскувала й розсипалася.

Я чула його переможний крик.

Але розступився тільки вогонь, а не дим.

І дим приховав нашу пастку.

Лицар підняв забороло, засміявся з мене — і тут же впав у яму, що наїжачилася гострими кілками.

59

Прохання злодія

Нічого в житті я не бачила жахливішого, аніж грізний Лицар Вогню і його кінь, пробиті наскрізь гострими палями. Лицар загинув одразу. Кінь, якого протинали п’ять кілків, ще іржав і бився, але був приречений.

Кхара поглянула на Лови-Удачу — і той її зрозумів. Він зіскочив у яму, обережно, по-котячому, уникаючи гострих кілків. Зайшов за спину великого звіра й запустив свої ікла в кінську шию, одразу поклавши край стражданням.

Щойно кінь затих, Ренцо обережно спустився в яму. Він зняв з лицаря шолом — і виявилося, що під ним насправді людське лице. Просто людина. Мертва людина.

Ренцо познімав з лицаря все, що той мав цінного, і викинув ті речі з ями — хоча гарний перстень поклав просто собі в кишеню. Пошукав у сідельних торбах, дістав їжу, флягу з водою, мапу, ковдру, запасну підкову й точило.

Ми з Кхарою і Тобблом спостерігали за ним, не дуже схвалюючи це, але й не бажаючи його зупиняти. Їжа нам потрібна. Хоч би й узята в мерця.

— Ти звідти нічого не бачила? — спитала в мене Кхара.

Я подумала, чи не збрехати. Це було для мене новиною. Я могла б сказати: «Ні, нічого не бачила». Якщо скажу правду, то змушу всіх продовжувати цей тяжкий шлях.

Простою брехнею я, можливо, могла б дати друзям свободу.

Але що це за дружба, яка тримається на брехні?

Ксіал ренаррісс. У правді — сила.

— Я бачила острів, — сказала я, дивлячись на всіх по черзі. — Він рухався.

Тоббл аж запищав від радості.

— Який я радий за тебе, Биш!