реклама
Бургер менюБургер меню

Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 52)

18

Лови-Удачу ширше розплющив очі:

— І ти теж?

Я знизала плечима й похитала головою, наче не вірила власним словам. І це було так.

— Я... але нічого. Тільки відчуття якесь.

— Щось ніби вітерець ворухнув гілку, а тепер ця гілочка лоскоче твою підсвідомость?

Я всміхнулася:

— Так,саме так. Але ж я певна, що нічого тут такого...

— Ні, Биш. Ти сподіваєшся, що нічого, але не маєш певності. Якби ти була певна, ти б так і сказала.

Я кивнула на Валліно. Він жував з торби овес, а Кхара з Тобблом підкладали хмиз у багаття. Але Валліно раз у раз здіймав голову, пряв вухами, роздував ніздрі.

Його вуха вказували понад дорогою туди, де здіймався димок, — там палили багаття бліді вартові, — але не прямо на них, а трохи вбік. Ось приблизно там мені й «заворушилася гілка».

— Я там пройдуся, — мовив Лови-Удачу. — Коли всі поснуть.

— Можна я з тобою?

— Можна, — погодився Лови-Удачу. — Але, найімовірніше, ти потім пошкодуєш.

І вже доволі скоро я їхала на спині Лови-Удачу, а він біг, потім ішов, а тоді скрадався в темряві. Я намагалася не торкатися опіків, які ще не зажили й боліли.

Вітер дмухав то в один бік, то в інший, не даючи нам піти на запах. Іноді ми зупинялись і просто ди-хали, вбираючи пахощі землі: мох і лишайник, трава, граніт, зів’ялі квіти, послід дюжини різних видів істот. І ще дещо.

Біля нас було щось — і ми не були певні, що воно таке.

— Ти врятувала мене двічі, — мовив Лови-Удачу. — Коли б я жив за Законом вобиків, то мав би рятувати тебе за це цілих шість разів.

Я розсміялася:

— А ти вже не раз і рятував!

— Тоббл не дурницю каже, — задумливо промовив Лови-Удачу. — Хоч і про той самий закон порятунку життя. І що вобиків безпідставно сприймають як нижчих. Вони дрібні й на вигляд смішні, але це не причина вважати їх абиким.

— Це давня несправедливість, — сказала я.

— Тоббл — неабихто, — зауважив Лови-Удачу.

Тишу розітнув якийсь звук. Ми обоє застигли на місці.

— Людина кричить? — спитав Лови-Удачу.

Я кивнула. Ми побігли на звук і сповільнилися, почувши другий зойк — цього разу ближчий і ще більш пронизливий.

Ми поступово почали розуміти, що діється: попереду палав вогонь.

— Почекай тут, — прошепотів Лови-Удачу.

— Я думаю, з тобою мені безпечніше.

Лови-Удачу, пригнувшись, рушив уперед — тихо, по-котячому. Навіть я зі своїм гострим слухом, сидячи на його спині, ледь чула, як подушечки лап торкаються землі. Висока трава навколо, здавалося, й не шелестіла; навіть коли він перестрибував невеликі яри, звуку було не більше, ніж від падіння подушки на підлогу.

Вітер перемінився, і до нас долинув недобрий запах.

Вогонь. Дим. Палене м’ясо.

Розум казав мені, що, може, то просто мисливець смажить здобич.

Але серце знало: діється щось значно гірше.

52

Живий вогонь

З-за наступного каменя ми побачили, як похмуре полум’я доїдало те, що колись було невеликим хутором. Три грубо збудовані людські хатини тліли й димили. Один чоловік ще лишився в живих. Він висів, розіпнутий між чотирма молодими деревами за руки й ноги, а під ним світився і тлів жар.

Поряд стояв високий чоловік, і в його обладунку відбивалося полум’я.

— Лицар Вогню? — прошепотіла я і відчула, як напружився Лови-Удачу.

Я принюхалась і замислилась. У цьому повітрі мою увагу привернув якийсь тонкий, але ніби впізнаваний струмінь — людський запах, який швидко розвіявся. А отой жахливий дух у повітрі — чи не собачий то запах?

Я дійсно впізнала запах лицаря — ту моторошну загрозу, від якої ми насилу врятувалися на півдні від Саґурії. Чи досі він служить Арактік? Чи відомо йому, що Провидицю позбавили посади й засудили? Чи він уже служить іншим панам?

Немов читаючи мої думки, Лови-Удачу сказав:

— Він переслідує нас, щоб помститися.

— Помститися?

— Ми від нього втекли, а лицар, який дозволяє так себе принизити, довго в лицарях не ходить.

Підвішений чоловік кричав від болю та гніву.

— Хочете — тримайте мене тут, доки засмажусь. Я не знаю, де вони!

Голос жертви був дивно знайомий, хоча коли людина так кричить, важко її впізнати.

— Вірю, — сказав високий чоловік.

— Тоді відпустіть!

Лицар розсміявся. Він трохи відійшов від вогнища й приніс суху гілляку. Кинув її у вогонь. Сухе листя, яке на ній ще лишалось, одразу спалахнуло. Мені стало не по собі: я розуміла, що чоловік над вогнем помре. І це, мабуть, стане для нього полегшенням.

Лицар заспівав:

Печи, смали,

Та не спали,

Хай стогне й не згоряє.

Кусай, лижи,

Тримай на межі,

Що в смерть не відпускає.

Вогонь, який розгорівся, наче зменшився й став поглинати нове паливо повільніше.

Пісня була заклинанням до живого вогню. Лицар хотів, щоб його бранець помирав повільно.

Я злізла зі спини Лови-Удачу. Ми перезирнулися, мовчки, без слів прикидаючи, що робити.

Ми обоє розуміли, що втручатися в таке — річ безглузда.

Але ми маємо це зробити.

Я дивилася, як Лови-Удачу випускає кігті й готується випробувати свою долю з цим лицарем. Без сумніву, кіт теж бажав помститися: адже саме цей лицар так обпалив йому боки.

Я поклала руку на плече товаришу й мотнула головою.

— Ми не повинні завдавати шкоди лицарю, — прошепотіла я, хоча й була певна, що той нас не чутиме.

— Що?