Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 44)

Коли на зміну дню прийшов вечір, Кхара повела нас на високу гірку в надії озирнути, що чекає попереду.

Із цієї висоти я вперше побачила гори Перріччі — довгий ряд вершин, на яких весь рік не тане сніг. Вони подібні до нескінченного муру — і я зрозуміла, чому Кхара вирішила ризикнути й піти через Саґурію.

Але подих мені перехопило саме від вигляду міста, що лежало попереду. Я й гадки не мала, що люди здатні збудувати щось таке величне.

— Ось вона, — мовила Кхара, — Саґурія.

Місто розкинулося на відносно вузькій смузі рівної землі — між морем на сході і горами на заході. Наче за чародійним заклинанням, хмари ненадовго розійшлись, і з-за них до землі спустився стовп сонячного проміння.

— Кажуть, що протяжність мурів міста — сім ліг, — мовила я.

Кхара нічого не сказала. Вона ворушила рукою, немов прокладаючи нам шлях.

— Треба десь тут заночувати. А зранку зможемо вийти на шлях за півліги до південної брами.

Я слухала її упіввуха, не зводячи очей з міста. Вражено споглядала клиноподібне підвищення, яке на сотні футів здіймалося над містом посередині, наче кам’яний причал чи, може, мис. Ця маса каміння ніби виростала з північного муру, але мури збудовані людьми, а це... таке створити нікому не до снаги. То була крута скеля, що здіймалася від північних мурів, обрамлена прямовисними прискалками, а там, де на ній утворювалося широке рівне місце, стояв палац. Спуск від палацу був уже зроблений людськими руками: вирубаний у камені узвіз, сягаючи землі, одразу переходив у широку вулицю. Обабіч того довгого узвозу були вирубані також пласкі тераси, на яких стояли крамниці й великі будинки, пофарбовані в червоно-коричневий, вохристий і світло-рожевий кольори.

Нагорі цього дива природи розкинувся сам великий палац — мішанина будівельних стилів, що свідчила про його давність: кожне покоління намагалося залишити в ньому свій слід, прибудувавши десь вежу, баню чи зубчастий мур.

Від цього видовища дух захоплювало. Палац був неймовірно старий і, попри строкатість вигляду, сповнений величі. Острів здивував мене до глибини душі, але тут усе було в багато разів більше й свідчило про великі багатства та грізну могутність.

— Навіщо людині, яка владарює над усім цим, чіпати дейрнів? — спитала я.

— Його турбують не дейрни, — відказала Кхара. — Його цікавить тільки влада.

— І що, людей більш нічого не цікавить, крім влади?

Кхара погладила мене по спині.

— Не всіх людей, Биш. Просто більшість із них.

Вона гадала, що каже мені щось підбадьорливе. Натомість змусила мене замислитися. Імовірність, що дії багатьох людей можна пояснити жагою влади, — це дуже цікаво. Це цікаво і може стати в пригоді.

43

Бліда Варта

Уночі лило як з відра, так що наш скромний прихисток на ніч — ми гуртом втислися в неглибоку печеру — практично не рятував. Зранку, промоклі до кісток і голодні, ми рушили в дорогу. Перебрели повну води канаву й вийшли на шлях. Чудернацький у нас був вигляд, навіть при тому, що Кхара вдавала хлопця, а я — собаку. Але приховати того, що люди мандрують у товаристві фелівети й вобика, було неможливо. Дивно, але я видавалася найменш підозрілою особою з усієї компанії. Ідучи на чотирьох, я цілком переконливо грала свою роль, а до собак ні в кого питань немає.

Ми повзли з черепашачою швидкістю, тому що злива де-не-не змила частину бруківки. Один міст над струмком, який шумував після дощу, ледве тримався. Варта біля нього стежила, щоб подорожні переходили чітко по одному, але особливої уваги на нас ніхто не звернув.

Відчуваючи дедалі більшу втому й досаду, ми брели спочатку через групи кривобоких хаток, які з часом збиралися назватися селами, потім через брудні села, які з часом збиралися назватися містечками, і дісталися містечка, що звалося відповідно до своєї ролі — Застава.

У цьому найближчому до зовнішнього муру Саґурії поселенні було повно складів і стаєнь, весь час туди-сюди проїжджали великі й малі вози, навантажені всіляким добром. Усю їжу та інші потрібні товари, що відправляли до Саґурії, збирали й розподіляли на Заставі. Це місто було і слугою, і постачальником столиці.

— Будемо рухатися вперед? — спитав у Кхари Лука. Він стомився не менше за всіх, але наче більше за решту поспішав.

Кхара мотнула головою.

— Коли ми дійдемо до мурів, сонце вже сідатиме, а вночі вулицями ходить багато варти. Краще зайдемо з денним натовпом, як усі.

На останні Кхарині гроші ми винайняли куток у сухій стайні зі свіжою соломою. Заночували там із Валліно.

Поряд у шинку купили простої їжі й накинулися на неї, мов дикі звірі. У стайні пахло стайнею, але порівняно з багатьма нашими ночівлями то було просто розкішне місце.

На жаль, там було повно коней, і для фелівети місця не лишалося. Валліно вже звик до Лови-Удачу, але величезний кіт міг налякати решту коней. Довелося Лови-Удачу іти спати в дровітню за шинком.

Принаймні ми вперше за довгий час просохли.

— Ти бував у Саґурії? — спитала я Луку, коли ми розмістилися.

— Так, — відповів він. Потім, коли я нічого на це не сказала, Лука почекав і додав: — Мої родичі тут мають справу. У нас маєток за кілька ліг на захід.

— А ти б не хотів їх навідати, коли ми вже тут? — спитала я.

— Ні, — коротко відповів Лука.

Це була перша неправда, яку я від нього почула. Розпізнати її було легко — все одно як помітити, що кіт гавкнув. Але пояснити — складніше. По правді, я могла зрозуміти, чому хлопець, який утік із теплого місця на острові, аби допомогти якомусь чужому дейрну, міг зовсім не потішити родичів своєю появою.

— Ти когось знаєш у Саґурії? — поцікавилась я.

Лука примружився:

— А чому ти питаєш?

— Я думала, може, хтось би міг нам допомогти, — наївно мовила я.

Лука подивився просто на мене.

— Нікого я не знаю в Саґурії такого, хто міг би нам допомогти.

Він ретельно дібрав слова — не заперечив, що когось знає, а ствердив, що не знає, хто може допомогти. Але після того відійшов від мене, тож далі його розпитувати не вдавалося.

Наступного дня ми вийшли дуже рано — було похмуро, зате сухо.

Одразу після Застави стало видно мури Саґурії. Вони важко нависали над нами — збудовані з темно-сірого базальту, заввишки в десять людських зростів. Праворуч видніло далеке море в білих бурунах.

Південна брама являла собою високу арку між двома масивними круглими вежами. На зубчастих верхах веж і мурів стояла ціла лава солдатів. Мені було видно їхні шоломи й кінці списів.

На брамі стояло кілька вартових — перевіряли вози на контрабанду, допитуючись у подорожніх щодо мети прибуття в місто і — за словами Луки — отримуючи мзду.

— У мене вже жодної монетки не залишилося, — сказала Кхара.

— Я з ними поговорю, — викликався Лука. — У мене є оце.

Він дістав з-за пазухи ланцюжок, що висів у нього на шиї, і показав нам срібний талісман — тонкої роботи срібну рибку.

— А це для тебе не дуже дорога річ? — спитав Лови-Удачу. — Люди дуже високо цінують речі. Особливо золоті й срібні, — він намагався приховати легку зневагу.

Лука знизав плечима:

— Життя дорожче.

Коли ми дісталися воріт, Лука вийшов наперед. Ми бачили, як він відвів офіцера вбік і заговорив із ним. Я напружила вуха, але нічого не почула, хоча й помітила, що Лука взяв у руку свій срібний талісман і показав вартовому. Що тоді зробив вартовий, я не розгледіла за спиною Луки.

Хай там як, а це допомогло. Лука дав нам знак проходити. Я мала б заспокоїтися. Але щось вартові весь час ніби вдавали, що не дивляться на нас. А коли ми пройшли в браму, то я озирнулася й помітила, що вони стежать за нами.

Зайшовши в браму, я одразу зрозуміла, за що Саґурію називають неприступною. Грізний базальтовий мур був тільки зовнішнім захисним колом. У п’ятдесяти кроках від нього пролягав ще один — шорсткий, із рожевого коралу. Придивившись, я помітила, що його поверхня всіяна гострими кораловими гілками, кожна загнута вниз, наче дзьоб раптидона, щоб завадити всякому, хто спробує приставити драбину до внутрішнього муру.

На горі коралової стіни сиділи химери з роззявленими ротами. Я подумала, що це ринви, але Лука сказав, що вони призначені для того, щоб поливати загарбників кип’ятком чи рідким вогнем.

До наступної брами нам треба було пройти чверть ліги проти годинникової стрілки по траві між мурами. Там вартові тільки перевірили, чи немає в нас зброї на кшталт арбалетів. До мечів їм було байдуже — поглянувши на Кхарину іржаву зброю, вони тільки глузливо посміхнулися.

Меч Луки викликав більше цікавості, бо скидався на солдатський — яким насправді й був. Проте блідий і худий Лука, схоже, не здався їм надто небезпечним, і коли він назвався студентом, вони тільки зареготали.

Уже за кораловим муром починалася столиця. Вона зовсім не скидалася на веселе й місто на острові. Тут і чоловіки, і жінки ходили опустивши очі й старалися не дивитися на незнайомців надто пильно. Матері міцно тримали дітей за руку. Знайомці не весело віталися, а якось лякливо кивали одне одному.

Крамниці нам на очі траплялися — але все якісь дуже невигадливі й безрадісні. Будівлі, здається, мали однаковий нудний бурий колір. Саґурія була місцем поважним, люди в ній ходили смутні, наче зігнуті під невидимим тягарем, і лякливі.

Принаймні таке я бачила на подолі Саґурії. Між будівлями де-не-де було видно скелю-мис і великі яскраві, кольорові кам’яниці, на яких навіть поблискували золоті оздоби.