Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 42)
Відчувала, що треба кудись скерувати звіра. Хоч якою це було дурницею, я полізла вперед по шиї ґарліана й схопила його за край довгого лівого вуха. Смикнула його, сподіваючись, що воно послужить чимось на зразок поводу.
На превеликий мій подив, звір і правда метнувся ліворуч, розштовхуючи своїх братів і сестер.
Озирнувшись знову, я побачила, як повз пронісся лицар, навіть не глянувши на мене. Він і далі гнався за Валліно разом зі своїм розумним вогнем.
Ні Кхари, ні Луки, ні бідолашного Тоббла я не бачила. Але розуміла, що допомогти їм не можу.
Я була ціллю. Куди я, туди помчить і лицар, і весь загін.
Удалині стомлений Валліно сповільнився. Розвер-нувся боком — і стало видно, що на його спині нікого немає.
Лицар тут же спинився. Не з конем він мав битися.
Він трохи підвівся в стременах, роззираючись довкола. Шукаючи мене. Я відволікла його від Лови-Удачу, але нічого не могла вдіяти, щоб спинити солдатів, які оточать і вб’ють Кхару, Тоббла й Луку.
Я відчайдушно хотіла їм допомогти, але нічого, нічого не могла зробити — хіба що помахати лицарю з глибини стада. Він опустив спис. На мій подив, спис просто всмоктав назад у наконечник увесь вогонь — як горобець з’їдає черв’яка.
Тепер вогонь лицарю не допоможе. Якби він до нього вдався, стадо б кинулося бігти ще безладніше. Та й розумів він, певне, що бойовий кінь не зможе швидко проскочити між ґарліанами.
Я заплющила очі, намагаючись не уявляти, як переб’ють моїх друзів.
Моїх друзів, які загинуть через мене.
Ось і знову хтось загине, а я втечу.
Мої батьки, брати, сестри.
Моя зграя.
А тепер моя нова сім’я.
Ось хто вони мені, з болем у серці зрозуміла я.
Кхара, Тоббл і Лови-Удачу стали для мене новою сім’єю.
А тепер я їх втрачу назавжди.
41
«Ксіал ренаррісс»
Скільки мене ніс на спині ґарліан, не знаю. Як далеко мене занесло, теж.
Я заблукала в страхіттях наяву, мене мучила провина.
Я одна.
Я залишилася сама-одна, коли день скінчився, і стадо, яке на той час уже заспокоїлося й повернулося на свій шлях, рушило далі на північ.
Я плакала. Плакала за матір’ю і батьком, за сестрами й братами, за своєю зграєю. Плакала за хороброю Кхарою і вірним Тобблом. Плакала за Лови-Удачу, моїм неймовірним другом-феліветою.
За Лукою мені не плакалось, але все одно мені було його шкода. Я просто так з ним і не встигла подружити — надто він був загадковий і відсторонений. Але й він загинув через мене.
Якоїсь миті того вечора я зісковзнула зі спини ґарліана й упала у вічні трави. Сон перетворив мій жаль і розпуку на моторошні жахіття, де залізо розрубувало обличчя.
Мені снився мій малюнок — моя дурненька, дитяча мапа плавучого острова, де буцімто ще живуть дейрни.
Снився Дейлінтор, який читав давній вірш:
Мені снилося, що низько наді мною пролетів птах, покружляв і злетів у небо.
Коли мене збудило сонце, я лежала на спині на кам’яному пагорку, навколо якого потік ґарліанів розходився на два рукави.
Я точно пам’ятала, що впала не на камінь, а в траву.
Чи мені й це наснилося?
І тут на мене накотило якесь дуже знайоме відчуття, знайомі й близькі запахи: людина і... фелівета?
Я здригнулася й побачила Тоббла, який підносив міх з водою до мого рота.
— Тоббле?! — аж заверещала я з радості.
Тоббл усміхнувся:
— Ти попий спочатку. Розмови потім.
Я спрагло пила.
Глибоко віддихувалася.
Обіймала Тоббла.
І тут я побачила Кхару, Луку, Лови-Удачу й Валліно — усі вони зібралися на цьому острівці серед моря ґарліанів.
— Як... що... як?
Мабуть, щось таке я промовила кілька разів, а ще не один раз втерла сльозу.
Мої друзі. Моя нова сім’я.
Вони були живі — але неушкодженими їх я не назвала б.
На хутрі Лови-Удачу видніли підпалини, де на чорній шкірі поблискувала засохла кров. У Кхари були перев’язані широкою стрічкою ліва рука й одне коліно. У Тоббла до крові порвалося праве вухо.
— Як? — допитувалася я. — Хоча все одно для мене те, що ви живі, — це щастя неймовірне!
— Ворони! — сказав Тоббл. — Солдати пробилися до нас із Кхарою... ну... ти б це бачила!
— Ворони? — перепитала я.
— От саме тоді, коли я подумав, що Кхарі кінець... — продовжив він, аж захлинаючись. — Вона билася з трьома солдатами... А тут ворони...
— Ворони. Оці птахи чорні? — перепитала я.
— Вони, — підтвердила Кхара. — Нападу з повітря солдати не чекали. Ворона людину вбити не може, але може виклювати очі, порвати вуха, шию, горло.
— Рорід? — здивувалася я.
Лука, який, схоже, й сам не знав, як це розуміти, сказав:
— Раптидони прямої влади над воронами не мають. А проте... — він знизав плечима.
— У людей — собаки, а в раптидонів — ворони, — пояснив Лови-Удачу. — Ворона — птаха розумна. Корисна й ніби ні при чому.
Я не зрозуміла:
— Ні при чому?
— По-моєму, старий Рорід — птах хитрий, — сказав Лови-Удачу. — Він не хоче помітно, безпосередньо своїми силами чи силами своїх підданців допомагати нам — а ворони що? Він може сказати, що ніякого стосунку до них не має.
Я вказала на рани Лови-Удачу. Вони були жахливі.