Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 37)

Одного дня ми не змогли вирушити вночі. Кхара, яка вийшла на розвідку, помітила, що шлях перекрили люди Мурдано. Обходити їх довелося глушиною — а це ми могли робити лише засвітла. Зрештою згаяли два дні.

Наступного разу Кхара після розвідки прийшла до табору мовчазна й похмура, в неї тремтіли руки. Вона принесла щось, загорнуте в плащ офіцера Мурдано. Згорток вона вручила Луці, і він, розгорнувши, побачив там короткий меч, кинджал та пару сандаль: міське взуття Луки вже розвалювалося.

На питання, де вона це взяла, Кхара не відповідала.

І ми не стали допитуватися. Криваві плями на її сорочці вже розповіли нам достатньо.

Наступний день ми провели в лісі, де між молодою паростю мари звивався струмок із приємною прісною водою. Лови-Удачу влігся на осонні й одразу заплющив очі. Ми вмостилися неподалік на траві, раді можливості перепочити, але в Кхари на думці було інше.

— Луко, Биш, ходіть зі мною, — сказала вона вже добре знайомим нам серйозним тоном.

Ми послухалися. Ми тепер усі слухалися Кхари, навіть Лови-Удачу, який часто ходив з нею на розвідку чи полювання. Не можна сказати, що між ними з’явилися якісь душевні стосунки, — у фелівет дружба не є частиною культури, — але взаємна повага, безумовно, була.

Лови-Удачу розплющив одне око й позіхнув:

— Хай щастить, — посміхнувся він.

— А в чому нам має щастити? — спитала я, але Лови-Удачу вже знову заснув чи принаймні вдав, що спить.

— А я? — спитав Тоббл, намагаючись нас наздогнати.

— Звичайно, ходи з нами, Тоббле, — запропонувала Кхара, хоча було зрозуміло, що брати його з собою вона не планувала.

Кхара привела нас на рівне місце, де земля була всипана листям. Дала солдатський меч Луці, який узяв його в руки, мов отруйну змію.

— Биш, — звернулася до мене Кхара. — Тобі оце.

«Оцим» був кинджал, який вона... знайшла. У руці він відчувався доволі химерно. Адже його робили для значно ширшої за мою людської руки.

— Я вас обох навчу користуватися цими речами, — Кхара дивилася на нас рішуче, але голос виказував деякий сумнів.

Ми з Лукою злякано перезирнулися, потім одночасно ковтнули й одночасно кивнули. У мене вже спітніла долоня — ще до того, як Кхара закінчила речення.

— Луко, ти перший, бо вищий на зріст, — сказала вона, і я полегшено видихнула. — Основний рух — удар униз. Меч тримаємо ось так.

Кхара показала це руками, але меча з піхов не діставала. Та я все одно з мимовільним страхом і зачаруванням спостерігала за нею. Хоч яким він здавався іржавим і погнутим, переді мною був справжній меч Кайнора — Світло Недарри.

— Дві руки на руків’ї, — продовжила Кхара, — ось так. Перед супротивником ставимо ліву ногу вперед, тримаємо рівновагу.

Коли Кхара побачила, яку незграбну позу зобразив Лука, вона ледь стрималася від того, щоб роздратовано зітхнути. Підійшла ззаду й покрутила його лікті та стегна, доки стійка її влаштувала.

— Меч тримаємо вертикально, — пояснювала Кхара — Ну ж бо, Луко, ти ж дуже розумний хлопець, інакше ти б до Академії не потрапив. Вертикально. Ти ж знаєш, як це?

Він знав.

— Ліву руку на руків’я. Тримай руків’я біля грудей. Добре. Тепер руки вперед — і спрямовуй вістря на супротивника. Так йому важче завдати тобі удару. Крок уперед погою, яка позаду, — і трохи вбік.

Луці більш-менш вдавалося виконувати її вказівки.

— Тепер, — мовила Кхара, — завдай удару вниз по шиї супротивника.

Лука невпевнено глянув на неї, моргнув і зробив рух мечем униз.

Кхара змусила Луку повторити так десять разів. Тоді сказала:

— Добре. Тепер спробуй зі мною.

Лука мотнув головою.

— Але ж я не хочу зробити тобі боляче!

Кхара засміялась, і, як завжди, я здивувалася, наскільки мені приємний цей мелодійний звук. Вона дістала меч, який — мабуть, тому, що вона не гнівалася, — приховував свою істинну натуру.

— Спробуй.

Лука спробував, і вона легко зупинила його клинок.

— Постарайся.

Цього разу Лука бив швидше. І ще швидше. Невдовзі, спітнілий, відчуваючи досаду, він ударив зненацька, цілячись у шию Кхари.

Вона відмахнулася мечем від його клинка, як від набридливої комахи.

— Ну, студенте, відпочивай, — піддражнила його Кхара. — Тепер ти, Биш.

Я ледь не проковтнула язик.

— Я готова, — промовила я, намагаючись говорити невимушено.

Кхара стисла губи, придивляючись до мене.

— Для тих рухів, яких я вчила Луку, ти замала — і це може бути перевагою. Солдатів Мурдано вчили битися з людьми мечем, з феліветами — списом, з терамантами — сокирою, з раптидонами — стрілами. Битися з дейрнами вони не навчені. У них немає досвіду бою з істотою, в якої голова на рівні їхніх грудей.

Я кивнула, наче все втямила. Хоча мені не було зрозуміло.

— Тут треба підійти по-іншому, — Кхара обійшла навколо мене. — Так, напевне, треба використати переваги твого зросту. Спочатку стань так, як Лука. Ноги на ширині плечей, ліву вперед, кинджал — ну назвімо його мечем — вертикально. Що це слово значить, тобі студент, якщо треба, пояснить.

— Дуже смішно, — буркнув Лука.

— Тепер ти тримаєш меч вертикально й стрибаєш уперед, цілячи в землю біля ніг супротивника, а меч і далі тримаєш вертикально.

— Що? — перепитала я.

— Луко, — попросила Кхара, — зроби бойову стійку.

Він зробив. Кхара присіла, тепер вона була приблизно мого зросту.

— Ось дивися, солдат готується до контратаки. Він знає, як відбити звичайний удар меча. А до отакого він не готовий.

І з цими словами вона стрибнула під ноги Луці, важко приземлилася й проскочила під його ногами з виставленим угору клинком. Клинок пройшовся якраз по середньому шву штанів Луки.

— Ай! — скрикнув Лука й кинувся перевіряти, чи нічого не розрізано.

— Не будь як дитина! Я тебе не зачепила, — Кхара підскочила на ноги. — А могла б!

Лука кисло глянув на неї. Тоббл хіхікав у лапку.

Я тренувала цей рух, але не з Лукою. Десять разів Кхара веліла мені стрибати, тримаючи клинок угору, і десять разів я падала на лікті й живіт. Потім ми випробовували інший підхід — стрибок із розворотом у повітрі, після якого я падала на плече і стегно. Цей рух був менш болючий і дозволяв мені глибоко полоснути супротивника по внутрішньому боку стегна.

— Якщо влучити в правильну артерію, буде багато крові, — зауважила Кхара так спокійно, наче говорила про погоду.

Вона муштрувала нас кілька годин, і коли вирішила закінчувати, ми з Лукою були вже геть стомлені.

— Мені теж потрібна зброя! — заявив Тоббл.

— Найкраща твоя зброя, Тоббле, — мовила Кхара, — це те, що ніхто не очікує, що ти полізеш у бійку.

— У Тоббла сміливості більше, ніж у нас усіх разом, — сказала я.

Лука розсміявся, але Кхара суворим поглядом змусила його зупинитися.

— Оцей малий вобик кинувся битися з цілим кублом змій, щоб захистити Биш. Сумніваюся, що ти б так зміг, студенте.

— Краще тобі не бачити розгніваного вобика! — попередив його Тоббл.

Лука закотив очі.

— Буду знати, — відказав він, протираючи краєм сорочки руків’я меча. — Хай там як, а чи я готовий зустрітися з солдатом, Кхаро?