Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 32)

Я випростала плечі й знову зосередилася на сцені. Старий чоловік, кволий і згорблений, підіймався сходами, спираючись на двох помічників.

— Це Ферруччі, — сказав Лука.

— Цей старий ошуканець розповідатиме історію мого народу? — обурилася я.

Лука знизав плечима:

— Просто його вважають найбільшим знавцем історії дейрнів.

— Непорозуміння, а не знавець, — прошепотіла Кхара.

Голос у Ферруччі був слабкий, і до мене долинали, на жаль, тільки уривки.

— ...і тоді, в Часи Випробувань, Чарльз Мордан, рурський трибун... війна царств... щоб укласти мирну угоду з Мет’ан Нуром, Верховним Ловцем фелівет... обидві сторони привели з собою по дейрну, щоб пересвідчитись... і зустріч розпочалася... спричинилася до... першої угоди між людьми і феліветами.

Почувши ім’я «Мет’ан Нур», фелівети внизу подали короткий, але грізний рик. Люди спромоглися на такі-сякі оплески, тераманти ввічливо погуділи не призначеними для польоту крилами, натіти поплескали по поверхні води. Раптидони ж ніяк не обізвались.

— ...Третя війна у гирлі... королева натітів... — Я почула її ім’я, але його звуки (клацання, свист і нерозбірлива низка приголосних) дейрнові відтворити не до снаги.

— Я чув про війну, тільки не дуже знав, що це таке, — сказав Тоббл.

Проте не мені було йому пояснювати: я знала не набагато більше. Дейлінтор майже не говорив про війну на наших уроках.

— Війна, — похмуро мовила Кхара, — це коли велика кількість бійців з одного племені, чи міста, чи виду нападає на інших, з іншого міста чи виду, і намагається повбивати їх.

Ці слова були правдиві, але — як я часто помічала в мові Кхари — щось лишалося несказаним. У неї слово «війна» викликало якісь особисті й болісні почуття.

— Хай там як, але зараз війн немає, — додав Лови-Удачу, і у його словах дуже чітко чувся сарказм.

Кхара озирнулася на нього, але нічого не сказала.

Ферруччі далі переказував список війн, перемовин, угод, указуючи на те, яку роль відігравали в них дейрни.

— Безумовно, — промовив він і важко віддихався, — можна сказати... їхня роль була... невід’ємна... без них війна могла би... хід історії.

— Він закінчує, — сказав Лука.

— Звідки ти знаєш? — спитала Кхара.

Лука розсміявся:

— Я писав більшу частину цієї промови. Ферруччі трохи диктував, а решту мав дописувати я.

— Як я могла так вірити, що Ферруччі врятує Биш! — з розпачем вигукнула Кхара. — А я ж гадала, він хороша людина.

— Хороші люди можуть не все життя лишатися такими, — просто відказав Лука, на мить торкнувшись плеча дівчини. Вона сердито витерла сльозу тильним боком руки.

Чуючи ці слова, бачачи сльозу, я раптом чітко зрозуміла: Кхара ніколи б не дала мене скривдити. Вона справді вважала, що Ферруччі мене врятує. Звісно, на платню вона теж сподівалась, але аж ніяк не за мою шкуру. А за те, що я є й живу.

— ...тож із глибоким жалем... кінець виду... великого і... прощаємося назавжди.

Нарешті промова скінчилася. Раптидони загаласували, напевне, вважаючи, що промовцеві, який завершив, треба почути відгук. Людською юрбою прокотився гомін: «зараз... зараз... уже... несуть...», натіти ще більше висунулися з води, щоб краще бачити.

На поміст вийшла лава солдатів. На кожному був червоно-сріблястий стрій вояків Мурдано, але з особливим знаком: зображенням синього ока поверх руни «П».

Із глибини площі з’явилася ще одна лава солдатів: людська юрба перед ними розступалася. За вояками дванадцять міцних чоловіків несли паланкін. Перед помостом вони високо підняли свої розкішні ноші так, щоб двері паланкіна опинилися на рівні помосту.

Надзвичайно злагоджено ті солдати, які вже були на помості, вишикувались у дві лави, а їхній провідник швидко вийшов наперед, відчинив двері паланкіна й відступив убік.

— Ось і вона, — мовив Лука.

Не знаю, що я очікувала побачити. У мене не було жодної гадки, яка з себе має бути Провидиця. Я очікувала таку людину, як Ферруччі, — стару, згорблену, але сповнену певності й гордовиту.

Люди, як я тепер знала, бувають різної форми, розміру й масті, хоча й близько не такі розмаїті виглядом, як фелівети чи раптидони. Це була людина світло-коричневої масті — жінка з чорним, як смола, волоссям, яке сягало їй середини спини. Вбрана вона була в довгу, до кісточок, сукню різних відтінків червоного, гаптовану срібними зірками.

Її відкриті руки були розписані татуюваннями — синіми, червоними, зеленими. Лука пояснив, що ті знаки — це магічні руни й печаті, видимий вияв потужної теургічної сили.

— Кажуть, її неможливо вбити, — сказав він.

— Ну, спробувати не завадить, — не без натяку промовив Лови-Удачу і потягнувся. Він плигнув до нас і, поклавши лапи на підвіконня, окинув оком площу. — Провидиця — не друг феліветам.

Лука поглянув на нього.

— Арактік нікому не друг.

— Я не дуже людей знаю, — промовила я. — Але вона, здається, ще цілком молода?

— Щойно дев’ятнадцять виповнилося, — підтвердив Лука, — Не набагато старша за нас із Кхарою.

Арактік стояла обличчям до юрби, слухаючи радісні вигуки, клекіт і плескання по воді. Тераманти загули крилами й схилили вуса Фелівети мовчали.

— Я почуваюся як удома, — почала свою промову Арактік сильним, грудним голосом. — Я багато років прожила на цьому острові. Багато чого навчилась у великих мудреців усіх видів.

— А на іспитах махлювала, — посміхнувся Лука.

— То вона не така розумна, — сказав Тоббл.

— Навіть не думай вважати її дурною. Вона розумна, підступна, безжальна й небезпечна, — інакшим тоном додав Лука. — І забіяка.

— Ти знайомий з Арактік? — спитала Кхара.

Лука кивнув.

— Коли мені було шість років, а їй — десять, то вона була моєю сусідкою в гуртожитку. І одного разу примусила мене з’їсти мило.

— Мабуть, то на смак було ще гірше, ніж вобик, — додав Лови-Удачу.

— Но! — образився Тоббл. — Може, годі вже! Я вам покажу, які ми смачні!

— Радій, що я кушкою наївся, — сказав Лови-Удачу. — А то взяв би й перевірив.

— Стійте, я що сказав — смачні? — схаменувся Тоббл. — Я хотів сказати «отруйні».

Лови-Удачу хотів був щось на це відповісти, але раптом притих. Ми з Тобблом роззявили роти й завмерли.

— Чуєте? — спитав Лови-Удачу.

Я кивнула. І Тоббл теж.

— Що таке? — спитали обидві людини.

— Хтось іде, — пояснив Лови-Удачу. — І не один.

32

У пастці

— Ви обоє ховайтеся, — сказав Лука нам із Лови-Удачу. — Свою присутність тут ми варті виправдати зможемо, а от про фелівету, не кажучи вже про дейр-на, пояснити буде непросто. Навіть якщо ти вдаватимеш собаку, вони придивляться і все зрозуміють.

Я чула на сходах тупіт принаймні шести пар людських ніг. Нас хтось бачив? Чи це просто звичайний обхід?

У відчаї я стала шукати, куди бігти. Стільці, крісла, столи, дзеркала, скрині... Так, скриня! Лови-Удачу придивився до сволоків угорі й вибрав один — великий, приблизно в два людські зрости над нами. Кіт припав до підлоги, поворушив стегнами — а тоді немов злетів просто вгору й сів на сволок, наче все життя щодня цим займався. Та, напевне, так воно й було.

Я відкрила приладу порохом скриню, в якій лежав битий міллю та цвіллю одяг. Уляглася туди, опустивши віко, — і тієї ж миті па горище ввірвалися люди.

— Гей там! — пролунав грубий голос. — Що тут у вас робиться?

— Ми просто на евмонію подивитись... — почав виправдовуватися Лука.

— Чи ви не знаєте, що будівлю зачинено? Що ви взагалі собі думали?