Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 30)
Мені було чути, як наглядач ходить туди-сюди коридором і на кожному його повільному, важкому кроці подзвонюють ключі.
Чула тихий шурхіт: щури возилися в соломі.
Чула, як десь близько хтось тихо плакав.
Але найсильніше чулася мені луна від слів Лови-Удачу: «Не можна недооцінювати людей у здатності до брехні й убивства».
29
Лука повертається
Уночі мені наснилося моторошне зелене світіння. Я здригнулася, прокинулася й зрозуміла, що то не сон. Переді мною плавала й світилася якась зелена хмара — просто по той бік ґрат.
То було не сонце. І не смолоскип. Я піднялася й наблизилася — це видовище мене тривожило та зачаровувало.
Під світлом я помітила людську фігуру. Щоб її розгледіти, мені довелося примружитися.
— Тихо, дейрно, — сказав хтось.
То був Лука.
Він висунувся з того, що могло бути лише теургічно викликаним світлом, і показав мені ключ. Учений помітно нервував, його очі бігали, коли він сунув той ключ у замок. Двері рипнули й відчинилися.
— Я не дуже сильний у теургії, — прошепотів Лука. — Я вдихнув сон у вухо наглядачеві. Але від гучного звуку він може прокинутися.
Я якомога тихіше підкралася до дверей.
— Куди ти мене ведеш?
— До Кхари. Вона мене переконала, що так краще. Знову я почула не брехню, а певну частину правди.
— Дякую, — прошепотіла я й пішла за ним у темний коридор. А тоді зупинилася. — Ми маємо звільнити ще декого.
— Що?
— У тій кімнаті. Там кіт-фелівета: він знає важливі речі.
— Ти завела друзяку в тюрмі і тепер хочеш, щоб я і його випустив?!
— Так. Будь ласка.
— Фелівета, — промовив Лука. — Безжальний хижак.
Я завагалася. Чи певна я, що це треба?
— Так.
Лука похитав головою, не вірячи власним вухам.
— Ти при своєму глузді?
— Хтозна, — відказала я. — Але...
Я пригадала рішення, які мені здавалися правильними, а виявилися дурницями. І їх було чимало.
Проте якийсь інстинкт — чи, може, просто вдячність за товариство, яке мені склав Лови-Удачу, — підказував мені, що саме так і треба робити.
Я пішла до дверей, за якими сидів Лови-Удачу, і вийшла зі світляної хмари.
— Лови-Удачу! — тихо гукнула я.
Великий кіт зреагував блискавично. Я б не встигла й кашлянути, як його блакитні очі розплющились і він одним легким стрибком опинився біля ґрат, вишкіривши зуби й випустивши кігті. Лови-Удачу був з ланіксів — гнучкий, сильний, чорної масті, тільки на морді видніло кілька тонких білих смужок. Його довгий м’язистий хвіст аж надто нагадував мені змію.
— Що тут? — спитав він.
— Я тікаю, — відказала я. — Хочеш зі мною?
— Тікаєш? — кіт, схиливши набік свою велику голову, придивився до світла. — А, тут чари якісь.
— Так. Маю тобі дещо сказати.
— Ну?
— Якщо я тебе випущу, ти на мене нападеш? Чи на когось із моїх друзів? Це одна... може, дві людини. І один вобик.
— Якщо ти мене випустиш, їм ніщо не загрожуватиме. Принаймні від мене.
— Ти йому віриш? — скептично спитав Лука.
— Так, — відказала я. І швидко додала: — І ще може бути кінь, Лови-Удачу.
— Випусти мене — і я буду тобі служити, як хазяйці.
Я з надією подивилася на Луку, який розпачливо зітхнув.
— Ну що ж, два рази на горло не скарають.
За кілька секунд ми вийшли з підвалів, рухаючись якомога швидше: Лука, вже не осяяний зеленою хмарою, Лови-Удачу і я.
Я повірила котові. Мої інстинкти казали мені, що він говорить чесно. Але після того, як ціле життя я боялася цих велетенських кішок, розслабитися було непросто. Якби Лови-Удачу хотів, то вмить міг убити і Луку, і мене.
Лука повів нас не тим шляхом, яким ми прийшли, натомість ми вийшли на якісь вузькі сходи, минули темний лункий простір, потім знову спустилися сходами, потім дісталися задушливого коридору.
Лука штовхнув двері — і перед нами були Кхара і Тоббл.
Вобик закричав:
— Фелівета!
Кхара схопилася за меч.
— Ні, ні! — скрикнула я. — Це друг!
— Фелівети нікому не друзі, — різко відказала Кхара. — На цьому острові їм віри не ймуть. Та й за його межами також.
— Це так, — відказав Лови-Удачу, і на мить я замислилася, чи не вчинила фатальної помилки. — Ми самітники, не те що ви, люди. Самі по собі, — він злегка посміхнувся, оголивши блискучі зуби, і гордо додав: — Ми полюємо самі.
Тоббл хоробро підійшов до мене.
— На цю дейрну ти не полюватимеш! — тремтливим голосом сказав він.
— Дякую, Тоббле, — підтримала я друга, поклавши руку йому на плече. Я за ним скучила більше, ніж готова була визнати. — Але я довіряю Лови-Удачу.
— Хай там що ви про нас думаєте, а ми, вобики, істоти честі. Я дав слово служити Биш.
— Чудово, — зітхнула Кхара. — Тепер ми ще й фелівету будемо переховувати?
— Що будемо робити? — спитала я. — Є якийсь спосіб утекти з острова?
— Ще нема, — відказав Лука. — Але після евмонії тисячні юрби попруть на пороми й кораблі. То в такій катавасії нам буде простіше.
— То що... оцей нібито похорон відбудеться? — спитала я.
Лука кивнув, дивлячись на Кхару.
— Цього не спинити. Якщо вчені скажуть, що вони помилилися і дейрни ще не вимерли, то втратять прихильність Арактік, а з нею — швидше за все, і захист Мурдано. Арактік — радниця, яку Мурдано найбільше шанує.
Ми пішли геть мовчки, навіть Тоббл замовк. Світанок тільки жеврів. Лука знав дорогу і йшов першим, а одразу за ним — Лови-Удачу. Двоє людей, лютий хижак, смішний вобик і ще не вимерлий дейрн на чотирьох лапах, який своїм існуванням уже становив для когось велику загрозу.
— Лука знає місце, — прошепотіла Кхара.