Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 28)
— Биш, не треба! — пхикнув він.
А Кхарі я нічого не сказала. Що тут казати.
Вона сумно мені всміхнулася.
Ферруччі кивком покликав Луку й прошепотів йому щось на вухо. Деякі слова я почула, але вони були невідомою мені мовою — можливо, недаррською.
Знов-таки на чотирьох я пішла за Лукою сирим коридором. За спиною мені чулася тиха луна від чорних стін: плакав Тоббл, Кхара про щось допитувалася.
27
Ув’язнена
«Сміливіший дейрн, — подумала я собі, — напевне, спробував би втекти».
Але я не бачила, куди тікати: ні дверей, ні вікон, ні коридорів. І нічого такого, що можна було б застосувати як зброю.
Коротше, ніякого сенсу в тому не було. Може, я б і могла втекти від Луки, але навряд чи надовго. Мені це місце невідоме. Я й узагалі мало знаю про людські будівлі.
Я спробувала уявити цю велику вежу. Темниця справді буде під землею?
У якийсь момент Лука зупинився й звернувся до мене:
— Я б попросив тебе не боятися. Запевнив би, що ти в безпеці. Але якщо я не помиляюся в особливому вмінні, властивому дейрнам, то ти б зрозуміла, що це неправда.
Я нічого не сказала, хоча й звернула увагу на його спокійний, майже самовдоволений тон.
Лука йшов далі. Я, лишаючись на чотирьох, брела поряд.
— Я вивчаю в Академії таке явище, як спадна фауна, — промовив він.
Я знову промовчала. Проте Лука все одно продовжив:
— Це нове поняття, запроваджене в Офіційному тлумачнику — недаррському словнику, схваленому Мурдано, — сказав він, примружившись від задуми. — У кожному виданні, здається, вміщують нові слова, які всім треба знати. Наприклад, «евмонія» — похорон виду. Або «останник» чи «останниця» — про останніх представників виду, — хлопець невесело розсміявся. — Ми, люди, вміємо придумувати імена своїм помилкам.
Ми пройшли невеликий майданчик, тоді рушили далі вниз гвинтовими сходами. Вони огинали дедалі ширше коло — спіраль нагадувала закрут морської мушлі.
«Думай, — сказала я собі. — Шукай можливостей — і хапайся, щойно побачиш».
Водночас я пригадала батькові слова: «Щоб дійти, поспішати не обов’язково». Можливо, слушний час настане швидко.
Але зараз його доведеться почекати.
Лука й далі просторікував:
— Спадна фауна — це види, яким загрожує вимирання. Визначаються рівні загрози, з огляду на наявні ресурси, кількість живих екземплярів та інше. Ось, наприклад, візьмімо карлізійського тюленя. До минулого року йому було присвоєно третій рівень. А тоді раз! — Лука клацнув пальцями, — ...і він уже на п’ятому рівні. Офіційно вимер.
Як не раз бувало, моя допитливість переважила.
— То оці, як їх... евмонії... проводяться за всіма видами, які вимирають?
— Невеликі. Не такі пишні. Зовсім не такі, як та, що її влаштовують за дейрнами.
— Яка честь, — буркнула я.
— Дейрни — один з великих панівних видів. Такого вимирання ще ніколи не бувало, — засміявся Лука.
— Ну й, з огляду на те, що я зараз біля тебе, поки що й немає.
Ми дійшли до похмурої кам’яної зали приблизно круглої форми, на стінах якої видніло шість міцних залізних дверей. Віяло гнилизною й цвіллю, з-за дверей долинали звуки: сопіння, бурмотіння, якісь повільні рухи.
— Агов, наглядачу! — крикнув Лука.
З тіні вийшло химерне створіння. То була людина — принаймні мені так здалось, — але такої м’язистої людини я ще не бачила. Чоловік із широкими грудьми й плечима, з товстими, вкритими негустим хутром ногами. З одягу на ньому була лише шкіряна спідниця. Решту тіла вкривали лише темні малюнки, які Кхара називала татуюваннями. То були зображення людських облич.
— Чого тобі, хлопче? — сказав наглядач тонким голосом, якого я не очікувала почути від такого велетня.
— Мій учитель Ферруччі-ґхарі дав розпорядження, щоб цього собаку замкнули тут.
— Собаку? — не зрозумів наглядач. — Але нащо собаку в темницю? Хай собі бігає!
— Якщо вам дороге життя, наглядачу, то ви замкнете тут цього собаку й нікому не скажете про те, що бачили й чули зараз.
Наглядач коротко кивнув і взяв товсте кільце із залізними ключами.
Лука пішов зі мною в кімнатчину без вікна, без світла, з гнилою, поточеною червами соломою на підлозі.
— Зачиніть двері, — сказав наглядачеві Лука. — Я вас покличу, коли буду готовий іти.
— Гаразд.
І наглядач хряснув залізними дверми так, що я здригнулася.
Лука нахилився до мене, коли почув, що наглядач відійшов досить далеко, і спитав:
— Пам’ятаєш, як Ферруччі-ґхарі щось сказав мені на вухо, коли ми збиралися йти?
Я кивнула.
— Почула, але не зрозуміла. Я не знаю недаррської, тільки загальну говірку.
— Це було навмисно, — пояснив Лука. — Він не хотів, щоб ти зрозуміла.
— А чому?
— Тому що, — сказав Лука, — він дав наказ тебе вбити. Вбити й спалити, щоб і сліду не було, що ти колись існувала.
Вбити. Спалити. Ці слова боліли мені, немов свіжі рани.
Мені перехопило подих. Я дивилася в очі Луці. Чи бачила я в них співчуття? Важко сказати.
Одне я відчувала точно.
Лука сказав правду.
— Наглядач — людина насправді не така вже й погана, але якщо йому таке сказати, він так і зробить.
— Не розумію, — сказала я. Тремтіння голосу виказувало мене. — Що я поганого зробила?
— Зробила? Ти нічого не зробила. Але ти є, і це скандал.
Почулися кроки наглядача, і я почекала, доки він відійде далі.
— Але чому? — спитала я. — Хіба існування хоч одного дейрна — це погано?
Лука відвів очі й зітхнув. Коли він знову поглянув на мене, я побачила в його очах співчуття.
— Бідолашна дейрно, ти справді не розумієш людей, еге ж? Зараз приїжджає Арактік, придворна Провидиця Мурдано. Це велика честь для острова. І приїжджає вона сюди лише тому, що Ферруччі-ґхарі засвідчив Голові ради вчених, що дейрнів уже справді більше немає на світі.
— Усе одно я не...
— Тоді Голова ради сказав Мурдано, що дейрни вимерли. Як по-твоєму, приємно їм буде відчути себе обманутими? І Арактік, яка сотні людей відправила на вогнище, на палю, на утоплення, — їй, по-твоєму, приємно дізнатися, що хтось марнує її час? Що її виставляють дурепою?
У мене відповіді на це не було. Я просто, не вірячи власним вухам, дивилася на Луку.
Проте до мене поволі доходило, що Лука йде на великий ризик, кажучи мені те, що його вчитель Ферруччі зовсім не бажав доводити до мого відома.
— А чому ти це мені розповідаєш? — спитала я. — Хочеш допомогти?