Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 25)

— Через евмонію. Ти хіба не на неї приїхала?

— Елдоне, а тепер усе з початку. Що таке евмонія?

Чоловік знизав плечима і скривився.

— Та це така новинка, яку придумали Арактік — придворна Провидиця Мурдано — і Рада вчених. Щось ніби похорон, хоча настрій на ньому зовсім не печальний, як бачиш, — він обвів жестом гомінливу залу.

— Похорон? А хто помер? — спитала Кхара.

— Навіть не помер — вимер. Цілий вид. Офіційно проголошено, що дейрни зникли з лиця землі.

Кхара зморгнула.

Тоббл, тремтячи, схопив мене за лапу.

Я скрикнула, але, спохопившись, загавкала, щоб ніхто цього не помітив.

— Я так розумію, це ніби цілий вид ховають, — мовив Елдон. — Три дні питимуть і гулятимуть. Ну, звісно, якісь печальні промови будуть. А загалом...

Далі я вже не чула.

Я проскочила під ногами відвідувачів надвір. Знайшла темний, заплетений плющем куток і зіщулилася там.

Тремтіла й не могла стриматися.

Плакала й не могла зупинитися.

Я прибула сюди, аби побачити пиятику з нагоди смерті мого виду.

До цієї миті я боялася, що лишилася останнім дейрном на землі.

Тепер я в це повірила.

Тепер повірила.

Я витягла з сумки мапу. Дивилася на неї, і сльози застували очі.

Я бачила річки і долини, рівнини й гори. Бачила плавучий острів у широкому морі.

Бачила малюнок дурного дитинчати, якого навчив дурний старий дейрн.

Я бачила правду.

Я — останниця.

24

Один дейрн

Після того, що дізналася зранку, я майже не розмовляла, хоча цілий день і Кхара, і Тоббл намагалися поговорити зі мною.

Більшу частину дня ми просиділи у дворі, чекаючи, чи зможе Елдон знайти нам місце для ночівлі. Уже почало вечоріти, коли він урешті знайшов нам останній вільний закуток у брудній стайні неподалік заїзду.

Коли ми облаштувалися там, Елдон приніс Кхарі ковдри й кошик із тим, що лишилося в нього на кухні: ковбасою, нарізаним хлібом, морквою, козячим сиром, білими оливками, кількома стиглими пліками — і глечик води.

— Був би радий, якби міг дати тобі кращі апартаменти, — зауважив він, копнувши прілу солому на долівці.

— Дуже дякую за допомогу, — сказала дівчина. — Ми чудово заночуємо.

Елдон нахилився й погладив мене по брудній голові.

— Хороша собачка, — сказав він. — Скупати б тебе, красуне, — він випростався й звернувся до Кхари: — А ти ж на евмонію лишишся, правда?

Кхара поглянула на мене.

— Ні, в мене завтра справи в Академії. Потім відпливаю.

— Дуже шкода, що більше нічим не можу тобі допомогти, Кхаро.

— Ви дуже багато зробили, Елдоне. Я вам дуже вдячна!

— Завжди тобі радий, — сказав він і пішов.

Кхара розклала переді мною всі харчі, які приніс Елдон.

— Биш, — звернулася вона. — Ти цілий день не їла. Хоча б м’яса трохи пожуй.

Тоббл погладив мене по плечі.

— Ну будь ласка, — припрошував і він. — Тобі треба підкріпитися.

— Нащо? — спитала я. — Навіщо мені їсти, Тоббле?

— Щоб... щоб сили були.

— Я останній дейрн на землі. Навіщо мені сили? Навіщо мені взагалі жити?

— Мені здається, — лагідно мовив Тоббл, — що коли хто останній на землі, то він для світу особливо важливий.

— У мого батька була приповідка... — відказала я захриплим від плачу голосом. — Ну, багато в нього було всіляких приповідок. Але одну він усе повторював і мені, і моїм братам та сестрам: «Один дейрн — не дейрн».

Тоббл схилив голову набік:

— Щось я не розумію.

— Це означає, — пояснила Кхара, відкраявши для мене шмат ковбаси та шмат сиру, — що Биш здається, наче без товариства інших дейрнів їй немає місця на землі.

— Це означає, — сказала я, — що зграя для мене — все. А без неї я — ніхто.

Кхара дала Тобблові моркву. Він віддав її назад:

— Це для Валліно.

— Точно? Йому ж Елдон сіна настачив і ячменю.

— Мчно! — відказав Тоббл, який уже встиг набити повний рот.

Валліно прийняв морквинку з радісним іржанням.

— Биш, — сказала Кхара, відламуючи шматок хліба, — а от у мене немає «зграї».

— Але ж у тебе десь є сім’я, — сказала я, трохи стверджуючи, трохи питаючи.

Кхара не одразу відповіла.

— Ну... певно...

25

Стовп Істини

Ніч була довга. Дуже довга.

Я прокинулась із закислими після сну очима й сунула голову у відро з водою, поставлене для Валліно, чим дуже роздратувала коня. Кхара поділила на всіх рештки вчорашнього хліба, але їсти я не хотіла.

— Закінчуймо з цим, — сказала Кхара з похмурою рішучістю. Вона встала й обтрусила з себе солому. — Принаймні тобі вже не треба буде вдавати собаку, Биш.

Тоббл смикнув дівчину за спідницю.

— Ну будь ласка, Кхаро, — благав він із повними сліз очима, — невже не можна якось по-іншому?

Кхара подивилася на Тоббла, потім на мене, потім знову на нього.