Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 19)
Із власної вини мене спіймано. Я сама винна, що не зустріла смерть разом зі своєю зграєю.
Немає звитяги в тому, щоб залишитися в живих останньою. Тільки приниження й провина, що проймає до глибин єства.
Ми залишили Валліно і свої скромні запаси в печері. Шлях до струмка був занадто кам’янистий, коню там важко пройти.
Вволю напившись холодної води, ми набрали її по вінця в Кхарині міхи. Сонце, рум’яне, мов стиглий персик, показалося з-за обрію, коли ми повернулися. Уже біля печери я вчула в повітрі якийсь запах, що його там раніше не було, і різко зупинилася.
— Що таке? — спитала Кхара й миттєво лівою рукою витягла з халяви ніж. Права її рука лежала на руків'ї меча, який знов-таки здавався іржавим брухтом.
— Хтось там є, — прошепотіла я. — Людина. Чоловічої статі.
Тепер я вже не помилюся.
Я принюхалася знову.
— І собака. Теж чоловічої статі.
Кхара жестом показала нам: за мною. Тулячись до скелі, ми крадькома посунули вперед.
Біля великого каменя в заростях зачепихи дівчина зупинилася.
— Слухайте, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ховайтеся в кущах. Биш, якщо тебе раптом побачать, мовчи. І ходи на чотирьох. Щоб не видно було сумку. І пальці. І... — вона зітхнула. — Ну, просто зроби, щоб тебе не бачили, гаразд?
Говорила вона тоном, який свідчив про те, що сперечатися й ставити питання немає коли. Я зрозуміла її слова: якщо мене раптом побачать, поводитися як собака, а не як дейрн.
Ми з Тобблом сховалися за каменем. Сховок був так собі; на шерсть начіплялися дрібні реп’яшки з трави, проте ми намагалися зіщулитися й не потрапляти на очі.
Кхара нечутно пішла далі стежкою.
Вона саме мала завернути за скелю, як на неї налетіло щось велике, брудне й смердюче і збило з ніг.
Кхара лежала й не рухалася.
— Вона непритомна! — прошепотів Тоббл.
Ми вискочили з кущів, забувши про всі обіцянки. Були вже на півдорозі до Кхари, коли я зрозуміла: ми біжимо рятувати людину, яка тримає мене в неволі.
І саме тієї миті Кхара з глибоким вдихом отямилася. Вона моргнула, побачивши тварину, яка стояла в неї на грудях лапами, і підняла ніж, готуючись всадити його нападнику в бік. Але не встигла вона поворухнутись, як тварина висунула слинявий рожевий язик і лизнула її в ніс. Тільки одна істота на світі має такі ідіотські звички.
Собака.
— Стій! — почувся низький голос. — Він не кусається!
З-за повороту вибіг юнак із над’їденою грушею в одній руці й вуздечкою Валліно в іншій. Великий кінь ішов за ним.
Кхара зусиллям скинула з себе собацюру і звелася на ноги. Пес помчав до господаря.
— Злодій! — крикнула Кхара, змінивши голос, і показала ножем на Валліно.
— Ну, виходить, що так, — спокійно відказав хлопець. — Він твій? — спитав, киваючи на коня.
— Ну, виходить, що так, — дуже точно повторила його тон Кхара. Одним рухом вона насадила грушу на кінчик свого ножа й приставила його до горла незнайомцеві. — Поясни, що це значить, бо зараз ця груша в тебе мимо рота в живіт потрапить.
Незнайомець залишався на диво спокійним.
— Помер, значить?
— Нy, приміром, зі скелі впав. Чи його фелівети заїли. Хіба може людина просто залишити отакого коня і піти?
Кхара закотила очі.
— Ну, піти по харчі, наприклад. Або по воду. Або...
— До вітру? Напевно, ти...
— Я збирався сказати, — суворо перебила його Кхара, — "по траву для коня".
Вона трохи відставила ніж від шиї незнайомця і зняла з нього грушу. Валліно з надією стежив за плодом.
— І про собак, до речі, — молодик кивнув на мене. — Який у тебе вчений пес! Він не втомлюється ходити цілий день на задніх лапах, як ведмідь на цепу? Він у тебе, може, ще й жонглює?
Кхара озирнулася й побачила нас із Тобблом на стежці.
— Я ж вам... — почала вона й загнулася.
Ми з Тобблом безпорадно перезиралися. Що, мені вже пізно собаку зображувати? Я стала на чотири й склала руки в кулаки. Висолопила язик і захекала Навіть помахала хвостом.
Справжній пес, худющий, бурий, обшарпаний, побіг до мене. Якщо він помітив, що я не з його родичів, то нічим цього не показав. Він так розмахався хвостом, що мені здалося, наче той скоро відірветься і злетить у небо.
Тварина рішуче взялася мене обнюхувати. Голову, ноги, зад, хвіст... усе. Це було принизливо, але я розуміла: казати нічого не можна.
Коли я вже не витримала, то тихо загарчала, сподіваючись, що це подіє.
Пес подивився на мене з глибокою образою в очах.
— Собако! — гукнув його молодик. Пес помчав до хазяїна і з гидкою демонстративністю облизав йому руку.
— Ти назвав свого пса Собака? — спитала Кхара.
— А правда ж, йому пасує?
— Можу тільки припустити, що ти відгукуєшся на ім’я Злодій.
— Не без того, але можеш звати мене Ренцо. А як звати тебе і твоїх друзів?
— Я — Тоббл, — відказав вобик. — А це...
— Не твоє діло, — закінчила за нього фразу Кхара.
Дівчина дала надкушену грушу Валліно, який узяв її зубами, не бажаючи більше з нею розлучатися.
Проте все одно Кхара не зводила очей із чоловіка.
Він був вищий на зріст, мав золотаве волосся й розумні сині очі. З собою мав щонайменше три ножі: два в халявах чорних чобіт і один на поясі. Він видався мені трохи старшим за Кхару, але, оскільки то лише друга людина, яку я бачила зблизька, це був просто здогад.
— Я лишу тебе в живих, Ренцо, — провадила Кхара зміненим голосом, — але тільки тому, що мені вже цього тижня остогидло вбивати.
— Красно дякую! — Ренцо повів бровою в бік печери. — Знаєш, здається, ми із Собакою ще не насолодилися сніданком.
— На жаль, — відказала Кхара, — вам доведеться насолоджуватися ним без нас.
— Справді, жаль, — відказав Ренцо, загалом не дуже дивуючись. — Але перш ніж прощатися, маю до тебе питання: чи не продаси мені свого меча? Він хоча й не дуже показний, але свій я програв у закладі, а таки меча потребую. Яких тут тільки негідників і лиходіїв не вештається. Обережність не завадить.
— Мій меч не продається.
— Я можу за нього заплатити більше, ніж він вартий, — мовив Ренцо, гладячи Собаку по голові.
— Я вже відповів.
Ренцо зітхнув.
— Ну, може, тоді собаку — скільки за нього просиш?
Я постаралася не виказати тривоги. Кхара тримає мене в полоні, проте навряд чи Ренцо покращив би моє становище.
— Собака теж не продається.