Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 16)
— Ну, я не дуже багато тренувалася. Дорослі дейрни одне одного не обманюють. Малята інколи пробують, а потім бачать, що це безглуздо. От одного разу мій брат Джакс...
І я замовкла на півслові. Уже від того, що я промовила це ім’я, в мене голова пішла обертом. Я не хотіла говорити про сім’ю.
Я не хотіла наближатися до цієї чорної, крижаної прірви болю.
— А як воно — коли чуєш неправду? — допитувався Тоббл, за їжею, схоже, не помітивши, як я почувалася.
Кхара ж уважно й зачудовано дивилася на мене.
Я набрала в груди повітря й спробувала відповісти:
— Це як... ви колись чули, як пересмішник повторює голос сойки-морянки чи, може, доусонівського яструба? Майже один в один — а щось не те. Чогось бракує, і це чути. Животом відчуваєш, — я подивилася просто на Кхару. — Наприклад, отаку фальшиву ноту я почула, коли ти намагалася повторити тривожний поклик дейрна. Ось десь так я чую неправду.
— Ох ти ж, — Тоббл зробив великі очі. — Навіть не знаю, чи приємно було б мені таке вміти.
— Хай там як, Биш, маю тобі сказати правду, — мовила Кхара.
Я нахилилася вперед, готова слухати.
— Що ж, дізнаюся, правду чи ні.
17
Задум Кхари
— Ми йдемо до Кори ді Сколи.
Ми з Тобблом перезирнулися. Ні, про таке місце ми не чули.
— І що ж це? — спитала я.
— Місто на острові. Насправді воно зветься Урсіна. Але його прозивають Кора ді Скола — тобто «Серце науки».
— А чого його так називають? — спитав Тоббл.
— У нього форма така, як у людського серця. А живуть там учені й студенти. Там Імператорська академія алхімії, астрономії, теургії й науки.
Над кожним словом мені довелося поміркувати окремо.
Алхімія, як пояснював нам Дейлінтор, — то є мистецтво змішувати речовини й створювати з них щось нове, наприклад ліки. Астрономія — це, мабуть, щось про зірки. Теургія — це про заклинання й піснеспіви. А що то за «наука», що саме вона вивчає? Мабуть, щось дуже велике і поважне. Й «Імператорська» — величне слово, але тут я згадала...
— Імператорська — це що, як Мурдано?
— Його імператорська величність, Мурдано Недаррський, захисник істини, оборонець праведних, миротворець над народами, і так далі, і таке інше, — промовила Кхара, змахнувши рукою.
— Але... але якщо це солдати Мурдано...
— На острові солдатів майже немає, — промовила Кхара. — Там солдати ні до чого. Там люди вчаться.
— Але ж воно називається «Імператорська».
— Ну так Мурдано — імператор, то в країні все, виходить, його. Він і календар переробив. І словник переписав. Він володарює над усім у Недаррі, зокрема й над великими панівними видами, — пояснила дівчина і пошепки додала: — Принаймні він так гадає.
— А навіщо ти нас туди ведеш? — допитувалася я.
Я пам’ятала про свою обіцянку ніколи більше не намагатися втекти. І ще краще пам’ятала, що сталося, коли спробувала. Проте йти на смерть я не бажала, навіть якщо в Кхари це було на думці.
— Треба, — наполягала Кхара. — У нас немає вибору.
— Мені це не подобається, — заперечила я. — Я ніколи не була в людському місті. Це дуже ризиковано.
— І мені теж не подобається, — погодився Тоббл.
Кхара підняла долоні до нас.
— У вас немає вибору.
— Я не піду, — заявила я.
— Ти розумієш, що я могла віддати тебе на смерть — чи браконьєрам, чи людям Мурдано... — Кхара замовкла й відвела очі.
Я відчула ножі в серці. У моїй уяві постали картинки, від яких печаль перетворилася на повільний жар гніву.
— Мені не слід було так казати, — промовила Кхара, і я відчула, що вона говорить щиро. Вона потерла очі. — Я втомилася і не стежу за словами, як варто було б. Пробач.
Я мовчки кивнула. Не мала чого казати.
Минали хвилини. Чути було тільки, як Тоббл завзято жує.
Я не хотіла говорити. Але в моїй голові кипіло безліч питань. Мені були потрібні відповіді.
— Отже, — нарешті промовила я, намагаючись говорити спокійно, — ти збираєшся здати мене Мурдано?
— Xa! — похмуро засміялася Кхара. — Я не дуже дружу з Мурдано і його солдатами. Ні, я передам тебе людині знання — відомому вченому. Мудрецю. Його звати Ферруччі-ґхарі.
— А що таке «ґхарі»? — спитав Тоббл.
— Це поважне звання. Так називають тільки найкращих учених. Це люди, які знають усе, що можна знати про зірки чи про те, який із себе світ, про тварин, про історію. Ферруччі — добрий і чесний, — Кхара знизала плечима. — Я колись приносила йому незвичайні знахідки.
— Знахідки? — повторила я.
— Рідкісних тварин, рослини. Ферруччі вивчає, як їх захистити. Я хочу повести тебе до нього й спитати поради. Він знає, що робити з дейрном.
— А для чого ти берешся за таку непросту справу? — поцікавився Тоббл. — Що тобі з цього буде?
— Я хочу допомогти Биш, — спокійно сказала Кхара. — Але якщо Ферруччі вирішить винагородити мене за зусилля, то я буду не проти.
— То ось що ти збираєшся зробити. Твій намір — продати Биш? — Тоббл підскочив на ноги, його вуса тремтіли. — Биш — моя подруга, і я дуже сподіваюся, що ти розумієш: я її скривдити не дам!
— Я ж сказала, — відповіла Кхара. — Нічого кращого я придумати не можу.
— Але вважаю за свій обов’язок попередити, — промовив Тоббл. — Вигляд розлюченого вобика тебе не порадує! Ми в гніві страшні. Особливо я відомий своєю лютою вдачею!
— Дякую, Тоббле, — сказала я. — Але...
— Удома мене прозивали Тобблом Грізним.
Кхара опустила очі. Мені було важко сказати, чи вона ховає усмішку.
— Отже, справді мене продати? — спитала я. — Тому, хто дасть найбільше?
— Ви думаєте, в мене є вибір, — прошепотіла Кхара, — а в мене його немає. Я не знаю іншого способу допомогти Биш. І якщо це допоможе не тільки їй, а й мені, то так тому й бути. Моїй сім'ї потрібні гроші.
Я різко на неї подивилася. Уперше Кхара завела мову про свою сім’ю.
— А чому меч не продаси? — спитав Тоббл.
Кхара висунула меч із потертих шкіряних піхов на кілька кігтів.
— Оцей, іржавий?
— А коли ти змій шаткувала, то він був не такий, — зауважив Тоббл.
Кхара подалася вперед, уважно дивлячись на нас.
— Оцей меч, — повільно промовила вона, — вже багато поколінь у моєму роді, і я — перша жінка, якій його довірено, — вона знову сховала лезо. — Я маю його берегти, хай навіть ціною життя.
Тоббл підняв лапи:
— Ну гаразд. Якщо тобі оця іржава залізяка дорожча за мою подругу Биш, то хай так.