Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 14)

— Так! — тільки й змогла я відказати.

Змія посилювала хватку, і я відчувала, як мені не стає повітря.

— Чи клянешся всім, що маєш, що більше не тікатимеш від мене?

Торгуватися не випадало.

— Так! Так! Тільки врятуй!

— Ну, — спокійно відказала Кхара, — якщо ви так просите...

До моїх вух долинув металевий звук зброї — і який же то приємний був звук!

Кхара здійняла меч, а я вражено спостерігала за нею одним оком.

Меч був давній, іржавий, з вигнутою ґардою й простим, обгорнутим шкірою руків’ям Але в цю мить сталося неможливе — його ефес засяяв коштовним камінням, а лезо заблищало, немов щойно викуване й загартоване Кхара рубонула зміїний хвіст.

Я почула, як задзвеніла сталь і розітнулося м’ясо.

Змія засичала, позирнула дрібними очицями на Кхару. Проте мене не випускала.

Кров гупала в голові. Всі лапи віднялися. В єдиному оці, якому бодай щось було видно, світ звужувався й пульсував.

— Я не сварилася зі зміїним родом, — попередила Кхара, — але зараз зітну тобі голову!

Я побачила над нею якийсь рух. Я хотіла крикнути, попередити її — але мені не ставало дихання, я могла тільки застогнати.

З дерева просто над Кхарою звісилася велетенська змія.

Вона розрубала її надвоє в повітрі — і дві половини важко впали на землю. Трохи позвивалися й завмерли.

Тепер зміям уже стало не до жартів.

Вони полізли до нас звідусюди, звиваючись, майже зливаючись із корінням, яке плелося по землі.

Сотнями рушали з дерев, випливали з води.

Якусь мить Кхара дивилася на них, прикидаючи, що робити.

А тоді взялася до справи.

Вона крутилася в повітрі, стрибала, перекидалась, і її блискучий меч лишав за собою золоті відблиски, мов падуча зоря.

Я відчувала, як мене поривчастим дощем обдають струмені зміїної крові. Але величезна змія, найбільша, не відпускала мене. Вона здійняла голову й відкрила свою огидну пащу, показуючи смертоносний вигин двох довгих чорних зубів.

«Будь ласка, — подумала я, — якщо це смерть, то хай вона буде швидка».

Блискавично зміїна голова метнулася до мене. Уже моя голова опиняється в її смердючій пащі, вуха торкаються ікл.

Мій череп не пройшов би їй у горло, але змія хотіла зробити так, щоб Кхара могла вбити її, лише вбивши мене.

Слина, огидний віддих, ікла з краплями отрути на кінцях — моя голова наче була силоміць втиснута в якийсь жахливий, смердючий шолом.

І задихалася. Цього смороду я знести не могла.

Але вибору в мене не було. Я не могла поворухнутися навіть на волосок.

Краєм ока я помітила, як лезо Кхариного меча описує красиву дугу. Горизонтальний змах.

Просто в бік моєї голови.

Лезо врізалося в тіло.

На щастя, не в моє.

Змія обм’якла і послабила хватку.

Кхара розрубала зміїну голову надвоє — і спинила меч на відстані кігтя від моєї морди.

Змії хором засичали — наче безмовна суперечка швидко скінчилася.

Тоббл, нарешті вільний, упав з дерева просто в грязьку калабаню біля ніг Кхари. Змії повільно розповзалися.

Коли змія припинила мене душити, я частково вивільнилася з її мертвих кілець. Проте її жахлива паща й далі міцно трималася в мене на голові. Я ніяк не могла її позбутися.

— Хто б мені тут допоміг? — сказала я, але Кхара, здається, була зайнята Тобблом.

— Ти хто такий? — суворо спитала вона, присівши перед тремтячим вобиком.

— Я? — писнув Тоббл. — Я тут, щоб рятувати Биш.

— Щось ти припізнився, — зауважила Кхара. — Чи маєш ім’я?

— Я — ніхто... — пропищав знічений Тоббл.

Кхара встала.

— Тоді назвемо тебе сніданком.

— Ні! Він — друг! — закричала я.

— Гмм, — відгукнулася Кхара. — Ну тоді, певне, зміючкою обійдемося.

16

Снідати подано

листок

Брудні, мокрі й притихлі, ми пішли назад до печери. Усі мовчали. Кхара вже не завдавала собі клопоту нас зв’язувати. Здається, вона розуміла, що ми не скоро захочемо знову втекти.

Валліно роздратовано форкнув, побачивши нас. Добре, що Кхара вирішила залишити коня в печері й піти за нами пішки. Його б миттю затягло в трясовину.

Ризикнувши розпалити невелике багаття, Кхара посмажила над ним на шпичках зміїне м’ясо. Доволі химерно було їсти того, хто щойно намагався зжерти тебе. Проте все одно смакувало пречудово.

Ми мовчки їли, а тоді Кхара спитала Тоббла, чому він не торкається страви.

— Вобики не їдять м’яса, — пояснив він. Хоч я й помітила, якими зачарованими очима дивився він на смаженину зі змії.

— А що ви їсте? — спитала Кхара. — Може, я таке знайду.

— Та ні, дякую, зі мною все гаразд. — Навіть за таких обставин Тоббл не втрачав чемності, від природи властивої всім вобикам.

— У нас далека дорога, — сказала Кхара, ворушачи жар паличкою. — Точно нічого не хочеш?

— Абсолютно, — відказав Тоббл, але тут же його шлунок видав таке люте бурчання, яким би запишалася будь-яка фелівета.

— Твій шлунок заперечує, — Кхара облизала пальці й усміхнулася. — Ви рослиноїди, так?

— Рослини, комахи. У крайньому разі кора.

— Зараз пошукаю, що в мене є, — Кхара швидко звелася на ноги.

— Будь ласка, не турбуйся, — Тоббл схрестив передні лапки на грудях. — Я не можу приймати їжу від тебе — від поневолювачки.

— Тоббле, — тихо звернулася я до нього, — їж, поки можеш. Нам будуть потрібні сили, щоб...

— Тільки не для того, щоб знову тікати! — Кхара пригрозила нам пальцем. — Я далеко не відійду, так що не вигадуйте тут мені!

Ми подивилися їй услід.