Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 38)
Проте вартові Казара були не з лякливих. Поки Наліза відволіклася, вони мали змогу взятися за великого кота, що лишився сам. Однак їхні шанси поменшали з появою плямистого кота, який приєднався до Лови-Удачу разом з іще трьома подібними.
Вартові були добре вишколені, досвідчені й віддані. Однак чимало мужності потрібно людині, аби змагатися з феліветою. Лише дурні чи просто божевільні пішли б мірятися силами з шістьма феліветами, а вартові були не дурні й не божевільні. Вони невдоволено відступили, тягнучи за собою те, що залишилося від начальника варти, який хотів битися з Налізою.
Лови-Удачу і його товариші-фелівети погнали вартових у гущину війська, аж доки ті попадали і поповзли ховатися під терамантів.
— Казарові кінець! Убий дівку! — радісно гукав Мурдано.
— Так. Спробуй! — крикнула Кхара однорукому плазунові.
Химера ступив крок уперед, наче хотів напасти, — але схитрував: кинув списа, і той зі зловісною влучністю поцілив майже туди, де її вже поранили.
— Ай! — скрикнула вона, впавши на коліна.
Мить — і Химера вже був над нею й бив її здоровою рукою. Порівняно з велетнем-Химерою Кхара була така дрібна, сили в неї вичерпувалися. З жахливою певністю я зрозуміла: вона загине.
Вона стояла на колінах у грязюці, не володіла однією рукою, з плеча, тягнучи її до землі, стримів спис, і її кров багряно стікала на землю. Кхара востаннє змахнула Світлом Недарри. Я почула, як метал ударився об кістку.
Вона спробувала підвестись, але не змогла. Кхара дивилася на мене враженим поглядом.
— Пробачте... — промовила вона.
Впала на спину, розкинувши ноги, заплющивши очі.
— Ні! Нііі! — закричав Тоббл.
Химера стояв над убитою, і серце в мене стискалося.
— Ти ще не вмирай, не вмирай, поки я не вирвав у тебе серце! — гукнула потвора.
На межі непритомності, коли не смерті, Кхара поворухнула мечем у ту мить, коли Химера зібрався вирвати їй серце. Змогла тільки поставити меч на руків’я.
Химера, насолоджуючись перемогою і пишаючись, махав воякам. Киваючи Мурдано, він став схилятися над поверженою Кхарою, його ліва рука, розминаючи кігтисті пальці, готувалася зробити своє. Але Химера відволікся, а Кхара — ні.
Потвора не одразу зрозуміла, що насадилася грудьми на меч.
Останнє, здивоване слово Химери було: «Ти?!»
І він упав на землю.
Кхара лежала й не могла поворухнутись, а на її мечі скорчилося тіло Химери.
Мурдано, збентежений, нарешті набрався хоробрості. Він розштовхав варту, вихопив свій усипаний коштовним камінням меч і крокував до Кхари.
Я почула, як Ренцо закричав: «Кхаро!» і дав остроги коню, але вояки стояли так тісно, що годі було проїхати.
Я пошукала очима Лови-Удачу. Він був десь серед дрейландського воїнства.
Ні Ренцо, ні Лови-Удачу не встигнуть сюди. Ніхто не захистить Панну Недаррську від Мурдано, який намірився її вбити.
Ніхто, крім малої дейрни з дуже маленьким мечем. І її вірного друга-вобика.
39 Останній бій
Ми зіскочили з Дуни. Якоюсь частиною розуму
Ми стали перед Кхарою, ніби могли її захистити. Вона лежала за нашими спинами — знекровлена, повержена.
Мурдано, наймогутніша особа Недарри, той, хто прирік на смерть багатьох дейрнів, так що мій вид опинився на межі зникнення, глузливо посміхнувся мені.
— Я маю спочатку вбити вас? — запитав Мурдано.
— Так, — ледь чутно прошепотіла я.
У роті в мене пересохло, в животі все скрутило.
— Ну тоді...
Він змахнув мечем — цей широкий удар мав би розітнути мене навпіл. Я ухилилась, і мені просто пощастило захиститися щитом.
Тоббл, яким оволоділо дике шаленство вобика, скочив на Мурдано, поліз по кольчузі до голови. Тоббл щосили кусав, дер, дряпав, але Мурдано підчепив його кінцем меча й відкинув на кілька кроків. Тоббл ударився об землю й не ворушився.
— Тоббле! — закричала я. Виставила вперед меч, десь сподіваючись, чи не налетить на нього Мурдано, як тоді Химера.
Він вишкірився й легким рухом вибив у мене зброю. Меч пролетів кілька кроків і впав у калюжу. Дістати його я ніяк не могла.
— Биш! — ледь чутно видихнула Кхара.
Я поглянула туди — що я ще могла, готуючись загинути? — і зрозуміла, що подруга щось мені простягає.
Мурдано, й далі шкірячись, здійняв меч, готовий зарубати спочатку мене, а потім Кхару. Готовий нищити тисячі й тисячі...
Руків’я!
Кхара посунула до мене руків’я свого меча.
Я швидко відскочила на два кроки, не випускаючи з очей Мурдано, й меч так і стрибнув мені в руку.
Мені складно було його тримати — він мені був радше як спис, ніж як меч, — але Світло Недарри виявився не таким важким, як я очікувала. І меч був не лише легкий — він був як живий.
Мурдано, замахнувшись, опускав своє лезо. Я скочила вперед, уникаючи удару. І здіймала при тому праву руку зі Світлом Недарри.
Мурдано схаменувся запізно. Він уже не міг спинити рух — занадто сильно розмахнувся. Лезо мого меча вже було за кілька дюймів від його серця, коли він замахав вільною рукою, відхиляючись, як людина на краю прірви.
Але спинитися він не міг. Два дюйми леза протнули золоту кольчугу, шовковий дублет, спіднє, плоть. Його вражене обличчя й кров підтверджували: я його поранила.
Рана ще не була смертельною. Від неї він би не загинув. Але коли всім моїм єством покотилася хвиля гніву, болю за свою родину, яку я побачила замордованою за наказом цього лиходія, то смерть нависла над ним. Він загинув, коли я, дивлячись у його розширені, сповнені жаху очі, закричала:
— За дейрнів!
І, міцно тримаючи руків’я Світла Недарри обома руками, вдарила Мурдано просто в серце.
40 Час чудес
Армія Миру на чолі з генералом Варісом прибула наступного дня.
Вона була готова до війни.
Натомість побачила мир. Нетривкий мир. Крихкий, непевний, уразливий.
Але — мир.
Ворожі армії домовилися розійтися на п’ять миль. Перемовини мали відбуватися в невеликому таборі, що складався з десятка наметів навколо великого багаття.
Сипав дрібний сніжок. Ми з Тобблом розважалися, спостерігаючи, як сніжинки тануть, кружляючи над вогнем. Звечоріло, і перший день переговорів добіг кінця. Більшість дипломатів перебували у своїх наметах, і цими днями перемовників мало ставати більше.
— Приїхали! — штовхнула я під бік Тоббла. — Бачу генерала Варіса й Бодікку.
— Зустрінемо?
Я всміхнулася:
— Це було би ввічливо.
Ми прогулянковим кроком подалися в бік грізних лав вершників, списників, лучників. Людей і раптидонів, вобиків і ярагів. Я і Тоббл зібралися поводитися розслаблено — так, наче взагалі нічого не відбулося.
Це були дурощі з огляду на те, що сталося стільки подій. Але, мабуть, у нас просто від полегшення голова паморочилася.
Ішли ми поволі, Тоббл спирався на мою руку. Він сильно забився у вчорашньому бою, і ліва лапа в нього розпухла вдвічі.