Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 40)

Їй відповіли: мовляв, вона припинила війну, а на це далеко не кожен володар здатний.

Щойно вона почала бодай трохи спокійніше сприймати думку стояти на чолі держави, представники запропонували титулувати Кхару королевою Недарри. Вона тільки розсміялася:

— Називатися Панною Недаррською — і то завелика шана для мене. Більшої я не витримаю.

Коли Лови-Удачу дізнався, що рада обрала його разом з Валізою керувати Дрейландією, він відгукнувся у своєму дусі:

— Ви хочете, щоб навколо мене товклися всілякі радники й урядники, надокучали, вимагаючи дати відповіді на питання, які в мене й у голові не вкладаються? Щоб я їв не те, що сам уполював? Казав усім, що їм робити? Не хочу і не буду!

Наліза кинула на нього довгий погляд і хрипко, по-котячому щось шепнула. І все! Могутній Лови-Удачу — страшний, смертельно небезпечний Лови-Удачу, весь пружні м’язи, кігті, зуби — заспівав після того іншої. Це мені нагадало, як мої батьки обмінювалися втаємниченими поглядами й перешіптувалися колись, уже так давно.

Від думки про батьків на мене накотили холодні хвилі печалі. Посеред шаленства останніх місяців я не мала часу як слід оплакати рідних. Я довгі дні, потім уже тижні ходила з Кхарою і всіма іншими, але весь час пам’ятала, що мені треба зробити й це.

Якось увечері, коли сідало сонце, я зустріла Кхару в чомусь дуже подібному до браконьєрського одягу, в якому я її вперше побачила, здається, цілу вічність тому. Ми, дейрни, можемо за бажання ходити дуже тихо, хоча до фелівет нам у цьому далеко. Але я її не захопила зненацька. Не озираючись Кхара сказала:

— Добрий вечір, Биш.

— Добрий вечір, Панно.

— Ой, будь ласка, не називай мене так. Не ти, Биш. Мені треба бодай для когось бути просто Кхарою, або я збожеволію.

— Уся ця слава й загальний захват дратують? — піддражнила я її.

Кхара смутно похитала головою:

— Спочатку я відчувала потребу виправляти людей, нагадувати їм, що я й далі звичайна дівчина, що я б нічого не змогла без своїх вірних друзів, але... — вона махнула рукою. — З часом це стало дуже втомлювати, то я вирішила: хай уже кажуть що хочуть. Якщо з тобою всі носяться — це нездоровий стан, Биш. Ось тому я ніколи не буду королевою. Не можу витримати всіх цих поклонів і запопадливих облич.

— Може, тобі варто поговорити з королевою Павіонною, — запропонувала я. — Вона багато в чому така, як ти.

Лівою рукою Кхара набрала жменю снігу. Стисла її в сніжку й закинула далеко за дерева. Лікарі поки що сумнівалися, чи вона колись володітиме правою рукою так, як раніше.

— Я розмовляла з Павіонною, — сказала вона. — Вона дуже мудра.

— І в мене таке враження.

— І знаєш, що вона мені сказала? «Кхаро, годі скаржитись і відмахуватись. Ідеться ж не про тебе. Усі пережили дуже важкий час, їм потрібно вірити, що комусь стане сили й сміливості зробити їхнє життя кращим».

— Як ти й казала, Павіонна дуже мудра.

Кхара поглянула мені у вічі й зітхнула:

— Ти прийшла сказати, що йдеш.

— Максин може бути за правдовкажчика.

— Так. А хто буде мені за подругу, Биш?

— Я завжди буду твоєю подругою, Кхаро, — сказала я. — Але в мене є важлива справа, яка давно на часі.

— Розумію, — кивнула Кхара.

— Ось тому я й прийшла. Хочу попросити в тебе дозволу вирушити туди, де був мій дім.

— Тобі не треба просити дозволу, Биш. Але коли вже ти схильна надати мені королівську владу, якої мені не треба, то я по-королівськи тобі наказую...

— Наказуєш?

Вона подивилася собі під ноги.

— Я... е-е... хотіла б, щоб ти після повернення прийшла на одну, е-е... подію.

Я всміхнулася.

— Ця подія пов’язана з Ренцо?

— Так, — намагаючись тримати легковажний тон, сказала вона. — Ренцо теж братиме участь у цій, е-е, події.

— Ніщо на світі не завадить мені прийти на цю, е-е, подію, — сказала я. — А коли буде ця, е-е, подія?

— Через три місяці.

— Тоді я вже повернуся. Може, навіть принесу подарунок. Чи два. Один тобі на день народження, а другий — до, е-е, події.

Кхара засміялась:

— Ось тому ти мені й потрібна, Биш. А то я стала така поважна, що немає більше кому з мене покепкувати.

— Навіть Ренцо?

— А й справді, — всміхнулася вона. — У цьому я завжди можу на нього покластися.

— Завжди!

— Коли ти вирушаєш? — спитала Кхара. Її голос був тихий, як вітерець.

— Завтра на світанку, — тепер уже настала моя черга зітхати. — Навіть не уявляю, як сказати Тобблові, що я поїду.

— А ти що, його з собою не береш?

— Ні, Тобблові вже досить пригод. Йому треба бути зі своїм народом, — я втерла сльозу. — І саме це я збираюся йому сказати.

Кхара поклала мені на плече ліву руку, і ми разом дивилися, як сонце вдалині пірнає в темряву.

— От що дивно, — мовила вона.

— Що?

— Коли ми зустрілися...

— Тобто коли ти мене зловила.

— Я хочу сказати, коли я врятувала тобі життя.

Я кивнула:

— І це теж.

— Коли ми зустрілися, мені б навіть на думку не спало, що колись ти будеш найнадійнішою з моїх друзів. Ти стала першою, до кого я звертаюся, коли мені потрібне мудре слово. І врешті-решт ти виявилася єдиною, хто міг нас врятувати.

Мене переповнювали почуття, хоча я й розуміла, що не всі ці слова — правда.

— Ми тут тільки завдяки тобі, Кхаро.

— Я дещо іншої думки, — відповіла вона.

— Ну а я ввічливо, з усією повагою, але обстоюватиму свою точку зору.

Кхара розсміялася:

— Слова справжньої посланниці!

— Ну, в мене ж є деякий досвід.

— Ми зробили що могли, Биш, — сказала Кхара. — І це все, що нам варто знати.

42 Подорож із Тобблом

На світанку я засідлала Апчхуна й приготувалася вирушати.