Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 42)

— А що він? — з підозрою запитав ватажок.

— По-перше, то був не юнак, а дівчина.

— Ну то що вона?

— Тепер вона велика панна. Тобто Панна всієї Недарри. Ми її друзі, і якщо нам завдадуть шкоди, то вона хутко прийде сюди з цілим військом, яке боготворить її й шанує нас.

Браконьєр нервово облизав губи. Хтось ззаду крикнув:

— Брешуть!

— Це ж дейрн, — боязко обізвався ще хтось. — Вони не вміють брехати!

То було не зовсім так, але виправляти його я потреби не бачила.

— І якщо цього замало, щоб ви дали нам дорогу, — я вийняла короткий меч, — то маю сказати, що хоча я зневажаю насильство й бажаю тільки миру, я декого вбила.

Браконьєр розсміявся, але без певності. Він усе-таки був мисливець, а не вояк, звичний битися на мечах.

— І кого ж?

— Мурдано Недаррського.

Браконьєр аж моргнув. Цього він точно не очікував почути.

— Я цим не пишаюся, — додала я. — І дуже сподіваюся, що більше нікого не позбавлю життя. Але якщо ви нас не пропустите...

Я не стала закінчувати фразу. Якусь хвилю ватажок намагався напустити на себе грізний і сміливий вигляд, а тоді відійшов з дороги.

Я сховала меч.

— Зараз у всьому краї панує мир, — вже м’якше промовила я. — За правління жорстокого Мурдано чимало людей мусили заробляти на життя грабунком і браконьєрством. Але Панна — це не Мурдано. Хто хоче працювати, той знайде роботу. Хто бажає жити за законом, тому закон буде за щит. Ідіть до Панни й помиріться з нею. Вона милосердна.

На мій подив, чоловік шанобливо зняв капелюха і сказав:

— Мир? Гарно звучить це слово.

— Перекажіть Панні, що вас прислала Биш. Може, в неї знайдеться справа для вас і ваших людей.

Коли ми вже від’їхали далеко, Тоббл сказав:

— Отут би й знадобилося назватися Правдовкажчицею та принцом вобиків.

— Ну ти ж розумієш? Це тільки звання. Саме звання ще влади не дає.

— Влади? Та! Не хочу я влади. І багатства не хочу. І слави.

— Тоббле!

— Ну гаразд, знову беру свої слова назад, — він зітхнув. — От невесело з дейрнами мандрувати!

Коли ми нарешті дісталися до одного особливого дуба, крислатого й привітного, я спинила коня.

— А чому ми зупиняємося? — спитав Тоббл.

— Бо я пам’ятаю це дерево. Я знаю, де ми.

— А-а...

— А далі мені треба піти самій, — мовила я, і цього разу Тоббл не став сперечатися.

43 Повернення

Не можу, не буду переказувати все, що було наступні кілька годин. Скажу тільки, що я знайшла необхідне мені: вибілені сонцем кістки тих, кого колись любила.

Навіть знаючи, що саме знайду, я не була готова до болю, який пройняв мене, мов гострий ніж. Я спішилася, майже впала.

Ставши на коліна, я дала волю всьому горю й печалі, які так довго стримувала. Я вила диким звіром. Била себе кулаками в груди. Плакала.

Не знаю, як довго це тривало. Час, мабуть, зникає подеколи.

Нарешті я підвелася, втерла останні сльози, що пекли очі. Знайшла Апчхуна, котрий пасся неподалік, дістала з торби лопату, яку спеціально заготувала.

І стала копати.

То була важка праця, але вона давала мені якесь похмуре задоволення. Робота відволікала від жаху того, що чекало далі.

Я викопала одну яму. Зробила її такої глибини, щоб змогти звідти вилізти. Коли вибралася нагору, вся в землі, спітніла й стомлена, то побачила, що хтось поклав на кожну купу кісток червону квіточку.

— Оце вже не треба робити самій, — сказав Тоббл.

— Я одна залишилася від зграї, Тоббле. Єдина.

— Остання зі зграї, — лагідно мовив Тоббл, — але не остання з виду.

Ми дбайливо, обережно зібрали кістки. І поки це робили, я пригадувала кращі часи.

Бачила лагідну усмішку мами. Чула мудрі батькові приповідки. Згадувала братів і сестер, пустотливих, непосидючих, добрих і люблячих. Згадала нашу сміливу провідницю Майшо і Дейлінтора — вчителя й хранителя нашої історії.

Хто ж тепер берегтиме пам’ять про все, що було?

Тоббл знайшов молоде деревце й пересадив його на могилу. Ми заночували в лісі неподалік.

Зранку я сказала:

— Дякую, Тоббле. Дякую, найкращий на світі друже.

Він кивнув:

— А як же інакше! Ти б для мене зробила те саме, Биш. То куди тепер?

— Ну, назад на північ, Тоббле. Там буде подія.

— А, звісно. Таємна подія, — він покивав на мене пальцем. — Я не просто так у тебе не допитувався. Здається, я вже знаю, що це буде.

— Це таке, що відбувається з двома людьми, яких ми любимо?

— Авжеж! — вигукнув Тоббл.

Ми сіли на коня, і я на мить затрималася, озирнувшись на поховання. Я сподівалася, що деревце прийметься й виросте. Але не була певна, чи колись приїду це перевірити.

— Биш! — звернувся до мене Тоббл.

— Що?

— Після... події що ти робитимеш? Будеш шукати дейрнів, щоб жити з ними?

— Не знаю, Тоббле. А ти повернешся в Боссип до інших вобиків?

— Я завжди гадав, що зроблю так, — Тоббл знизав плечима. — Але зараз мені це не здається важливим. Розумієш?

— Розумію, — лагідно сказала я. — Розумію.

Далі ми їхали мовчки. Від’їхали недалеко, коли я відчула збоку від шляху якийсь знайомий запах. Коли не в голові, то в серці я його берегла. Так буває зі знайомим зі сну. Чуття й примарний спогад спрямували мене в ліс.

І там була вона. Примарна стариця, саме така, як я пам’ятала. Піщаний бережок. Плакучі вільги з блискучим золотавим листям. Темна поверхня, мов полірований камінь. Навіть сині білки так само цокотіли, роздратовані появою незнайомців.

— Бачиш оцю гілку? — сказала я Тобблові. — Мої брати й сестри розгойдувалися на ній і стрибали в озеро, — я коротко розсміялась. — От вони стрибали, а я боялася.