Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 43)

— Ти? Боялася?

— Завжди і навіки, — мовила я. — Здається, я починаю розуміти, як влаштоване життя.

— Будемо зупинятися? — спитав Тоббл. — Коням води вже досить.

— Так, а мені ще ні. Знаєш, що мені треба, Тоббле? Скупатися.

Я перевірила глибину крижаної води довгою палицею — чи там так само глибоко, як пам’ятаю. Повз мене швидко пропливла срібна рибка.

Я вилізла на гілку над самою водою й відчула знайому тривогу та передчуття. І на мить зробилася колишньою Биш із її надіями, страхами й бажаннями.

А тоді щосили відштовхнулася, гойднулася й відпустила гілку.

Десять років по тому...

— Лишається тільки повісити парадний портрет верховної правительки — і готово, — сказала я, струшуючи з хутра пил і критичним оком роззираючись навколо.

Я поглянула у вікно на жваві вулички острова Вчених і тиху гавань далі. Я вже не перший рік працюю в Академії, відтворюючи дейрнський поверх Стовпа Істини, але цей краєвид мені не набридає.

У Стовпі були поверхи, присвячені знанням про дейрнів і вобиків. Коли дейрнів проголосили зниклими, їхній поверх стали використовувати як склад. Тепер на ньому була сила-силенна книжок у шкіряних палітурках, мап, малюнків і записів усних переказів.

Мої двоє юних помічників — малий дейрн і трохи старша за нього дейрна — побігли вішати портрет, задрапірований оксамитовою завісою. На стіні вже був готовий гачок, висока драбина прилаштувалася під ним. Діти рухалися, ризикуючи все звалити й впустити, але картину все-таки повісили.

— Чи відкривати його, пані Биш? — спитала Лариш, дівчинка.

— Так, будь ласка.

Я вже бачила той портрет, а діти ще ні.

Лариш смикнула за драпіровку, і ось воно — знайоме обличчя, яке на десять років постаршало. Люди шепотілися, що Кхара не змінюється з віком, але я бачила зміни. Турботи її посади вже проклали на обличчі ледь помітні зморшки, додалося мудрості й поважності. То вже було обличчя не дівчини, а жінки, за плечима якої — великі звершення: Кхарассанде Великої, верховної правительки Недарри, що керує з вибору вільного і єдиного народу.

Для багатьох — Кхарассанде Велика. А для мене — стара добра подруга Кхара.

До кімнати вскочило двоє дрібних бісенят у подобі людських дітей — хлопчик і дівчинка. Близнятам було по п’ять років, вони мали темне хвилясте волосся, як у матері, і лукаві усмішки, як у батька.

— Тітонько Биш, а у вас ще лишився джмелянський пиріг? — спитала Алесса.

— Якщо помічники не доїли, — відказала я, кивнувши на стіл.

Діти накинулися на пиріг, як дикі звірі, чи то пак як п’ятирічні люди, — різниця виявилася невеликою. Нещодавно до мене заходили в гості Лови-Удачу, Наліза і четверо їхніх дітей, то порівняно з людськими малята фелівет поводяться ідеально.

У дверях з’явився Ренцо.

— Привіт, Биш, — сказав він. — Чи тебе тепер величають Биш-ґхарі?

Я засміялася. Лише місяць тому мені дали звання ґхарі, і я досі не могла в це повірити. Так величають найвпливовіших і найшанованіших учених Академії.

— Звісно, я ж єдина ґхарі серед дейрнів, — відказала я Ренцо. — Небагато нас. Принаймні поки що.

Прийшла Кхара.

— Наші бешкетники тобі докучають? — спитала вона й пригорнула мене.

— Ну, там, де пиріг, вони звіріють, а так нічого — переживемо.

Ренцо подивився на портрет дружини.

— Шкода, що ти в житті не така красива, Кхаро!

Вона жартома стукнула його по плечу, і вони взялися за руки — як закохані, якими завжди, здавалося, й були.

Із передпокою вибігла Алесса.

— Ми знайшли Тоббла!

— Він хропів! — додав Карло.

— Хропів?! — почувся обурений, але справді заспаний голос. — Як хропів?! Я читав давній сувій про вобиків. Тільки очі заплющив, щоб краще думалося!

Причовгав Тоббл, потираючи очі. Низько вклонився, побачивши Кхару. Зустрічаючи правителів, так робити годиться, а Тоббл завжди вирізнявся ввічливістю.

— Я міркував над природою всесвіту, — бурчав Тоббл, — аж тут на мене напали ці малі хулігани!

У Тоббла з Нерблою дітей ще не було. Із цією дивовижно терплячою вобицею він одружився рік тому. Попри всі нарікання, він у близнятах душі не чув.

Кхара поглянула на новий портрет, схиливши голову набік:

— А я тут не сердита?

Ренцо пригорнув її:

— Аж ніяк. Просто чарівна. І я викличу на дуель того, хто скаже, що це не так. Ну, якщо він не більший за мене.

— От цікаво, Биш, — сказала Кхара, — посеред оцього затишку й спокою, які ти маєш зараз, ти не скучаєш за тими часами, коли ми все бігали туди-сюди, ризикували, рятували власні життя?

— Ні, — відказала я. — Зовсім ні.

Тоббл похитав головою:

— Аж ніяк.

— І я ні, — погодився Ренцо.

— І я, — сказала Кхара.

І не потрібно було бути дейрном, щоб здогадатися: ми всі збрехали.

Подяки

Я нескінченно вдячна моїй незрівнянній редакторці Тарі Вейкум, а також Дженн Коркоран, Одрі Дістелькамп, Ваїшалі Наяк, Емілі Чжу, Рене Каф’єро, Сарі Гомер, Барб фіцсіммонс, Елісон Доналті. Дженні Стемпсл-Аобелл, Крісу Квону. Питті Розаті, Андреа Паппенгеймер, Сюзанні Мерфі та іншим людям з видавництва «HarperCollins», які допомогли дати життя «Останниці»; і моїй чудовій агентці Елені Джованаццо з корпорації «Pippin Properties».