Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 36)
Кхара не відповіла, а поглянула на дрейландське військо. Вояки шикувалися по-своєму: по шість-сім шерегів терамантів. За цією моторошною лінією нападу — кілька лав вояків зі списами. За ними — пишний, яскраво оздоблений паланкін на колесах, який тягли каторжники, запряжені грубими пеньковими канатами. Паланкіном походжала туди-сюди велика фелівета.
Казар. Валті — зрадник свого народу.
На флангах недаррського війська я помітила кількох Лицарів Вогню. Налічила шістьох, а як знала з досвіду, ці лицарі небезпечніші за будь-яку смертну людину. Живий вогонь, смертельний і покірний їхній волі, вилітав у такого лицаря з вістря списа. Без сумніву, його пустять у хід проти терамантів, яких майже не бере залізо, але вони безсилі проти вогню.
Недаррське військо почало вигукувати:
— Мурдано! Мурдано!
З другого боку здійнялося виття у відповідь: людські голоси в ньому змішалися з химерним цокотінням терамантів.
Кхара набрала повні груди повітря.
— Готовий, друже? — звернулася вона до Переможця, і він відповів іржанням.
По ліву руку від неї було дрейландське військо. По праву — армія Мурдано. Попереду — відкритий шлях. І безнадійний.
Саме повітря тремтіло передчуттям жаху. Кхара розвернула Переможця крупом до військ і стала перед нами.
— Друзі мої, це не те завершення, на яке я сподівалася. Я хотіла мати змогу поговорити з Мурдано і Казаром Однією рукою я збиралася погрожувати їм Армією Миру, а другою — запропонувати краще майбутнє. Але наше військо ще далеко, тож треба обрати інший шлях.
— Кхаро... — почав Ренцо.
Але, крім її імені, він не знав, що сказати.
— Хай що станеться, подбайте про власну безпеку. Це мій наказ, і ви його виконаєте, — твердо мовила вона. — Кожен з вас дорогий мені. Те, що ви... живі... додасть мені сил.
— Кхаро, — благально повторив Ренцо. — Твоя права рука, якою тримати меч, ще слабка.
— Він має рацію! — сказала я.
— Не слабка та рука, — мовила Кхара, — у якій Світло Недарри!
Ренцо заплющив очі. Тоббл утер сльозу.
— Моя доля тільки в моїх руках, — мовила Кхара. — Тож знайте: я люблю кожного з вас, — і вона уважно поглянула на Ренцо, — тільки кожного по-своєму.
На тому Кхара розвернула коня туди, де ось-ось мала початися битва.
— Ну що ж, Переможцю. Побачимо, чи справдиться твоє ім’я!
Переможець поскакав, і Панна Недаррська рушила сама на поле кровопролиття.
Принаймні вона була б сама, коли б моя конячка Дуна, яка раніше везла провізію, не переплутала суху гілляку під ногами зі змією. Дуна злякано заіржала і зробила те, що в таких випадках роблять коні: поскакала за сильним жеребцем, який рухався попереду.
Кхара спускалася на поле кровопролиття.
А ми з Тобблом — за нею.
36 Виклик Кхари
Зближуючись, два війська сповільнювали хід, шикувалися бойовим порядком: генерали з обох боків переставляли підрозділи, як іграшки.
Праворуч від нас наїжачилися зброєю лави недаррців. Ліворуч — нетерпляче ворушили жвалами тераманти. На грузькій смузі між двох військ, порослій уже сіруватою травою, наростала напруга. Відстань між ними була приблизно як п’ятдесят коней.
Кхара виїхала на середину і зупинила Переможця. Почула тупіт Дуни й озирнулася, щойно зрозумівши, що ми з Тобблом їхали за нею.
Я боялася, що вона розлютиться, але Кхара просто кивнула нам, ніби між нами — якась таємна угода. Певне, вона врешті прийняла як долю те, що в її величному самогубчому плані братимуть участь дейрна з вобиком, хоч і не здатні нічого змінити.
Щоки в Кхари запали, очі були склянисті від болю. Вона притискала до тіла праву руку. Я бачила, де на шкірянку з-під перев’язки просочується кров. Однак Кхара підвелася в стременах і спромоглася на такий голос, якого я ще ніколи від неї не чула. У здивованій тиші, що зустріла її прихід, звук розлягався далеко:
— Слухайте, вояки Недарри та Дрейландії! Я Кхарассанде Донаті, Панна Недаррська, очільниця Армії Миру, і ця армія наближається. Наші вояки готові до бою, наші коні свіжі.
Вояки закрутили головами: чи не видно вже цього третього війська?
— Я прийшла до вас запропонувати мир, — промовила Кхара. — Ніхто з вас не хоче загинути, але загинете, якщо за вас ухвалюватимуть рішення ваші облудні й дурні очільники. Ви загинете за них! За ошаленілу фелівету, яка зрадила своїх. Або ж за слабкого й жадібного тирана, який зробив себе ворогом усього живого.
Вояки слухали. Принаймні люди. Тераманти для мене лишалися непроникними.
— Я знаю: ви, тераманти, служите Казарові, — продовжила Кхара, — лише з тієї причини, що він захопив контроль над джерелом ваших харчів і погрожує голодною смертю.
Тепер я вже була певна, що тераманти її слухають. Певне, це стривожило Казара, бо я побачила, як від його паланкіна скаче вершник. Уже з його рухів було видно, що він їде переказати гнів і погрози Казара.
Але й Мурдано не надто радів імовірності втратити свій шанс у війні. Раптово з боку недаррців вилетіла стріла.
— Обережно! — крикнув Тоббл, і моє серце стрепенулося.
Кхара штовхнула коліном Переможця, й кінь одразу розвернувся. Скривившись від болю, вона вийняла меч і відбила стрілу.
— Не слухайте злих панів! — вигукнула Кхара.
Але мені було видно — як, певне, і їй, — що старшини почали повертати собі владу над бійцями. Будь-якої миті сурма могла покликати в атаку.
— Закликаю вас пригадати давні звичаї війни! — мовила Кхара. — За давніх часів, коли сходилося два війська, їхні очільники могли уникнути великого кровопролиття, провівши герць: виставити по одному вояку з кожного боку. Я кидаю виклик Мурдано і Казару! Викликаю їх на герць. І якщо вони не боягузи — повторюю,
Від цих слів мене сповнили і гордість, і жах. Яка ж вона смілива, наша Кхара! І яка необачна!
Першою відповіддю був рик фелівети, від якого аж земля задвигтіла. Перша лава терамантів розступилась, і звідти на відстані не більш як трьох стрибків фелівети з’явився Казар.
Сірий він був, як дощові хмари, і мав на морді чорні смуги. І величезним був Казар — як півтора Лови-Удачу. Коли він бив хвостом, я помітила: на кінці того — срібне лезо завдовжки майже... ну, з мене. І коли Казар випустив кігті, то й вони заблищали сріблом.
— Викликаєш мене на герць, дівчисько? — рикнув Казар. — Та я з’їм тебе живцем! А після цього зроблю те саме з так званим Мурдано!
Увага тепер зосередилася на боці недаррців. Я майже очікувала, що наперед гордо вийде Мурдано. Але він мав вибір: або самому стати до бою, аби випустити бійця. Він був боягузом і зробив друге.
Крізь лави недаррців пройшла моторошна потвора — лучники перед нею розступилися. Величезна, вища за найвищого з людей-вояків; хоч і йшла вона на двох ногах, та не людська була її природа чи принаймні не зовсім людська.
Руки в цього бійця були такі довгі, що пальці з загнутими кігтями волочилися по землі. Ноги він мав короткі, але потужні, як стовбури. На потворі блищав сріблом обладунок, який не міг приховати дивну, недоладну форму його тіла на коротких ногах.
Але жах він наганяв не цим. На безгубому рилі видніли довгі ікла. Голова істоти, безумовно, була головою кобри.
Вигляд потвори був настільки жахливий, що спочатку я не помітила, як за нею в кількох кроках іде Мурдано власною особою. Із себе він був такий, як я його пам’ятала: молодий, з чорним блискучим волоссям, ретельно підстриженою бородою. Одягнений був у стьобаний дублет, а поверх нього — в блискучу золоту кольчугу.
— Поглянь-но на мого бійця! — гукнув Мурдано. — Я випускаю Химеру!
37 Скажене кошеня і боягуз
Я позирнула на Кхару, очікуючи побачити в її очах той крижаний жах, який відчула сама. Натомість у її очах була чиста зневага.
— Я називаю тебе боягузом! — вигукнула Кхара. Голос у неї слабшав, але все одно лунав рішуче. — Ти і твої чаклуни створили цю бридоту, хоч ти й міркуєш, як би винищити кожен вид, який не бажає схилятися перед тобою.
Мурдано не змінився на лиці.
— Колись я виявив до тебе милосердя, дівчисько, але зараз цього вже не буде. Химера тебе знищить, а тоді зробить те саме з отим скаженим кошеням, яке величає себе Казаром.
Я подивилася на Казара — як же він поведеться, чуючи таке на свою адресу? Але його відволікла фелівета, яка підійшла й щось нашіптувала йому на вухо.
Я ледве могла володіти собою від переляку.
Я впізнала ту фелівету.
Лови-Удачу? Лови-Удачу нас зрадив?
Була там і Наліза. Обоє мали на шиях золоті ланцюги, а на них — знаки з літерою «К».
«К» означає «Казар». Такі самі знаки були на строях його особистої охорони.
— Биш, — шепнув мені Тоббл.