Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 30)

Тієї ночі мені важко було заснути. Я чула, як Тоббл перевертається з боку на бік і теж не спить.

— А пам’ятаєш, як Лови-Удачу сам-на-сам бився з Лицарем Вогню? — спитала я.

— Хіба це можна забути? — засопів Тоббл. — А пам’ятаєш, скільки разів він лякав мене, що збирається з’їсти?

Я розсміялася:

— Але ж ти ось, живий-здоровий. Він більше рикав, ніж кусав.

— Іноді, — теж спромігся засміятись Тоббл. — Цікаво, чи я ще колись покатаюся на феліветі, Биш.

— Обов’язково покатаєшся!

— На нашій феліветі! На Лови-Удачу.

— Ми з ним обов’язково зустрінемося, Тоббле. Не сумніваюся.

Так ми й балакали, пригадували найцікавіші пригоди Лови-Удачу, наче в такий спосіб могли втримати його поряд. Нарешті задрімали, але ненадовго. Було ще темно, хоча на сході сіріло, коли Ренцо мене розбудив.

— Що? На нас напали?

— Ні, — відповів Ренцо. — Але маємо новини. Флот Мурдано вийшов з порту. Пливе до берегів Дрейландії.

Ми з Тобблом сіли, стривожені.

— А натіти? — сказала я.

— Натіти зупинять кораблі, бодай частину. Також Кхара дізналася, що з Саґурії якісь чайки полетіли до Казара повідомляти про відплиття флоту. Казар так і не дізнається, що флот Мурдано не допливе до Дрейландії.

— І що це означає для нас? — спитав Тоббл.

Ренцо ходив туди-сюди, склавши руки за спиною.

— Казар знатиме лише про те, що Мурдано нападає. Він, у свою чергу, випустить терамантів. Нам треба рушати, і то швидко, щоб їх зупинити.

Я підвелася:

— Ідемо сьогодні?

— Чимшвидше, — відповів Ренцо. — Часу дуже мало. Може, й замало.

За кілька годин ми рушили: вся армія рішуче йшла до непевного майбутнього.

Але перехід був нелегкий. Відколи я мусила залишити домівку, пройшла чимало непростих доріг. Але жодна не була до порівняння з виснажливим походом через гори Перріччі, де завивали вітри й снігу лежало мені по груди.

Стомлені, поранені люди Вайди приєдналися до нас як провідники, але з хворобою, що знемагала нас на висоті, вони нічого вдіяти не могли. Весь час нам ніби не вистачало повітря. Подих не наснажував. Голова боліла весь час. Руки й ноги німіли і важчали, ніби налиті свинцем.

Мороз почав збирати жертви — люди відморожували вуха й носи. Кхара весь час перебувала в русі: спочатку скакала верхи, потім ходила в снігоступах, які їй дав Вайда. Вона рухалася понад змученими лавами, умовляла людей просуватися далі, підтримувала, надихала власним прикладом. І вояки не збиралися скаржитися чи відступати, поки їхня юна очільниця могла йти далі.

За чотири дні до того, як ми піднялися на гребінь, Сабіто злітав на розвідку й повернувся з обнадійливою новиною: тераманти ще не вийшли. Жодних ознак війська Мурдано він не бачив.

Якщо військо Казара й тераманти прийдуть туди раніше за Мурдано, то ми розуміли: зупиняти їх доведеться нам. Якщо ж сили Мурдано і Казара зійдуться на Зебарських рівнинах, то Армія Миру зможе закликати їх до перемовин.

Нам доведеться, отже, або виходити з дрейландцями сам на сам, або опинитися між двох ворожих армій.

Ні те, ні те не обіцяло нічого доброго.

Перед нами три випробування, казала мені Кхара, здавалося, колись дуже давно. З першими двома я їй допомогла. Ми привернули натітів і вобиків на свій бік, не кажучи вже про ярагів і раптидонів.

Але це ще було легко. Це дипломатія: слухати, говорити, не здаватися.

Чи цього досить?

Я пригадала, що мені тієї ночі сказала Кхара: «Ми або зупинимо війну й переможемо, або загинемо».

Якщо дійде до цього останнього випробування, битви, — чи я зможу допомогти?

Я ж просто дейрна, найменша у своїй родині.

Яка так і не наважилася стрибнути в оте дурне озеро.

Відтоді я кілька разів билася. Мабуть, здобула трохи сміливості. Але в тій битві, яка може невдовзі покликати нас, користі з мене не буде.

30 Рішення Кхари

Коли ми дійшли до перевалу, небо проясніло. Сонце, виблискуючи на снігу й льоду, сліпило, повітря було сухе, але стояв лютий мороз. Обабіч нас здіймалися круті гори, і мети — Зебарських рівнин — ще не було видно: гори височіли й попереду. Проте ми знайшли спосіб поглянути туди. Якась давно забута держава збудувала посеред перевалу кам’яний зикурат — вузьку піраміду, боками якої був прорубаний пологий шлях нагору.

Туди Кхара покликала з собою мене, генерала Варіса, Ренцо й Тоббла. На щастя, підйом був досить широкий, аби рухатися ним могли наші коні — принаймні до другої платформи, яка вже була дуже високо.

— Скільки видно! — вигукнув Тоббл. — Як з висоти польоту раптидона!

— Дивовижно, — погодилася я.

Ми припнули коней і повісили їм на шиї торби з вівсом. Перепочили, підкріпилися самі й накинули поверх свого вже теплого вбрання кілька одежин. На такій запаморочливій висоті навіть хутро дейрна не рятувало від морозу.

Від останньої платформи, на висоті приблизно двох третин зикурату, ми вже підіймалися пішки. Для всіх це було важко, а особливо мучився Тоббл, намагаючись не відставати від решти на своїх коротких лапках.

— Ану ж бо, друже вобику, — сказав генерал Варіс. — Сідай-но мені на плечі!

Не вперше я була вражена здатністю Тоббла зачаровувати великих і небезпечних представників інших видів. Тепер він ходить у добрих друзях і в фелівети, і в грізного вояка-людини.

Ми йшли і йшли догори, ледве пересуваючи ноги, ледве дихаючи безжально розрідженим повітрям, доки Кхара зупинилася. З останніх сил я порівнялася з нею і всіма рештою на маленькій засніженій платформі.

Тоббл спустився з плечей генерала й міцно мене пригорнув.

— Високо!

— Ще й як! — відказала я, намагаючись говорити невимушено, хоча й прикидала, скільки буде котитися з гори на певну смерть.

З верхівки зикурату було видно незасніжену ділянку Зебарських рівнин. А далі починалися ті гори, під котрими, як нам відомо, копали свій тунель тераманти. Невдовзі вони ринуть назовні, мов лава, нищачи все на своєму шляху.

— На рівнинах пізно випадає сніг, — сказав нам генерал Варіс. — Гори довго затримують хмари.

Підлетів Сабіто, сів на поруччя.

— Що бачив? — спитала Кхара.

— Загін з трьох десятків вершників. У строях Мурдано.

Генерал Варіс спаленів і грубо вилаявся.

— Певне, послав їх у розвідку боєм попереду війська. Кепська справа. Якщо вони діють як зазвичай, то військо від нас десь за день ходу. Щонайбільше за два.

Кхара похмуро кивнула:

— Армія Мурдано прийшла з півдня, обминувши гори. Певне, вони дізналися, що планується атака терамантів.

— Як ми й боялися, — додав Ренцо.

— Якщо тераманти пройдуть, то жодна сила вже не спинить велику війну, — мовив генерал Варіс.

— Між двома арміями буде спалено всі села, всі поля. Людей поженуть у рабство, — Кхара потерла потилицю. — І гіршого накоять. Я хвилююся за мирних людей. Вони зараз наче метелики на ковадлі, які чекають, доки вдарить молот.

— До середини Зебарських рівнини три дні ходу, — дивно стишеним голосом сказав генерал Варіс.

— До того часу... — Ренцо не договорив.

— До того часу вже буде пізно, — закінчила за нього Кхара. — Тисячі, десятки тисяч поляжуть. Земля просякне кров’ю.