Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 29)

Кхара кивнула:

— Лови-Удачу, чи будеш ти слухати це послання просто зараз? Чи ти б волів вийти й послухати його віч-на-віч із Налізою?

Лови-Удачу зітхнув:

— Буду радий поділитися з тобою, Панно.

Кхара кивнула Налізі.

— Вітаю тебе, мій давній друже, — сказала та, — якого моє серце не забуває.

Отепер уже я роззявила рота. Позирнула праворуч. Так, Тоббл був вражений не менше. І Ренцо. І Кхара. І Сабіто. І якби в цьому наметі був Розбій, то, гадаю, він би теж був вражений.

— Я кажу тобі, — продовжила Наліза,—що для мене золотим лишається час, коли ми були разом на острові вчених, де вивчали філософію й астрономію, — голос у неї був тихий і хрипкуватий, щось у ньому було від колискової. — Коли Тоббл, вобик родом із Боссипа, назвав твоє ім’я, я зрозуміла, що маю поговорити з тобою.

Усі подивилися на Лови-Удачу.

— І для мене... е-е... золотий той час, коли ми...

— Рада чути. Можливо, тобі цікаво буде знати, що в мене народилося троє дитинчат: двоє жіночої статі, одне чоловічої.

— Я тебе... вітаю... — спромігся відповісти Лови-Удачу. Моргнув. — Це добре. Так, добре. Що більше на світі молодих фелівет, то краще...

— Що ти мелеш, негіднику! — плеснула себе по коліну Бодікка. — Це ж ти сам кошенят прижив!

— Дитинчат, — поправила Наліза.

— І ми, вобики, про своїх дітей так кажемо — дитинчата, — сказав Тоббл. — А ще — вобенята. І просто — малюки.

— Ти не знаєш власних дітей?! — вражено похитав головою Ренцо.

Наліза відповіла за Лови-Удачу:

— У фелівет не заведено, щоб самці близько спілкувалися зі своїми нащадками.

— Оце і є ваше послання? — спитала Кхара.

— Ні, Панно. Моє послання ось яке. Фелівети Дрейландії збочили з гідного шляху; валті, який величає себе Казаром, крутить ними й використовує їх як сам бажає. Але залишилися й чесні фелівети, і було б їх ще більше, коли б валті не погрожував смертю їхнім дитинчатам.

Лови-Удачу раптово спромігся на слово:

— І він погрожує твоїм... нашим дитинчатам?

— Тримає їх заручниками в темниці. Я хочу розповісти не лише про це, а й загалом про фелівет Дрейландії. Лонки всі загинули. Ленок лишилося тільки двоє, але за нами постійно стежать. Нашому народові потрібен провідник. Мудрий, сильний, здатний повести за собою. Нашому народу потрібен ти, Еліосе Стр’анку, Хадраку Третій, Лонку Жахоліський.

Чи підеш ти до Дрейландії? Чи поведеш нас проти узурпатора-валті?

— Чи я... що?

Кхара перезирнулася з генералом Варісом. Ця новина їх заінтригувала.

Генерал Варіс запитав:

— А яка ваша остаточна мета, Налізо?

— Якщо Казар загине чи принаймні буде скинутий, то його військо не вторгнеться в Недарру. Війни не буде.

— Але флот Мурдано все одно попливе, — сказала Бодікка.

— Ми маємо слово честі королеви Павіонни, що натіти зупинять флот Мурдано, — сказав Ренцо.

Кхара підняла руку, закликаючи всіх до мовчання. Ми почекали, поки вона подумає. За мить вона звернулася до Лови-Удачу:

— Скажи, старий друже, чи взявся б ти за цю справу?

29 Прощання

Увечері ми зібралися навколо багаття, що вже догоряло. Пора була пізня, всі стомились. Але ми так раділи зустрічі, що бажали, аби ця ніч узагалі не закінчувалася.

Почувалася я наче вдома, хоч як дивно так думати про військо на марші. Відчувала й полегшення, що знову змогла виконати завдання Кхари. Двічі мені доручали дипломатичну справу. І двічі я досягала мети — хоча й не без болю, крові та сліз. Лови-Удачу розлігся коло мене, гріючи живіт біля тліючого жару.

— А я не знала, що в тебе є діти, — сказала я йому. — Тобто дитинчата.

— Я теж не знав. Наліза ж пояснила, що в нас, Лонків, немає такого звичаю — самцям виховувати дитинчат...

— Дуже зручно, — втрутився Ренцо.

— Але коли я подумав, що моя рідна кров — у темниці... — Лови-Удачу похитав головою.

— То Наліза — твоя дружина? — спитав Тоббл.

— Ми не утворюємо пару на все життя, — відповів Лови-Удачу. — Це в людей такий звичай. Але вона — ну, вона мені небайдужа.

— А ти не думав, що це може бути пастка? — спитав з гілки Сабіто.

— Ні, — відповіла я. — Наліза не кривила душею.

— У мене немає вибору, — зітхнув Лови-Удачу. — Якщо я справді можу підняти фелівет Дрейландії проти цього осоружного валті, то мушу спробувати. Він зрадник нашого роду.

До нас майже непомітно приєдналася Наліза. Як і Лови-Удачу, вона рухалася безшумно. Сіла коло нього. Вони злегка торкнулися головами. Я нічого не знаю про стосунки між феліветами, але цей жест, безумовно, був виявом ніжності.

— Нам треба вирушати, — сказав Лови-Удачу, і Наліза кивнула. — Але я йтиму з важким серцем. Не знаю, де і як ми побачимося і чи побачимося взагалі.

Тоббл зняв з обвугленої палички останній шматок вербової сережки:

— Як же ви гори перейдете?

Лови-Удачу засміявся:

— Ми ж фелівети, а не вобики, Тоббле. Будемо йти поночі, коли нас не видно. Нам не треба нести за собою гору їжі: будемо полювати, дорогою. — Він потягнувся й підвівся. — Ти готова, Налізо?

І тут я зрозуміла, що він зібрався йти вже прямо зараз.

— Ні! — вихопилося в мене. — Не треба йти ось тепер!

— Час не жде, — сказав Лови-Удачу.

— Я знаю, але... — Я подивилася на Кхару, шукаючи підтримки, але вона тільки похитала головою. — Ми ж щойно сюди прийшли... — затинаючись, продовжила я. — А Наліза? Її рана ще не зажила.

— Зі мною все гаразд, посланнице, — відказала вона. — І ми маємо поспішати. Наші дитинчата...

— Звичайно, — знітилася я: що ж це я тільки про себе думаю?

Прощалися швидко і просто. Фелівети не довіряють бурхливим виявам почуттів. Та й ми все ж таки воїни, як-не-як.

Лови-Удачу й Наліза рушили в темряву. Ми проводжали їх очима.

— Лови-Удачу! — гукнула я.

Він зупинився й озирнувся. У його очах відобразився вогонь, і вони засвітилися, як маленькі жовті місяці.

Я підбігла до нього.

— Я в житті робила всілякі дурниці і деякі розумні речі, — сказала я. — Але, певне, найрозумнішим моїм вчинком було те, що я тобі довірилася.

— Я б міг те саме сказати про тебе, — відповів він і злегка кивнув. — Бувай, подруго.

Кілька секунд — і двоє великих котів стали невидимі, злилися з оксамитовими сутінками, з чорним лісом довкола нас.