Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 28)
— Як вчасно ви прилетіли, посланнице Биш, — казав він. — Ще хвилин десять — і нас би й на світі не було!
— Тут дякувати треба великому Роріду та старійшинам вобиків, — сказала я. — Не кажучи вже про ярагів.
— І справді, я дуже їм вдячний! Але це ви звели докупи раптидонів, вобиків і ярагів!
У цьому я повної певності не мала, але чути таке було приємно. А Вайда продовжив:
— Це ж скільки дрейландського війська полягло! Вам є за що дякувати, дорога посланнице.
Він хотів сказати мені приємне, тож я кивнула й промимрила щось ввічливе. Але від думки, що Вайда має рацію, серце моє впало.
Щоб долучитися до Армії Миру, треба було скакати далеченько — то був шлях і нелегкий, і нерадісний. Бідолаха Розбій лишився в Боссипі, а мій новий поні — невеликий, чалий, якого мені позичив один з вояків Вайди, — виявився норовистим, схильним раптово вибрикувати й сердито форкати. Звали його Табун, але Тоббл прозвав його Апчхун, бо коник мав звичку несподівано чхати.
Пішов сніг, потім мжичка, потім знову сніг. Ми рухалися на південь понад Теларно, тож хоча б води нам вистачало. До нас приєднався великий підрозділ раптидонів, вобиків і ярагів, і я знала: новим добровольцям Кхара буде рада. Але ми становили, м’яко кажучи, дуже втомлений, голодний і змерзлий гурт.
Фелівета Наліза перші два дні їхала в критому повозі. На третій вона вже частину дня йшла пішки, а коли ми прибули на місце, фелівета майже відновила сили. Однак навіть не натякала, що ж саме їй треба переказати Лови-Удачу.
Ми знайшли табір Армії Миру там, де в Теларно впадала річка Рогозянка — вузенький, повільний потік, оточений болотами й заростями густого рогозу.
Першим нас помітив Сабіто.
— Мені розповідали, що до запеклого бою долучився не хто інший, як сам володар Рорід Черепоруб! — не приховуючи захвату, сказав він.
— Так. Власне, Рорід мене і ніс, — додала я.
— Володар Рорід! — поправив Сабіто.
— Він дав мені дозвіл називати його просто Рорід. Ти ж знаєш, між друзями немає потреби в церемоніях.
Очі в Сабіто спалахнули заздрістю:
— Ти?! Ти і Рорід Черепоруб — друзі?! Як це?!
— Ми з Тобблом дуже дружні до інших, Сабіто.
Він видав гидливий звук.
— Повірити не можу, що втратив можливість полетіти воювати разом з володарем Рорідом Черепорубом. Але коли я переповів усе нашим, Панна наказала мені мчати сюди.
— Чи безпечно Максин поплив? — спитала я.
— Так. Але не знаю, чи доплив на місце.
— А Ренцо?
— Ренцо з Лови-Удачу повернулися з двомастами конями. Подейкують, вони за них навіть заплатили!
— Неймовірно!
Нас вітали всі як один, а потім покликали до шатра Кхари. Ми з Тобблом знайшли там Ренцо й Лови-Удачу, а також генерала Варіса та Бодікку Синю. Як же втішно було їх бачити, хоч яку ми втому відчували!
Кхара кожного довго обіймала, питала про самопочуття. Після того перейшла до справи:
— Розповідайте все!
Ми розповіли. Це тривало до вечора. Нарешті Кхара сказала:
— Молодці! Але ви ще не пояснили, чому з вами прибула фелівета.
— У неї є послання, яке вона перекаже тільки тобі, Лови-Удачу, — сказала я.
Він забив хвостом по землі:
— Мені?
— Так. Ми назвали їй твоє ім’я, і вона повелася так, наче ти дуже важлива особа.
Лови-Удачу лизнув велику лапу:
— Наче?
Я розсміялася:
— Для мене ти завжди важливий.
— Яке ім’я ви назвали цій феліветі?
У мене був повний рот сидру, тож Тоббл відповів за мене:
— Еліос Стр’анк, Хадрак Третій, Лонко Жахоліський. Я пам’ятав!
— Справді, — обережно промовив Лови-Удачу. — А її як звати?
— Наліза Б’дель, Ленка Заурбіцька, — відтарабанив Тоббл.
Я не можу сказати, що Лови-Удачу зблід. Під чорним хутром цього не видно. Але очі в нього стали великі, він роззявив рота — вийшло водночас і кумедно, і страшно.
— Н-н-наліза? Тобто, е-е, Ленка Заурбіцька?
Я уважно дивилася на Лови-Удачу. Тоббл уважно дивився на Лови-Удачу. Ми з Тобблом і Ренцо перезирнулися. Потім помітили, що на Лови-Удачу пильно дивиться Кхара, і подивилися на неї. Після чого — знову на Лови-Удачу.
Невже Лови-Удачу схвилювався?
Лови-Удачу? Схвилювався?
Схоже, він очікував, що ми йому щось скажемо. Але ми самі розгубились, і нас змагала цікавість: ми мовчали. Лови-Удачу затинається! Кіт, який на моїх очах не раз кидався майже на певну смерть без тіні хвилювання.
— На що дивитеся? — спитав він.
— Краще покличмо Налізу, — сказала Кхара. Вона кивнула солдатові, і той вибіг із шатра.
— Ну, мені немає необхідності бути тут, — сказав Лови-Удачу й зібрався йти.
Кхара покивала на нього пальцем:
— Тоді я наполягаю, щоб ти лишився.
Плечі в Лови-Удачу опустилися. Хвіст повис.
Наліза зайшла вслід за солдатом, який по неї ходив. Хоча шов на боці ще був помітний, рухалася вона плавно, як менша, легша й гнучкіша подоба Лови-Удачу.
Вона схилила голову перед Кхарою:
— Панно Кхарассанде Донаті!
— Вітаю вас, Налізо Б’дель, Ленко Заурбіцька, — мовила Кхара. — Чи бажаєте їсти-пити?
— Ні, Панно, про мене чудово подбала ваша добра посланниця, дейрна Биш.
— Рада чути. Мені розповіли, що у вас є послання. Два.
— Є. Одне мною передав мерзенний валті, який керує Дрейландією, а друге послання — від деяких фелівет Дрейландії. Перше — заклик до недаррських фелівет повстати проти Мурдано.
— Розумію, — сказала Кхара. — А яке ж друге?
Наліза перевела погляд на Лови-Удачу.
— Моє послання призначене для вух Лонка Жахоліського.