Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 31)

— Може, Лови-Удачу вдасться розвернути події в Дрейландії, — припустив Ренцо.

— Можливо, — сказала Кхара. — Але час він назад не розверне, якщо тераманти вийдуть нагору.

— Здається, ми не маємо способів їх зупинити, — сухо промовив генерал Варіс.

Кілька хвилин усі мовчали, і в наших головах проносилися гарячкові думки про те, що ж тоді буде.

Генерал Варіс, справжній вояк із потужною волею до перемоги, обізвався першим:

— Річка Ребіт тече Зебарськими рівнинами, — показав він. — Якщо раптом тераманти вийдуть нагору по один бік Ребіта, а війско Мурдано стоятиме на другому...

— Ребіт мілкий, — зауважила Кхара. — Я його вбрід переходила, мені по коліно було. Ні одних, ні других це не затримає.

Генерал почав був відповідати, але Кхара легким рухом руки його зупинила. Вона замислилася, наморщила лоба, замружила очі.

І нарешті сказала:

— Генерале Варісе, ви казали, що армія дістанеться туди за три дні. А рішучі вершники на найкращих конях?

Ми з Тобблом збентежено перезирнулися.

Генерал Варіс знизав плечима:

— Витривалий вершник, якщо мінятиме коней, за день доскаче.

Кхарі, здається, така відповідь сподобалася.

— Я рідко наказую, генерале. Здебільшого радо покладаюся в цьому на вас, але оцей наказ можу віддати тільки я. Мені потрібні двоє сильних коней. Людина на них поїде одна.

Вона подивилася темними, печальними очима на мене:

— І потрібні харчі для однієї людини й одного дейрна.

Отже, у Кхари є задум. І то пов’язаний зі мною.

— Биш, поїдеш на Табуні, — сказала вона.

Серце моє стислось, але я твердо кивнула. Якщо Кхара хоче, щоб я їхала з нею, я охоче поїду.

— Ми називаємо його Апчхун, — додав Тоббл, у якого тремтіли вуха. — І треба також їжу на одного вобика! Якщо Биш буде там, то і я...

— Так, і тобі можна їхати, Тоббле, — перебила Кхара. — Ти вже не раз нас дивував. І я давно засвоїла: ви нерозлийвода.

— А яка буде людина? — з підозрою спитав Ренцо.

— Я, — відповіла Кхара.

— Ні, Панно! — заперечив генерал Варіс. — Це божевілля!

— Та отож, генерале, — невесело всміхнулася Кхара, — тверезі думки в нас закінчилися. Лишилося саме божевілля.

Генерал стукнув кулаком по поруччю:

— Вам не можна ризикувати життям!

— Армія Миру йтиме за мною так швидко, як тільки можна, — ніби не звернувши уваги на гарячі слова генерала, спокійно відказала Кхара.

Ренцо зовсім не по-солдатськи схопив Кхару за руку:

— Що ти зможеш сама-одна?! Це ж самогубство!

І воно нічого не дасть.

— Там діти, старі, мирні селяни. Я не кину їх напризволяще, Ренцо, — відповіла Кхара, лагідно, але рішуче вивільнившись. — Можливо, вдасться вийти на переговори з котроюсь зі сторін, може, обома. Тут без правдовкажчиці ніяк.

— Але що ви зробите лише втрьох із дейрною та вобиком? — Генерал Варіс від безсилля, а може, й гніву аж почервонів.

— Ці двоє вже чимало зробили для нас, — відповіла Кхара. Вона поклала одну руку на плече мені, другу — Тобблові. — Але також я маю ще дещо.

На тому вона посинілими від холоду пальцями взялася за руків’я меча. Вийняла його з піхов і здійняла над головою. Він не засвітився, бо світиться тільки в битві, але ми всі розуміли його неймовірну силу.

— Я не знаю, що зможу зробити, генерале Варісе, — сказала Кхара. — Але знаю, що не можу просто сидіти склавши руки. Може, я більшою мірою браконьєрка, ніж панна. А мої вояки — юна дейрна та маленький вобик. — Вона сховала меч у скромні піхви. — Але не забувайте, генерале: у моїх руках Світло Недарри.

31 Страх — твій вірний друг

Ми спустилися назад до війська, і генерал скомандував солдатам стати табором у тіні майже прямовисної кручі. Ми з Кхарою і Тобблом одразу почали збиратися в дорогу.

Руки в мене тремтіли, коли я складала речі, і не лише від холоду, а й від передчуття. Кхара потребувала моєї допомоги. І те, що ми збиралися робити, могло змінити долю народів..

Найгірше полягало в тому, що мені було страшно. Дуже страшно. Я намагалася пригадати мудрі поради, які давала Максинові про подолання страху. Але то були просто слова. Порожні звуки.

Тут уже все по-іншому. Це не просто подорож у гості до натітів. Чи промова перед вобиками.

Цього разу цілком можливо ніколи не повернутися до друзів.

Натомість Кхара, здавалося, зберігала повний спокій. Я в неї вже таке бачила. Коли Кхара прийняла рішення, хай яке важке, вона поводиться надзвичайно спокійно.

Як їй це вдається? Чи вона не боїться померти? Не боїться принаймні того болю, з яким помирати? Чому я не можу віднайти в собі такого внутрішнього спокою? Такої певності, що моя смерть матиме сенс?

Генерал Варіс, хоч і не радів її вибору, схоже, прийняв його як невідворотний. А от Ренцо — ні. Він поскакав геть із гримасою на обличчі й повернувся тільки тоді, коли нам ось-ось наставав час вирушати.

Ми з Кхарою і Тобблом були в її наметі, уважно роздивлялися мапу й востаннє обговорювали, що і за чим робимо, коли в шатро, задиханий і червоний, влетів Ренцо.

— Будь ласка, — сказала Кхара, — заходь!

— Кхаро! — твердо звернувся до неї Ренцо. — Тобі не можна таке робити!

Я подивилася на Тоббла:

— Ми, мабуть... е-е, вийдемо?

— Лишайтесь! — скомандував Ренцо владно, як генерал Варіс в особливо кепському настрої. — Лишайтеся, послухайте.

— Ну гаразд, — пробурмотів Тоббл, тулячись у куточку.

— Кхаро! — Ренцо, здається, помітив, що він крокує шатром туди-сюди, і зупинився. — Це ж самогубство, — заговорив він повільно й зважено. — Ти загинеш. Биш і Тоббл — теж. Ти розумієш, що я кажу?

— Та наче розумію. — Кхара ледь-ледь усміхалась.

— Ти розумієш: я нічого не маю проти божевільних сутичок і великого ризику, —знизав він плечима. — Власне, мені таке подобається. Але, Кхаро, це зовсім не такий випадок.

Вона схрестила руки на грудях, але не сказала нічого.

— І ти знаєш: я люблю дурноверхий ризик, на який ти йдеш заради справи, в яку віриш. Мені дуже подобається твоя сміховинна затятість. Я люблю... — він не договорив.

— Я мушу, Ренцо.

Він підійшов і схопив Кхару за плечі.

— Тоді їдьмо разом. Принаймні я загину біля тебе.

— Ренцо, — Кхара говорила так тихо, що мені було ледве чути. — Ні. Мені й так важко усвідомлювати, що я ризикую життям Биш і Тоббла. Повір мені, якби я могла обійтися без Биш, я б не кликала її з собою. Але саме дейрн може відіграти там найважливішу роль, а куди Биш, туди й Тоббл.

— А куди ти — туди і я.

— Ні, — просто відказала Кхара. — Я не важитиму твоїм життям, бо... я тобі подобаюся.

— Ну гаразд. — Ренцо став нерухомо, дивлячись у вічі Кхарі. — Нехай. Як скажеш, Панно, — з раптовою церемонністю відказав він.